— Чи. не той сам, що ходив з Миколою до замку?

— Так, пане графе!

— Я хотів би поговорити з Миколою.

— Прошу дуже.

— Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?

— За два тижні.

— Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.

— Просимо, просимо! Велика це честь для нас, — говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:

— Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна…

Вона мала на думці “духів”, що причепилися до хвороби Миколи…

— О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку порядок, — відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.

Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.

Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що’один з них був графом; він чемно привітав гостей.

— Пане лісничий, — заговорив граф, простягаючи руку, — прошу вас, скажіть мені, чи й ви вірите, що в’замку є духи?

— Я примушений в це повірити, пане графе!

— І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?

— Щодо цього нема сумніву.

— Чому ви так думаєте?

— Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.

Лісничий почав оповідати, хоч знав уже від війта, як на ті справи дивиться молодий граф. Дійшовши до того місця, де доктор не міг рушитися з місця, спитав:

— Як це пояснити, пане графе, що докторові ноги мов приросли до скали?

— Може, доктор став у яку щілину в скалі й тому не міг рушити ногами.

— То була б якась рана, якийсь знак.

Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:

— Зрештою, про це не можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.

— Так… так… лишім доктора, а говорім про вас, — сказав граф.

— Мене трунула з муру якась рука.

— А нема знаку, нема синця?

— Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.

— І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?

— Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив пам’ять.

Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:

— Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.

— Не перечу, це був небезпечний упадок.

— Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.

— Ні, - засміявся граф, — я в це ніколи не повірю.

— Ну, то виясніть мені, що це було?

— Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.

— Дав би Бог!

— А скажіть мені, - зачав знову граф, — чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?

— Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.

— Від двадцяти літ?

— Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.

— І відтоді ніхто не був у замку?

— Ніхто.

— Ну, а що говорять люди про князя?

— Кажуть, що, певно, помер.

— Помиляються, пане лісничий — я бачив князя Рудольфа п’ять літ тому.

— Він живе?

— Так… в Італії… в Неаполі.

— Ви бачили його?

— Так, перед п’яти літами.

— А тепер?

— Відтоді нічого про нього не чув.

Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:

— А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?

— Ні… це неможливе!

— Бо й справді — чому він ховався би… і не хотів, щоб хтось побачив його…

— Певно, що так… — притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна.

Князь був завсіди диваком і дуже можливо, що по пригоді в Неаполі прибув до замку й хоче бути цілком сам, використовуючи забобони темного народу в тім краю. Але враз пригадав собі, що піддавати цю думку верстянам не було би в його інтересі й заговорив:

— Якби це князь Рудольф, то так виходило би, що князь і чорт — це одно й те саме.

Побувши ще хвилину у лісничого, граф змінив тему розмови. Бажав Миколі скорого видужання, бо весілля з гарною Марійкою вже не за горами, а він хоче на ньому бути.

Попрощавшися, вернув у глибокій задумі до корчми.

О шостій годині подав Йосько вечерю. Корчма була порожня, але Йосько впевняв, що це лише тому, що люди не хочуть непокоїти пана графа.

Коло восьмої спитав Грицько:

— Пан граф не будуть уже потребувати мене?

— Ні.

— Піду на майдан викурити люльку.

— Добре, Грицьку.

Молодий граф простягся вигідно у фотелі й потонув у спогадах. Йому здавалося, що він у Неаполі в театрі… що бачить князя Горна в ложі, як дивиться на молоду співачку, наче б хотів її загіпнотизувати… Потім пригадав собі лист, де його обвинувачують в убивстві Стіллі…

Так роздумуючи, граф здрімався. Але це був тільки легкий півсон. Нараз йому видалося, що чує якийсь надзвичайно солодкий і мелодійний голос у залі, де був сам, зовсім сам.

Не знаючи, що це, сон чи ява, почав надслухувати.

Такі Справді, це ця чудова мелодія, романси мистця Стефано й він чує навіть виразно слова:

Молодий граф знав цю пісню… Її співала Стілля на останньмоу свойому виступі…

Ще хвилину плила солодка мелодія з невидних уст, потім спів замовк…

Граф обернувся різко… Хотів зловити хоч іще один звук, хоч далекий відгомін того найдорожчого йому в світі голосу…

Але скрізь було тихо.

— Її голос… — говорив збентежений. — Так… це був її голос… цей голос, що я його полюбив над усе в світі…

Прочунявши цілком, сказав:

— Я спав… це мені тільки снилося!

На другий день прокинувся граф, як тільки почало зоріти. По неспокійній ночі він був мов запаморочений.

Того дня мав з Грицьком іти до Кольошвару.

Були вже в Петрошень і Лівадзель, а тепер хотів граф побути ще кілька днів у столиці Залісся. Відтіля вони мали поїхати залізницею на Угорщину.

Граф одягся і вийшов на майдан. Тут почав з приємністю оглядати схід сонця на високорівні Оргаль.

Роздумував, чи повідомити поліцію в місті, чи взагалі не мішатися до цього. Було б добре помогти темним, забобонним верстянам, але, якщо справді князь Рудольф живе в замку, то краще було цього не робити.

На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.

— Пане графе, — відповів Грицько. — Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.

— Добре кажеш, Грицьку, — притакнув граф. — А щодо війта й інших, то вони самі ‘повинні знати, що робити, — завважив граф.

— Певно, що так! Повинні самі звернутися до. поліції, - потакнув Грицько.

— По сніданку йдемо, Грицьку, далі.

— Добре. Все готове.

— Але заки зійдемо в долину Солі, підемо ще в гори Плази.

— Пощо?

— Так мені щось захотілося. Втратимо на це не більше, як півдня.

Грицька здивував цей новий план графа; йому здавалося, що це недоцільне, але нічого не говорив, бо бачив, що молодого графа опанували знову болючі спогади.

Граф був усе ще під враженням співу, що його чув у сні.

Але невже ж це був сон?…

Усе це так дивно вплинуло на молодого графа, що він хотів конечно піти хоч під оборонний мур, коли вже не до середини замку.