— Не хвилюйтеся, — намагався заспокоїти професор. — Все буде гаразд.

Мені не хотілося його слухати. Я відвів погляд і сказав роздратовано:

— А тепер ідіть. Я хочу все обміркувати на самоті.

Він звівся і, побажавши мені швидкого одужання, вийшов. Я залишився сам. Мозок працював, ніби розведений отрутою. Так ось як обернулася доля! Боже мій!.. П’ятсот років… Що я буду робити у цьому світі? Хто вони, ці люди, серед яких доведеться жити? Які вони? На перший погляд, вони добрі, чуйні… П’ятсот років, либонь, не минули намарно, це видно по всьому. Певно, вони знають дуже багато, набагато більше від мене, а я… Хто для них я? Ні, це неможливо. Тут щось не те… Що більше я замислювався, то глибше відчував трагічність свого становища. Думки напливали одна на одну, доводили до розпачу, серед них загубилося моє власне “я”, голова знову запаморочилася, і я незчувся, як знову заснув чи, можливо, впав у безтямність…

* * *

Я прокинувся від дотику холодних дівочих рук. Вілена знімала з моєї голови шолома. Біля канапи стояли лікарі. Вони не полишають мене ні на хвилинку. Це почало набридати. Якісь дивні незрозумілі процедури роблять вони зі мною, особливо у сні. Завжди, коли я просинаюся, на мою голову натягнуто цей осточортілий шолом із проводами. На мої запитання, що б це могло означати, відповідають категоричним “так треба”. Що ж… Треба, то й треба. Їм видніше. Зрештою, здоров’я моє значно поліпшилося, я почуваю себе задовільно. Слабкість, але ніяких болів.

Так проминув місяць.

Одного разу, коли я лежав, розглядаючи якийсь ілюстрований журнал, до палати зайшла Вілена. Помацала пульс, зміряла температуру і сказала:

— Спробуємо піднятися. Я принесла вам одяг. Потрібно потроху розминатися.

Сказала і хутко вийшла. Я підвівся. Неслухняними ногами ступив на підлогу. Одягнувшись у білий легкий костюм, попрямував до дверей. На порозі мене зустріла Вілена.

— О, та вас зовсім не впізнати! Ану ідіть, ідіть…

Я почав розминати ноги, неначе ходулями ступаючи ними по кімнаті. Від стіни до стіни. Від стіни до стіни… Потім зупинився:

— Я хотів би побачити себе в люстрі, — сказав їй.

— Будь ласка, — вона провела мене до сусідньої кімнати. І знову залишила самого.

Я підійшов до великого люстра, що стояло в кутку, і здивувався. Невже це я? На мене глянув стрункий русявий юнак із запалими щоками. Світлий, старанно випрасуваний костюм гарно сидів на похилих плечах, увиразнюючи своєю білістю блідість сухорлявого обличчя. Я не вірив своїм очам. Невже й справді я пролежав законсервованим п’ятсот років, а тепер підвівся, ходжу, дивлюся у люстро, розпізнаю самого себе, наче давнього знайомого? А може, це містифікація? Може, я марю, охоплений гарячкою? Я вщипнув себе за руку. Побачив це в люстрі, відчув біль. Нічого схожого! Це не сон і не марення. А коли так — швидше звідси, швидше на повітря, у ліс, на вулицю. Я відчув надзвичайний приплив енергії. Досить фантасмагорії. Ось зараз я вискочу на вулицю, зупиню перше-ліпше таксі і поїду до гуртожитку. Привітаюся з друзями, одягну свій улюблений сірий костюм і подамся до університету. Мені обов’язково сьогодні ж треба розшукати Олександра Івановича. Він, певне, дочитав уже мою дисертацію, а може, й відгук написав. Я поборюся з цим старим нездарою, перехитрю цього хитруна, що ось уже стільки водить мене за носа. О, ні! Тепер він від мене не втече! Я ще покажу, хто такий Євген Терен. Він ще в мене…

Я вийшов з кімнати. В коридорі мене зустріла Ілонка.

— Куди це ви зібралися, Євгене? — запитала здивовано. Я зупинився розгублений. Не знав, що відповісти.

— Та я… я… зараз.

— Ви хочете вийти на повітря? Підемо разом, — запропонувала вона і гукнула, відчинивши двері кабінету: — Вілено, Віленко! Ти не бажаєш піти з нами? Євген хоче прогулятися.

Вілена не змусила на себе чекати.

— Я готова. Куди підемо? Знаєш, Ілонко, давай прогуляємося до його помешкання. Там уже все приготували. Я тільки-но говорила з Тіком.

