Вкладаючись спати, я виглянув з вікна. Зовсім близько шуміла ріка, а з тайги долинала тиха пісня, яку співав у могутніх кронах дерев нічний вітерець. Передо мною простяглася неосяжна, безмежна тайга, повита пітьмою, а з імли над річкою виникали невиразні примарні фігури, які безупинно линули над зеленим морем дерев. Гукання й протяглий крик пугачів лунав, паче пересторога тим, хто не належить до челяді володарки темряви.

Вранці мене розбудив чийсь голос. То був Олег, який встав ще вдосвіта, бо на світанні пілот разом з місцевим «чарівним стрільцем» вилетів до Алдана, і геолог проводжав його до старту. Провести літак прийшло також багато жителів Вертловки — не часто ж траплялося, щоб хто-небудь з мисливців у цьому глухому селищі міг скористатися таким засобом транспорту, як літак.

Я швидко одягнувся й збіг униз. Після сніданку ми оглянули всю садибу нашого господаря, потім пішли відвідати старого мисливця Орлова.

Старик мешкав у новому будинку, спорудженому після Жовтневої революції, — раніше він жив у глибокій тайзі. Господарство вела його внучка Тамара, чорноока красуня в розквіті літ.

Дівчина зустріла нас такою привітною посмішкою, що ми одразу ж відчули себе в цьому домі справді бажаними гостями.

Родіонович пригостив нас по-своєму. На столі з'явилися копчена риба, сибірський лосось, або таймень, і копчені дикі качки. Горілка була забарвлена в зелений колір кількома стеблинками трави, що лежали в пляшці. Дід запевняв, що то справжнє ведмеже коріння.

— Серед ведмедів трапляються гурмани, — пояснював він, — і вони шукають оцю траву з гідною подиву наполегливістю. І якщо знайдуть, то надовго розташовуються поблизу.

Ми засміялися, проте Родіонович лишився серйозним і пояснював далі, що ведмеді, мабуть, лікуються тією травою, зокрема при розладі шлунку, про що свідчить послід, залишений ведмедями на полях, де росте трава.

Ми засміялися ще дужче — адже ні я, ні Олег зовсім не відчували потреби регулювати своє травлення. Дід стримав нас, пояснивши, що кілька таких травинок у пляшці роблять горілку не тільки приємним напоєм, а й ліками проти всіх недуг і додав:

— От побачите, ведмеді знають, що корисне, я пересвідчився в цьому. Моя горілка — справжній еліксир. За ваше здоров'я!

Ми випили ведмежої горілки, дуже приємної на смак, і погодилися з Родіоновичем, що ведмеді справді розуміються де в чому, що добре і для людей.

Ще раз добре поснідавши, ми розговорилися, і розмова, над усі мої сподівання, йшла саме про те, що особливо цікавило мене, — про соболів.

— Наші золоті звірятка соболі справді-таки терті калачі, — розповідав Петро Андрійович.

— То правда, — підтвердив Родіонович, — до того ще й жадібні та кровожерні. Добре, що, як кажуть, битливій корові бог роги не дає. Коли б соболь був завбільшки, ну, скажімо, з вівчарку — натерпілися б ми лиха. Страшно було б навіть увійти у тайгу. Він би кидався на людину, роздирав і душив оленів, козуль, іншу дичину й висмоктував кров із своїх жертв. Словом, убивав би кожного зустрічного. То був би найстрашніший хижак у світі. Досить уже й того, що він витворяє тепер. Там, де водяться соблі, білкам, полівкам та іншим дрібним звіряткам не солодко живеться. Він небезпечний і для пернатих. Тихо, як тінь, повзе або дряпається соболь по гілках і зненацька стрибає з високого дерева на нижче, де сидить собі спокійнісінько глухар, рябчик або тетерюк. Тут і кінець птахові. Та й зайцям від нього непереливки, особливо взимку, коли соболь легко «читає» їх найзаплутаніші сліди. А сам соболь дуже спритно замітає свої сліди. Певно, знає, що його шкурка ціниться дорожче, ніж справжнє золото… так, так, вона дорожча від золота!

