Толя випростався, його пухке тіло набуло пружності, а щокате лице гідності, чисте чоло перерізала зморшка.

— Георгію Петровичу, — заговорив він майже суворо, — ви не згірш від мене знаєте, що на крилах мрії можна залетіти чортзна-куди. Мріяти вміють усі, а ось загнуздати мрію, вміти правувати нею — не кожному дано. Ви у цьому набагато досвідченіші від нас, навіть.

— Можу порадити: правуй туди, куди кличе мрія. Ось лише дорогу, друже, вибирай сам. Прямі дороги до мети бувають дуже рідко.

— До мети? — підхопився Толя. — До якої? Ви ж чули, як Ірина Михайлівна побивалася: в глухий кут зайшлиг нема мети! А вона мріяла про велику і світлу, за яку й життя покласти не шкода. Зів’яли крила у мрії. Що діяти?..

— Ото так і зів’яли?.. — Я обернувся до Ірини. — Ти у глухому куті, щілини не помітила? Коли її розширити, чую я — на широкі простори можна вийти.

Ірина уп’ялася в мене запало темними очима.

— Згадай — Павло зронив: «Товариство лихе псує добрі звичаї».

— Ну і що? — обережно спитала Ірина.

— А те, що вже тоді промайнула думка, яка суперечить релігійному розумінню моралі.

У запалих очах Ірини спантеличений морок. Миша Дідусь прицілюється в мене задраною борідкою. А Толя Зибков, поскрипівши кріслом, подався вперед, зморшка на лобі поглибшала, — схоже на те, що він вже занюхав запах дичини.

— Починаючи з Христа і донині, — продовжував я, — існує переконання: бути тобі чи не бути моральною людиною, цілком залежить від тебе самого, від твоєї волі, від твого бажання. Роби так, як велять догмати віри, — і добро торжествуватиме над злом. Релігійних наставників не цікавило, у яких умовах перебуває людина…

— І справді ж! — здивувався Толя. — Павло збагнув непросте: звичаї залежать не від волі окремих осіб — від того, у яких суспільних устроях ці особи перебувають. Діалектик дві тисячі років тому!

— Збагнув, та як нерідко трапляється, не надав цьому ваги.

— І до Павла це було, Георгію Петровичу. Єсеї, наприклад, пробували створити товариства, які б не псували добрі звичаї.

— Пробували до Павла і багато хто після Павла.

— І?.. — гойднувся Толя.

— І щось заважало їм.

— Щось таке, що не залежало від самих людей? — ламким голосом спитав Толя.

І всі уп’ялися в мене. Запала хвилинна тиша. Я не витримав її і мовив:

— Ось на це й хотілося б одержати відповідь.

— Не-хай їй грець із такою задачкою! — отямилася від спантеличеного остовпіння Ірина.

— У будь-якому разі, не глухий кут, як тобі видалося, — нагадав я.

І Миша Дідусь звеселився:

— Геть скигліїв і маловірів! «Наш паровоз, вперед лети!..»

— Люблю збадьорюючі лозунги, — посміхнувся Толя.

— А можна ще питаннячко? — Знову по-школярськи рожева долонька догори. — Ну ніяк не можу втямити — цей Павло… він шкідливий зараз для нас чи корисний?

— Нас-те! — злякано видихнув Миша.

— Таж цікавої..

— Цікаво, — погодився я. — Тому ми й розбираємося.

— І ще не розібралися?

— Поки що ні. І сьогодні навряд чи…

Я підвівся.

— То що, до наступної зустрічі, друзі.

Всі заворушилися, встаючи, а Настя дивилася на мене здивовано і заклопотано, і в її широко розплющених очах виразно визрівало нове нищівне запитання. Та Миша Дідусь постарався заглушити його у самому зародку:

— Я тобі пізніше все поясню. Все!

І Толя Зибков не втримався:

— Навіть усе! Хотів би я це почути.

Щось сталося у Івана Трохимовича Голенкова. Вранці пролунав від нього телефонний дзвінок.

— Самоїдством займаюся, мій друже, небо маковим зернятком здається. Вибери вільну хвилинку, зайди, вгамуй мої печалі. Дуже прошу тебе.

Старий ще ніколи не просив мене ні про що. Я швидко одягнувся і поїхав.

Зустрів він мене з церемонною урочистістю, навіть причепурився — громіздкий кістяк заховано в просторий поруділий піджак, зморшкувату шию огортає твердо накрохмалений комірець сорочки, і краватка по моді сорокових років — вузол з кулак завбільшки, а в проораних зморшках землистого обличчя збентеження.

