Магнітофонна плівка все ще розкручувалася. По паузі знову почувся голос Гаркуна:

“Що вдієш! Треба йти. Ви вже даруйте мені, люба Офелійко. Я йому покажу нічию. Ич, який прудкий! Та ви не ображайтеся, заходьте до мене частіше. Мені приємно з вами розмовляти. Поважаю вдумливих слухачів. І взагалі, дивлюся на вас і ніби власну молодість переживаю. Обов’язково телефонуйте, заходьте. Ви в шахи граєте?”

ГОЛОС НІНИ. Ми з вами якось уже змагалися. Але нас було багато, ви, певне, мене не запам’ятали.

ГОЛОС ГАРКУНА. Он як! Ну і чим закінчився наш двобій?

ГОЛОС НІНИ. На тринадцятому ході я отримала мат.

ГОЛОС ГАРКУНА. Пригадав. Отже, ви і є оте зухвале дівчисько, яке завдало мені тоді скільки клопоту? Ви вже даруйте моїй неґречності. Я ніяк не міг поступитися. Така вже вдача. І, щоб не впасти у власних очах та заінтригувати вас, вибрав тринадцятий хід. А потім ще й заздалегідь клітинку визначив, у якій мусив бути затиснутий ваш король. Та про це я вже вам не оголошував. Отож заходьте, зіграємо ще.

ГОЛОС НІНИ. Зайду. Неодмінно зайду, Антоне Карповичу.

Ніна вимкнула магнітофон і закрила свою косметичку.

— А потім він узяв шахи і ми вийшли на вулицю. У скверику біля шахових столиків ми розпрощалися. Він галантно вклонився, поцілував мою руку і ще раз запросив заходити. Я пообіцяла, — примруженими очима Ніна подивилася на Станіслава: — Але звідки він тебе знає, Славку?

— Оце й для мене загадка, — сказав Станіслав. — Але ми її розгадаємо, Офелійко. Безперечно, з твоєю допомогою…

ЩОДЕННИК ІЛОНКИ

Того дня професор Рос до інституту прийшов рано. Як завжди, заглянув до лабораторії. Був помітно схвильований. Навіть привітатися забувся.

— Ілонко, зайдіть, будь ласка, до мене. Сказав і пішов до свого кабінету.

— Що це могло означати? — запитала у Вілени.

— Не знаю, — знизала плечима та.

Ілонка поспіхом поправила зачіску й попрямувала до його кабінету.

— Можна?

— Заходьте.

Сидів замислений, механічно барабанив пальцями по столу, а погляд блукав десь далеко, не тут. Важко дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Густі зморшки наповзли йому на лоба, перекреслили глибокими звивистими лініями. Він ніби постарів за один день.

— Ви щось хотіли, Яне Романовичу?

— Так. Сідайте, — кивком голови показав на фотель.

Ілонка сіла.

Думки професора все ще блукали поза стінами кімнати. Мовчав.

— Слухаю вас, Яне Романовичу.

Він ніби тепер помітив дівчину, підвів голову.

— Як вам, мабуть, уже відомо, місяць тому в Інституті анабіозу група лікарів оживила прибульця двадцятого сторіччя Євгена Терена. Після оживлення йому зробили операцію. Рак печінки. Обидві операції пройшли успішно, хоч хворий ще не опритомнів. Завтра його передадуть до нашого інституту.

— Як? — Ілонка підхопилася з місця. Очі її розширилися від подиву, вона дивилася на професора з недовірою, ніби сумнівалася, що ці слова мовив саме він: — Навіщо?

— Під нагляд психіатрів. — Рос замовк. Щось обмірковував. Потім вів далі: — На вас з Віленою покладається дуже відповідальне завдання. Ви мусите залучати його до нашого життя. Звісно, якщо він прийде до тями. Але то не ваш клопіт. Про його здоров’я подбають інші. Вам доручається стежити за його психікою, зібрати психометричні дані, яких не виявилося у знайдених документах.

— Нам? З Віленою?

Ілонка розгубилася. Не знала, що сказати.

— Таке рішення Ради лікарів.

— Чому вибір упав саме на нас, Яне Романовичу?

— Ви що, відмовляєтесь?

— Ні… Тобто… Не знаю. Все так несподівано.

— Так, завдання складне. Але, гадаю, все буде гаразд. Ви молоді, як і ваш пацієнт. До того ж здібні психіатри. Ось тому ми й зупинилися на вас.

— Зрозуміло, Яне Романовичу, але…

— Що але?

— Ми нічогісінько про нього не знаємо.

— Тож-бо й є. А треба знати все. І ви будете знати. Ви повинні мати повну картину його психічного стану, його інтелектуального розвитку. Спостерігайте, ведіть щоденник, вивчайте. Згода?

— Спробуємо, Яне Романовичу. Тільки… — Ілонка опустила очі. — Скажіть, ви бачили цього Терена?

— Бачив.

— Який він собою?

— Людина як людина. Високий, молодий, русявий. По-моєму, симпатичний. Зрештою, вам буде видніше, — професор вперше за час розмови натужно усміхнувся і підвівся з фотеля.

Ілонка зашарілася.

