У відчинену кватирку разом із сонячними променями, немов промерзла птиця, залітає вітер, стремить навпрошки у куток, туди, де стоїть присмирніла арфа. Легкими подувами він торкається струн, тонкими скляними пальцями перебирає їх — і вони, тремтячи від холоду, сміються і плачуть, плачуть і сміються, в наївній надії повернути втрачений спокій. Ілонка прикриває арфу шовковою косинкою, але пустотливий вітер зриває її і знову бігає по струнах, зриваючи тривожне, але чисте квиління.

Разом із вітром до кімнати залітає золотокрила оса і, наче жовта воскова цистерночка, обтягнута чорними обручами, дзижчить у повітрі, піднімається до стелі і стрімголов кидається на блакитнувату прозорість скляних дверей, б’ється об них, намагаючись знайти вихід. Ілонка хоче підійти до неї, але враз її тіло кам’яніє, ніби струмом, пронизане чиїмсь допитливо-безсоромним поглядом, що зорить на неї крізь двері. Інстинктивно вона хапає із стільця халат і притискує його до грудей. Двері безгучно розчиняються, і до кімнати заходить маленький замучений хлопчик у червоних сап’янових чобітках і світло-рожевому костюмчику, поцяцькованому срібним мереживом. Ілонка з цікавістю розглядає його дивний одяг і не по-дитячому серйозне, зосереджене обличчя, на яке лягла хвороблива блідість. Вона намагається запитати хлопчика, хто він, що йому потрібно, звідки прийшов, але слова прилипають до язика, не можуть зірватися з вуст. А хлопчик підходить ближче і таємниче підносить до губ пальчика, наказуючи мовчати. Потім він дістає з кишені якийсь блискучий предмет, що виявляється просто запальничкою, натискує на кнопку — і мигливий вогник спалахує і гойдається на тоненькому ґнотикові перед самим Ілончиним обличчям. Вона сильно дме на нього, але вогонь навіть не зворухнувся. Дитина усміхається з її безпорадності і подає букет білосніжної черемхи, а сама задкує до дверей, запаливши цигарку. Ілонка виходить за нею, її ніби магнітом притягують до себе гарні пустотливі оченята. Дівчина ступає сторожко, підібравши пелену білої сукні, наче бреде по глибокій воді. На ґанку вона зупиняється, вражена дивною метаморфозою ранку: навколо все втратило кольори, все стало білим. Мокра, наче в молоці, трава пасмами посивілого волосся стелиться по подвір’ї, лізе на ґанок, тулиться до ніг. Білі дерева, білі птахи, і сонце не золоте, не яскраве, а теж матово-біле, висне на одному місці, зачепившись за білу гілку каштана. Воно як перламутровий диск, вмонтований у біле полотнище неба, — розпливчатий, невиразний — навіть важко розрізнити його справжні обриси.

“Що за дива?” — не розуміє дівчина і тільки тепер помічає, що біле сяйво випромінює букет черемхи, який вона тримає у руці.

А хлопчик манить все далі від будинку, вона слухняно простує за ним — східець за східцем опускається з ґанку, потім — алеєю, через сад, туди, на білу стрічку шосе, яке невідомо звідки взялося тут, біля її будинку. По ньому біжать якісь чудернацькі машини, раніше Ілонка бачила їх у музеї, а тепер вони, мов чорні жуки, повзуть по білому шосе, приплюснуті, задимлені, швидкі. Хлопчик підводить Ілонку до автомобіля, який стоїть на узбіччі шосе біля її будинку. Коло нього ходить, когось очікуючи, стрункий високий чоловік, одягнений у чорний елегантний костюм. Вони так контрастують на білому фоні — чорний автомобіль і чоловік у чорному костюмі, — що Ілонка мружить очі. Забачивши їх, чоловік робить кілька кроків назустріч, мовчки вітається і веде її до автомобіля. Тепер дівчина здогадується, від кого квіти та на кого вона чекала цілий ранок, хоч ще й зараз не може пригадати, де і коли бачила цього чоловіка. Вона намагається розгледіти його обличчя, його очі, прикриті димчастими скельцями окулярів. Ураз їй робиться легко й радісно. Дівчина певна того, що саме він, цей стрункий чоловік, — її мрія, втілення її ідеалу, краси, мужності, розуму і благородства. Він допомагає їй сісти в автомобіль, Ілонка потопає у м’якому плюшевому сидінні і махає рукою хлопчикові, хоч він і не дивиться на неї. Він лежить на узбіччі дороги і безтурботно палить цигарку.