— Старий ворон на самотині потрохи з глузду сходить. Сядьмо поруч, та й поговоримо як годиться. Даруй, коли тобі моє каркання видасться непутящим.

Іван Трохимович сам виглядав зараз гостем у своїй порожній, незатишній кімнаті з вузьким залізним ліжком, над яким висіло кілька великих фотографій — делегати якихось пре давніх конференцій лежать на землі, тісняться на лавках, що стоять у декілька рядів одна над одною. Івана Трохимовича відшукати серед них зараз марна справа — фотографії безнадійно вицвіли, господар на них молодий, зовсім не схожий на нинішнього. Маслакуваті руки на гострих колінах, кущуваті брови над твердим носом, погляд опущений, сипле натужне дихання.

— Добрі люди збентежили, спокій відібрали…

Вимучив зізнання, і запала важка пауза. Зараз украй нерозумно підганяти старого запитаннями, йому треба розкачатися, набрати розгін, а тоді вже викладе сам — для того й покликав.

— Нагодився тут один козак… Та-ак. Зятів приятель, з молодих та ранніх. Як їх називають, які займаються кістками вимерлих тварин?

— Палеонтологи?

— От-от! Він тут, так би мовити, від імені науки заявочку зробив, коротесеньку, на два слівця. Ніхто й не розчув, а мене ошпарило. Та-ак.

Знову тягуча пауза, велика голова нависла над підлогою, сивина на ній жовта, мов стара слонова кістка.

— І що ж він таке сказав? — запитав я.

— Спрямована еволюція!

Я здивовано мовчав.

— Наука, мовляв, стверджує — існує спрямована еволюція! Ти про таке чув?

— Так, але чому це має вас хвилювати, Іване Трохимовичу?

— Тебе анітрохи не хвилює?

— Ніскілечки.

Старий крекнув.

— Ох! А що таке еволюція? Розвиток життя, хіба не так?

— Взагалі-то так.

— Отже, життя не саме по собі, вільною рікою тече — спрямоване. Ким спрямоване? Згори, богом?.. А ти знаєш, що бога я і від себе і від людей в шию гнав?

З-під кущастих брів просто у вічі — чоловічки плавають у голубій старечій волозі. Я втримався від усмішки.

— Смішно?.. Що ж, смійся, та тільки розтлумач: невже наука до бога повернулася?..

— Уяви собі, — почав я обережно, — що з гори зірвався камінь, котиться вниз. І не просто котиться, а має напрямок, котрий навіть вирахувати можна: мовляв, по такому ось місцю проскочить, розчавить, коли не відійдеш. Ким заданий цей напрямок? Невже ж богом? Та ні, силою земного тяжіння, профілем самої гори, випадковими перешкодами, можливо…

— Хм, правильно… Тут бог ні при чому. Але життя, друже, не камінець. Звідки воно виникло, чому так мудро сплітається — від якоїсь стоножки до бентежливого чоловіка Гаченкова Івана, який мучиться, страждає?.. Звідки й навіщо; Георгію? Твоя наука може сказати?

— На жаль, ні,

— Покищо ні, чи навіть не маєте надії дізнатися?

— Надію маємо, Іване Трохимовичу. І поки ми живі, будемо надіятись.

— А якщо надії не справджуються? Чи такого навіть не припускаєте?

— Припускаємо. Не виключено.

— Та-ак! — ворухнувши набряклими зморшками обличчя, протягнув Іван Трохимович, ніби звинувачував мене у злочині. — Вже коли припускаєте, то може бути незбагненне, чого нікому знати не дано, то первісне, найнедоступніше — бог, творець усього, зовсім людському розумові не під силу.

— Та чи бог тебе бентежить, Іване Трохимовичу? Думається мені — щось зовсім інше.

— Бентежить мене, голубе, все той же Іван Голенков, який топтав ряст вісім десятків років і багато на землі слідів лишив. Помилка я чи не помилка богова?

— Помилок природа не терпить — вибраковує, — сказав я. — А тобі вона відміряла повний строк прожити, отже, за помилку не вважала.

Старий замовк, розглядав свої вузлуваті руки на колінах, хмурився, про щось думаючи, нарешті невесело усміхнувся:

— Колись, кажуть, безглузді ящіри на світі жили, природа їх знищила — мовляв, помилочка, дай виправлю. Ось і я, як доживаючий ящір. Куди не повернуся — всі на мене не схожі. Навіть ти, голубе. А вже діти й поготів не в батька. Як на мене, нинішні, анітрохи не кращі від над, помилкових. Це на мій погляд, ящірний.