— Але жарти жартами, а до діла треба приступати негайно, — сказав він. — Я вже розпорядився, щоб для хворого підготували палату. Він ще нездужає. Поговоріть з Віленою. Роз’ясніть їй відповідальність і серйозність справи. Гадаю, ви краще зробите це, ніж я. Чергувати біля хворого будете позмінно. До ваших послуг — лабораторії, прилади, зрештою, що буде потрібно — звертайтеся до мене. — Професор по-дружньому обняв її за плечі, і вони вийшли з кабінету. — Як кажуть у таких випадках, ні пір’я, ні луски, — сказав уже в коридорі.

Все було так несподівано, що дівчина спершу не знала, що робити. Якусь хвилю вона стояла, дивлячись услід професорові, а потім відчула, як якась невідома сила підхопила її і понесла до лабораторії, де на неї чекала Вілена.

ВИПИСКИ ІЗ ЩОДЕННИКА ІЛОНКИ

29 липня

Сьогодні у співробітників дивний настрій. Напрочуд довго точиться час. Усі чекають незвичайної зустрічі. Метушня, але — тихо. Навіть розмовляють пошепки. Зранку до лабораторії заглянув Рос. Заклопотаний. Поспішно привітався, перевірив, чи все гаразд, і знову подався. Потім телефонував Дельф. Вони все ще порпаються в руїнах. Надіються знайти ще якісь дива.

Ті двоє залишилися у своєму морозильнику. Чекають своєї черги.

Вілена, як ніколи, приємно збуджена. Настрій її піднесений. Чепуриться, наспівує.

“Готуюся гідно зустріти свого законсервованого прапращура”, — удавано весело жартує вона і дедалі частіше зазирає у люстерко або вигулькує у вікно.

О дванадцятій телефонував Рос. Нарешті везуть Терена. Незрозумілі почуття оволоділи мною. Цікавість і бентега закрадаються в груди. Справді, який він, наш далекий прапращур, як називає його Вілена. Адже він лише на рік старший від мене, цей п’ятсотлітній прапрадідусь. Цікаво, як він жив? Що знає? Мабуть, він принесе багато цікавого з того першого далекого від нас життя. А може… Мої думки переганяють одна одну. Вілена повідомляє, що на подвір’ї з’являється аеромобіль невідкладної медичної допомоги. Співробітники інституту оточують його. Ми біжимо на подвір’я. Зупиняємося біля дверей. Назустріч крізь живий, нерухомий коридор санітари несуть людину, накриту білими простирадлами. Нам нічого не видно. А жаль. Який жаль! Глянути хоча б краєчком ока. Ми йдемо за ношами. Хворого заносять до палати і обережно кладуть на ліжко. Двоє лікарів залишаються біля нього. Ми розходимося по своїх лабораторіях. Так нічого й не побачили.

Ніч 5 серпня.

Сьогодні я вперше чергую вночі. Тиша. За вікном, десь біля озера, у прохолодному нічному різнотрав’ї не вгавають цикади. Хмільний аромат лип проникає в палату, змішується з гострим запахом медикаментів і легко паморочить мозок. У саду владарює місячне сяйво.

Я підходжу до вікна. Пильно розглядаю нерухоме, застигле обличчя людини, яка народилася п’ятсот років тому. Він ще зовсім молодий. У нього світло-золотаве волосся, високий лоб, вольове підборіддя. Очей не видно. Вони закриті важкими повіками. Він лежить горілиць, розметавши руки. Час від часу хапає простирадло, жмакає його, і тоді я приставляю до тонких посинілих уст кисневу подушку, а сама знову вдивляюся у правильні риси його блідого, наче виліпленого з гіпсу, обличчя. Він симпатичний. Ковтнувши кисню, хворий заспокоюється, дихання стає рівним і тихим. Я відходжу від ліжка і сідаю до столу. Мої думки мандрують у ті часи, коли жила ця людина. Ловлю себе на тому, що погано знаю їх. Поруч з палатою, через коридор, у нас гарна бібліотека. Я набираю книжок з історії розвитку цивілізації стародавніх народів та історії розвитку їхніх культур і повертаюся назад. Євген лежить спокійно, нерухомо. До ранку я займаюся самоосвітою. Мені хочеться більше довідатися про людей його епохи. Якими вони були, чим займалися? Яка була в них культура, мистецтво? В уяві вимальовується не зовсім зрозумілий світ, штучно посічений на “моє” і “твоє”, покраяний на окремі шматки, які тоді називалися державами, світ, розділений на ворогуючі табори. Переді мною, наче у калейдоскопі, перевертаються епохи. Я ніяк не можу розібратися в усьому. Так… Нарешті… Мої очі натрапили на звичні й доступні моєму сприйманню слова: “Свобода і рівність”. Виявляється, ці слова ще тоді красувалися на прапорах багатьох держав. Але що це?.. Свобода і рівність! І заповнялися в’язнями концтабори, летіли в огненні пащеки крематоріїв виснажені тіла дітей, а зацькована багатострадна планета заквітчувалася шибеницями і колючим дротом. Свобода і рівність… І впиналися кулі в потилиці президентів, поневолювалися цілі материки і континенти, а окремі народи стиралися з лиця землі газом, напалмом і бомбою. Мілітаризувавши на Землі все, що змогли, взялися до космосу.