“Яке помешкання? Що за Тік?” — намагався збагнути я, але так ні до чого й не додумався. Довелося йти за дівчатами. Мовчали. Вийшли на просторе, обсаджене деревами подвір’я.

Сонце низько висло над овидом, освітлювало розкішний яблуневий сад на березі озера, а по той бік темнів густий предковічний ліс. Високі сосни віддзеркалювали у воді свої темно-сині колючі тіні. Приємно пахла надвечірня прохолода. Сад тихо, натомлено засинав. Легенький вітерець погнав по моїй спині метушливих мурашок, і я відчув, що живу знову, переступаю ногами, йду. Довкола все було незнайоме. І сад, і цей чудернацький будинок, з якого ми вийшли, і озеро, і легенька доріжка, що, ніби місточок, з’єднуючи береги, бігла кудись у ліс, рухалася безперервно, нагадуючи ескалатор у метро.

— Навіщо вона, ота доріжка? — запитав я у супутниць.

— Нею ми переправимося на той бік, — пояснила Вілена.

З кожним кроком я дедалі більше переконувався, що потрапив у зовсім інший світ, перенісся на кілька сторіч уперед. Щодалі більше фактів говорило про це. Раніше я чудово знав ці місця, колись часто блукав тут із однокурсниками. Щоправда, озеро тоді було меншим, занехаяним, не було яблуневого саду по берегах, та й такої красивої, архітектурно довершеної споруди теж не було тут. На її місці колись стояв лижний трамплін. Взимку ми приходили сюди на тренування. Пам’ятаю, я іноді затримувався тут допізна, а потім проводжав додому Таню. Нам завжди було приємно йти поруч роз’їждженою за день лижнею. Легко ковзали лижі, розрум’янена Таня завжди щось щебетала, полохаючи веселим дзвінкоголоссям засніжену вечорову тишу. Влітку на озері ми часто каталися на байдарках. Тепер їх чомусь тут не видно. Натомість висне над водою легенька доріжка, і незнайомі дівчата йдуть поруч, супроводжуючи мене хтозна-куди.

Тепер тут багато квітів. У саду розбито клумби, а між ними врізнобіч рухаються вузенькі доріжки. Варто лише ступити на якусь із них, щоб дістатися в будь-який закуток лісопарку. Але ми йдемо пішки. Дівчата перемовляються між собою, проте я, зайнятий своїми думками, мало прислухаюся до розмови. Я почуваю себе тужливо. У мій мозок напливають гнітючі думки. За чимось далеким, назавжди втраченим щемить серце.

Ми підійшли до озера. Понад самою поверхнею води, заквітчаною білими лілеями, доріжка-ескалатор переправила нас на той бік. Тепер ми йшли лісом. Рівні просіки, закутані у надвечірній серпанок, обступили нас. Густа відволожена трава сюркотіла невгамовними цикадами. Мої супутниці принишкли, роздумуючи над чимось своїм, мені невідомим. Та й що я міг знати про них, нещасливий відщепенець XX сторіччя.

Ліс густішав, повнився тінями. Тільки згори широким коридором просіки на дорогу лилося бліде, як олово, надвечірнє мево. Небо згущувало кармазинні кольори, сонце легкими доторками сягало порваних торочок хмар, розімлілі від спеки сосни вичавлювали із себе густі гіркуваті пахощі смоли. З високого розлогого дуба злетів сполоханий птах і, лавіруючи у спокійному повітрі, подався вгору. Я зупинився, спостерігаючи за ним. Як давно я не бачив чогось подібного! Дивний настрій опанував мої почуття. Він, мабуть, передався і дівчатам: вони дивилися на мене, загадково усміхаючись. Я спостерігав за птахом. Я знову жив… Раптом з-за лісу навстріч даленіючій птиці, розпростерши руки, на голубе шатро неба випливла постать людини. Маневруючи в повітрі вона переверталася у незримій висотній течії.

— Що за диво?! — несамохіть вигукнув я, не відриваючи погляду від неба.

Дівчата голосно розсміялися. Ілонка підступила ближче, торкнулася мого плеча. Я здивовано подивився на неї.

— Привілеї віку, — мовила, гамуючи сміх. — Левітатор.

— Що?

— Левітатор. Апарат, що долає гравітаційне поле. Користуючись ним, можна вільно плавати у повітрі, наче у воді.

Тим часом людина безгучно пролетіла над просікою і зникла за гострими верховіттями дерев.

Ми рушили далі. Ліс закінчився. Він перейшов у мальовничий парк. Повітря стояло непорушне, але свіже, хоч відчувалася близькість міста. Перетнувши невелику галявину, ми вийшли до чепурного будиночка і зупинилися на широкій алеї перед розкішною, старанно обробленою клумбою. Вілена вказала рукою на будиночок: