За годину ми вполювали вісім рябчиків і чотирьох глухарів, а цього було цілком досить, щоб нагодувати сім голодних ротів.

Дорогою Олег розпитував, чи, бува, не живуть тут десь поблизу мисливці. Чижов відповів заперечливо. Проте Олег твердив, що вночі він бачив бліду заграву якогось вогнища.

— Це вам здалося, — запевнив його Чижов, — тут влітку й восени не зустрінете жодного мисливця. Нема чого їм тут робити. Глухарів, тетерюків, рябчиків, вальдшнепів та лісових куріпок в інших місцях набагато більше, ніж тут. Тільки взимку сюди іноді заходять мисливці, коли полюють на білок.

Та Олег наполягав на своєму. Коли ми повернулися до товаришів, Чижов спитав, чи вночі, бува, не помітив ще хтось чужого вогнища.

— Я помітила, — озвалася Тамара. — Тільки-но я лягла і раптом згадала, що забула біля вогнища ягдташ. Вийшла я по нього і бачу: на півдні миготять відблиски вогню. Так ніби хтось підклав у вогнище сухих гілок, а те гілля одразу ж спалахнуло.

— Дивно… — задумливо промовив Чижов. — Хто б це міг бути?

— І потім, — додав Старобор, — чому ці невідомі отаборилися десь віддаля, коли, напевне, бачили наше вогнище? Здається, наче хтось нас уникає… чорт знає, що за цим ховається.

— Дурниці, — загудів лісничий Шульгін. — Побачили світлячків на мочарах і здалося, що то вогнище. Я знаю тутешні околиці й можу підтвердити те, що сказав Петро Андрійович: восени в цих місцях не ступає людська нога.

Питання про загадкове вогнище так і лишилось відкритим. Кожний зостався при своїй думці.

Дорога знову погіршала, точніше сказати — взагалі зникла.

Навкруги нас лежала так звана чорна тайга — густий предковічний кедровий ліс. Ми їхали один за одним, долаючи місця, де колись ніби гарцювали мамонти.

Здавалося, якісь велетні повикопували тут ями, поламали дерева й наробили такого безладдя, що природа навіть протягом багатьох тисячоліть не змогла навести порядок. Похмурість і хаос — ось ознаки чорної тайги. Єменка обіцяв, що невдовзі виведе нас звідси оленячою стежкою, та виявилося, що це було не так легко.

Один в'ючак раптом спіткнувся і впав. Ми збентежено дивилися, як він марно намагався підвестися. Кінь загруз у невеличкій ковбані. Незабаром з коричневої грязюки стирчала вже тільки шия та голова тварини. Кінь іржав від жаху, відчуваючи, як бридке багно невблаганно поглинає його. Ми швидко розв'ючили коня, зрубали кілька деревець, підважили ними бідолаху і витягнули з небезпечної пастки.

Кінь увесь тремтів і кивав головою, начебто дякуючи нам за порятунок. Мохом і травою ми трохи обчистили його від багна, знову нав'ючили вантаж і рушили далі.

Єменка сердився на Шульгіна, бо той, мовляв, не вів коня як слід. Проте він не лаявся, а тільки сухо зауважив, що в чорній тайзі в'ючака треба вести на довгій вірьовці або на поводі — тут і сам шайтан скрутить собі в'язи.

— Це й видно, — розпалився лісничий. — Повів нас дорогою, якою, справді, тільки шайтанові й ходити. Невже не знаєш нічого кращого?

— Хай амба буде мені свідком, що ніхто ще не знайшов тут кращої дороги. Незабаром буде ще гірша.

І справді, минуло небагато часу, як ми пересвідчилися в цьому. Чорна тайга підготувала нам нові митарства — дорога пішла крізь лісове кладовище. Воно було таке велике, що й поглядом не окинеш. Колись тут горіла тайга. Горіла довго, й пожежа охопила багато квадратних кілометрів лісу.

Після пожежі лишилося гігантське чорне кладовище. Дорога крізь нього була небезпечною. Стовбури, вивернуті й поламані вітром, часом утворювали справжній лабіринт. Дерева лежали тут поодинці й цілими купами. З них часто здіймалися товсті сухі віти, що нагадували розложисті оленячі роги. Ці гілки були особливо небезпечні — вони легко ламалися й могли поранити коней. Особливо небезпечно тут під час вітру. Обгорілі дерева під натиском вітру зовсім несподівано падають, наче підтяті.