— Хитра тварина, — озвався Олег. — Тому… він мене й цікавить.

— Живе золото вабить більше, ніж справжнє, але по-побігай за ним. Ноги собі відходиш, — засміявся Петро Андрійович.

— Вони в мене міцні. Тільки б дістатися туди… сто тридцять п'ять — шістдесят один…

— Про що це ви? — вихопилося в мене.

Олег запнувся. В кімнаті панувала тиша. Всі чекали на пояснення. Проте замість Олега заговорив Орлов. Він почав повільно, спроквола, окреслюючи при цьому рукою коло на столі.

— Ну що ж… йдеться про місце на карті. Широта, довжина, точка. Що в цьому дивного?

— Так, про місце, де… де живуть соболі, — заїкнувся було Олег.

Я глянув на Петра Андрійовича. Той знизав плечима й посміхаючись вів далі:

— Отже, йдеться про живий скарб тайги. Тут ховатися нема чого. Свої люди. Вас, Олегу, ми, вважаємо за центральну фігуру, і тільки Рудольф Рудольфович новачок між нами. Та приніс його сюди добрий вітер. Я ціную в людині любов до природи, яка примусила її вирушити в дальню подорож із Ленінграда лише заради того, щоб пізнати тайгу. То чого не розповісти йому всього відверто? Олег привіз листа від свого дядька; в листі повідомляється, що Родіонович колись урятував Олегового діда. Так, урятував, це написано чорним по білому. В тяжкий час він подбав також про сім'ю Олегового діда, про його нащадків. Так же?

Олег збентежено посміхнувся й ствердно кивнув. Ми запитально дивилися на старого мисливця. На його зморшкуватому обличчі майнула усмішка. Старик зручніше вмостився на стільці, підпер голову руко заперечливо похитав головою:

— Ти, Андрійовичу, приписуєш мені заслуги, яких і не було. Бо то ж просто обов'язок — допомагати ближньому. Для нас, людей тайги, це закон. І ти його знаєш, і ти зробив би так само. Особливо тоді, коли в тайзі знайшли собі притулок багато людей, яких переслідували царські найманці…

Дід замовк, замислено втупившись у простір. Потім притулив до очей руку, ніби хотів протерти їх, щоб краще бачити далечінь, де в сяйві полуденного сонця синіла неосяжна й таємнича тайга.

З нею було пов'язано життя мисливця, його спогади. Один з цих спогадів збудив Петро Андрійович. І відігнати його тепер уже не можна було. Він ожив і викликав непереборне бажання розповісти про давні, минулі часи, про людей, що жили і вмирали в предковічних лісах…

Далеко сягнув Родіонович у минуле. Коли він трохи глухуватим голосом почав свою розповідь, здавалося, що старик будить похованих свідків, яких давно вже поглинув невмолимий час.

Єдиними живими свідками були німі могутні дерева. Вони й тоді стояли в мовчазній величі так само, як стоять тепер….

Це сталося тисяча вісімсот дев'яносто шостого року.

У тайзі жив безстрашний мисливець на соболів та ведмедів Родіон Родіонович Орлов. Це був стрункий дужий чоловік років сорока, з сміливим іскристим поглядом, по якому завжди можна впізнати людину, що живе серед безмежних просторів природи. Шляхетність, яка жевріла в тому погляді, пом'якшувала суворі риси обличчя, а великий шрам над правим оком водночас надавав йому вигляду воїна.

Жив Орлов у тайзі сам, хоч він не був відлюдником і ніколи не уникав товариства. Тільки рідко траплялося йому бувати серед людей. Коли-не-коли підводою або човном їздив мисливець у найближчі селища та факторії, щоб продати впольоване хутро і поповнити свої запаси. Ці подорожі тривали багато тижнів, бо до найближчих населених пунктів було по кілька сот кілометрів. Орлов усюди був жаданим гостем — чесний і щирий, він мав більше друзів, ніж заздрісників. Тільки одного не могли подарувати йому друзі, і особливо кумоньки та тітоньки-свахи: марно старалися вони висватати мисливцеві наречену — Орлов незмінно твердив, що для одруження в нього ще є час.