Дверцята зачиняються, лакованим штиблетом чоловік натискує на педалі, машина плавно зривається з місця і, набираючи швидкість, мчить по білій стрічні шосе. Повз них проносяться будинки, телеграфні стовпи, горбаті арки мостів, дерев, кущі. Черемха наморочить мозок, дівчина кладе букет на заднє сидіння, від нього веселковими колами пульсує і розливається довкола біле засліплююче сяйво. Вона все ще не може пригадати, де бачила цього чоловіка, який сидить тепер поруч за кермом автомобіля. У пам’яті зринають інші обличчя, красиві, але неживі, рекламні, стереотипні, як кільця диму, що вилітають з труби їхнього автомобіля. Чоловік схожий і не схожий на ці газетно-трафаретні обличчя, що виникають у пам’яті. Так і не вдається Ілонці пригадати, хто він, не вдається прочитати, що написано в його очах, прикритих димчатими скельцями: усміх, зневага чи, може, презирство. А автомобіль мчить дедалі швидше й швидше — повз білі поля, засіяні пшеницею, поминає табун білих коней, що пасуться на білій траві, залишає позаду білі переліски та сади, і невідомо, куди спрямовано його навіжений лет. Ілонці забиває дух, паморочиться голова, фантастично білий пейзаж перевертається перед очима і летить кудись у небуття. Поворот, ще поворот… Здається, ось-ось розірветься мотор і в його кривавому спалахові згорить усе — і білий пейзаж, і чорний автомобіль, і чорний чоловік, і вона, Ілонка. Вона не хоче цього, вона хапає мовчазного водія за руку, благає зменшити швидкість, зупинитися. Але він ніби не чує її благань, він випрямляється за кермом, дивиться перед себе, не звертаючи на неї уваги. Його рука тверда й холодна, як метал.

Карколомні повороти — і стовпи, стовпи, стовпи…

Так, визначає Ілонка, ця рука металева. Отже, перед нею всього-на-всього робот. Тільки тепер вона помічає, що обличчя чорного чоловіка позбавлене життя, застигле, нерухоме, як у мумії. Але де вона бачила його?..

Автомобіль гуде і тремтить, здається, він ось-ось відірветься від землі, полетить над нею. Але він не відривається. В Ілончиних очах переміщалося все, ніби в калейдоскопі. Білі дерева, стовпи, корпуси дитячого табору, копиці сіна, діти в білому, кошики для грибів, біла стрічка шосе… Білява дівчина з червоним прапорцем вискакує на шосе, перетнувши шлях.

— Зупинися, зупинися! — вигукує Ілонка і висмикує кермо із сильних сталевих рук чорного чоловіка, а ногою збиває його ногу з педалі, але… вже пізно.

В розширені від жаху очі напливає алебастрово-біле обличчя дівчинки, і прапорець, що лопоче на вітрі, і рядок стовпчиків по узбіччі шляху. Все перетасовується в її свідомості і провалюється назавжди. Автомобіль летить у кювет, дверцята відчиняються — і вона вилітає з кабіни. Ілонка підбігає до чоловіка, який лежить на траві поруч розбитого автомобіля, зриває з нього окуляри і тільки тепер впізнає, хто це. З жахом дивиться вона в скляні очі, холод підступає до її серця, біжить поза шкірою. Немов шукаючи захисту, дівчина оглядається і раптом бачить дітей, що несуть окривавлене тіло маленької дівчинки. Густі краплі крові стікають з її обличчя і яскравими плямами розпливаються по білій траві. Діти наближаються до неї. Тепер їй доведеться відповідати перед ними, вони дивитимуться на неї жалібними оченятами, в яких пломенітимуть осуд і докір. Ілонка з криком кинулася бігти якнайдалі від кривавої катастрофи-у поле, до лісу, куди завгодно, лише б не бачити цих прискіпливих дитячих очей. Холодний піт виступає їй на лоб, а вона біжить і біжить, вибігає за межі свого сну і потрапляє в дійсність, наповнену жахним криком, що дедалі сильніше й сильніше стискає стіни її мовчазної кімнати, проникаючи всередину і поглинаючи все.

Дівчина вихопилася з ліжка й швидко одяглася. Ніби тонка тканина її сукні могла захистити від несамовитого лементу, що доносився знадвору. Вона підбігла до вікна й відкинула фіранку. Перед очима застрибало безліч вогнів. Білий світ сновидіння поступився строкатій реальності вулиці, всіяній світлячками ліхтариків, які навіжено танцювали на чорному полотнищі ночі.