Один за одним ми просувалися слідом за Єменкою, безмежно дивуючись його здібностям орієнтуватися. Зупинившись перепочити, ми помітили, що Шульгіна знову немає. Він звичайно їхав останнім і тепер, певне, блукав десь по чорному кладовищі. А тим часом наш караван лишив по собі такі сліди, що їх помітив би навіть новачок у цій справі, не кажучи вже про досвідченого лісничого! Адже Шульгін чудово знав тайгу, його затримка була не зрозуміла. Якийсь час ми чекали, але потім Чижов вирішив їхати далі.

Дорога ставала все гіршою. Я вже почав втрачати терпіння і сказав, що така подорож могла б бути гідним додатком до Танталових мук. Олег засміявся:

— Тантал міг би тільки дякувати долі, якби Олімп зробив йому таку ласку.

Голос Олега був якийсь незвичайний. А коли я помітив, як Тамара оглянулась і засміялася, мені все стало ясно.

— Ваша правда, Олегу Андрійовичу. Я наче осліп і не побачив одразу, що для вас ця дорога — справжня прогулянка в садочку серед троянд. Чи не так, Тамаро? — невинно запитав я.

— Що ви маєте на увазі, Рудольфе Рудольфовичу? — озвалася дівчина.

Та я вперто мовчав, поплескуючи коня по шиї. Тамара промовила:

— Якщо ви зараз же не скажете, що маєте на увазі, я намну вам чуба.

Та по мені, мабуть, не видно було, щоб така перспектива була для мене неприємною, тому Тамара обмежилась тільки погрозою, кивнула Олегові й поїхала далі.

— Що скажете, хіба не молодець ця дівчина? — промовив Олег.

— Думаю, що це перший скарб, який ви знайшли в тайзі, — відповів я.

Геолог вдячно нахилив голову, пришпорив коня і поїхав наздогін за дівчиною.

На невеличкому пагорку нас чекали Єменка і Чижов. Вони показали нам розлогу далечінь. Тут, на горбі, вітер довершив руйнівну дію пожежі й повивертав усі обгорілі дерева, звідси ніщо не заважало оглядати околиці.

— Бачите оте синє пасмо на обрії? Там починається світла тайга й тече річка Алуган. Уздовж неї ми й поїдемо до самого Ведмежого озера. Якщо ви не дуже голодні, ми пропустимо обід і отаборимося вже біля озера.

Ми погодились і через деякий час уже під'їхали до річки. Прозорі води струміли широким річищем, крутилися, вирували й пінилися поміж незліченними брилами й валунами. Річка була неглибока, але підступна. Стрімка течія з коловертнями утворила на дні силу-силенну вимивин та ковбань, і нам довелося витратити чимало зусиль і часу, щоб перейти цю річку вбрід.

Але на протилежному березі ми не змогли йти далі вздовж річки, — заважали скелі та кам'яні брили. Довелося продиратись крізь лісові хащі. На щастя, наш караван набрів на стежку, протоптану ведмедями, і вона вивела нас на високий берег. Але й тут нас чекали нові труднощі.

Вузька дорога подекуди була захаращена вивернутими деревами. Ми взялися за сокири. Старобор рубав з такою люттю, що аж тріски летіли на всі боки. Нарешті ми в'їхали у великий сосновий ліс. Земля тут була вкрита блискучим зеленим мохом, в якому росла безліч різних ягід. Річка в кількох місцях робила круті повороти, і перед нами знову постали перешкоди.

В одному місці ми змушені були спуститися з стрімкого берега в воду. Коні виконали цю гімнастичну вправу просто-таки хвацько, але коли вони з шумом шубовснули в воду, то вода сягала їм майже по шию. Отже, всіх нас чекало не дуже приємне купання. Потім коні вибрели на мілководдя, але згодом їм довелося перестрибнути через кілька напівзатоплених стовбурів, після чого вони видряпалися на протилежний стрімкий берег. Це була вистава, гідна циркового манежу, з тою лише різницею, що мимовільні глядачі, які тішились карколомними номерами своїх товаришів, в наступну мить самі мусили виконувати такі ж точно трюки.

Кінець кінцем річка залишилася позаду, і перед нами простяглася густа, здавалося, зовсім не прохідна тайга: суцільні масиви модрин. Тільки тепер нас наздогнав Шульгін. Він пояснив, що в його в'ючака лопнула попруга й розгубився вантаж по лісі. Поки Федір Лаврентійович упорався з усім цим, минуло багато часу.

Що ж, йому не щастило.

Лісничий ще якийсь час сердився й бурмотів, що в таку подорож він не вирушив би й під загрозою кари, потім запитав у Єменки, чи той часом не вирішив перевірити силу нашої витримки.