– Їдемо, - сказав він.

– Дай додивитися новини.

– Їдемо зараз, - і лейтенант пішов до виходу, вправно огинаючи шафку, кріселка і дітей. Напарник поспішив за ним, на ходу глянув у книжку, яку читала дружина Стаса. Це все ще була перша сторінка.

– Ідіотка, наступного разу займися в’язанням, - сказав він, виходячи, і при цьому влучив краєм плеча Стасу в носа. Стас упав разом з фікусом, і протяжно завило одне з дітей прозектора.

На дзвіниці торохнув дзвін, і помічник задоволено закрив очі. Лейтенант шарпнув його за плече і майже заштовхнув у машину. Там помічник відчув себе впевненішим, навіть нахабнішим, наче машина належала саме йому. Дженджикувате обличчя, прогнуте, з очима біля перенісся. Комплекс садиста. Помічник зняв через голову бронежилет і відразу почав крутити настройку ефем-радіо. Лейтенант витягнув з сумки, в якій носять ноутбуки, чорно-білі знімки і кинув на коліна напарнику. Але той продовжував крутити настройку ефемки, ніби нічого не трапилося. Тільки голосно бемкав на дзвіниці дзвін, ворони чорним лахміттям летіли небом, іскрив танучий сніг.

– Що це? - прогудів напарник і закрутив ручку настройки швидше.

– Дай сигарету, - очі лейтенанта потемніли, зволожніли, його засмагле обличчя з розрубаним зліва підборіддям повільно, але впевнено повернулося до напарника. Очі темні, чорні, як мадярські сливи.

– Що це? - повторив напарник, запихаючи бронежилет назад.

– На який хрін ти його надягнув? - спитав лейтенант, запихуючи сигарету до рота.

– А ти бачив очі у того Стаса?..

– Ідіот. Дай назад знімки.

– Ні.

– Дай сюди, - лейтенант шарпонув знімки до себе.

– Що тут таке? Жмур. Ну, і на фіга вся ця катавасія? - напарник швидко переглянув знімки і кинув їх недбало на коліна лейтенантові.

– Поїхали, - лейтенант розкурив сигарету.

– Куди?

– Вперед.

– Ясно, - сказав напарник і якось дивно подивився на лейтенанта.

"Мазда" викотила в Центр, а лейтенант мовчав. Сніг падав, танучи на асфальті. Місто підтікало вогнями. Неділя - і транспорт не ходив Хрещатиком. Напарник повів машину по Володимирській. В районі Золотих воріт лейтенант наказав йому зупинитися і висадити біля якогось фастфуду, що нагадував кабінет зубного лікаря.

– Відпочивай. Зідзвонимося, якщо шо, - коротко сказав він і погнав далі.

Він проїхав Володимирською до університету, потім вискочив на Горького. Трусило снігом, і лейтенанту робилося тоскно і порожньо. Він погнав машину вулицею, перетнув Саксаганського і зупинився біля великого скляного вікна кав’ярні, з кремовими стінами, пере-важно з дівчатами, що пили каву і ліниво колупали морозиво. Вони всі однакові, навіть вдяганка не відрізнялася. Але це якраз йому імпонувало. Лейтенант любив безликість, щоб сховатися, розчинитися і нічого не думати, лише спостерігати за школярками, розуміючи, що це інше життя і до нього можна торкнутися лише спогадами. Але цього разу він зрозумів, що сьогодні по-іншому. Щось дійсно висіло тут, сідало йому на плечі. Лейтенант усміхнувся, і дівчина навпроти відповіла йому. Чорне волосся, біле обличчя і сяючі очі, кольору теплих стиглих вишень. Ага, такі багато мріють, але так нічого у житті й не отримують. Життєвий ексгібіціонізм проводить їх проваллям, і вони ніколи не падають. Він усміхнувся ще раз, цього разу не автоматично, і запросив дівчину до столика. Вона засміялася і захитала смішно головою. Дівчина йому сподобалася. Лейтенант узяв каву і підсів за її столик.

– Привіт, - сказав він.

– Привіт, - відповіла вона і перехилила голову набік.

– Я Стас, - збрехав він.

– Іва, - сказала вона і поколупала синю кульку морозива, посипану білими стружками кокоса.

– Збрешеш ще щось - підвезу додому, - сказав він.

– Краще до себе додому, - засміялася вона голосно.

– Я тебе десь бачив.

– Ага.

Пригорщі липкого снігу вдарили в обличчя. За ними ще кілька метрів тягнувся запах кав’ярні - ванілі, шоколаду, парфумів, дівчачих і занадто різких.

– Поїхали до тебе. Мені о дванадцятій треба бути дома, - сказала Іва, і її теплої вишні очі приємно і задоволено світилися у мороці. Ліхтар дратував лейтенанта все більше.

– Добре, - дивуючись собі, згодився він і подумав, куди її везти, але враз відчув божевільну втому і повторив: - Добре. Візьмемо випивки і заїдемо.

Зараз "Мазда" піднімалася нагору. Він розумів, що це не повія, а просто паскудне мишеня, яке шукає собі пригод. Спочатку в ньому перемагало виховання, але монотонність дороги, приємний, трохи солодкуватий, запах дівчини поставили все на свої місця. Дівчина була красивою, з чітким профілем, сильними ногами і, з усього, ще школярка. Будинки висіли у пурпуровій мряці. Йшов сніг. Ріг будинку, до якого вони під’їхали, чорним крилом упинався в мельхіорове небо, підрізане блискучою, як ртуть, трасою, що розтікалася між цирком, універмагом, і тільки глухе горло вулиці Гончара нагадувало щось непристойне. Шматок площі під штучним галогеновим світлом сунувся кудись у чорну ніч, туди, до Шулявки. Він підвів машину до стоянки. Поставив на сигналізацію. Тільки зараз помітив її, притихлу і трохи змарнілу: вона дивилися на нього і по-дитячому сопіла носом. Можна назвати вродливою, ще раз подумав він, але так, наче засинаючи, щоб запам’ятати на наступний день. Подаючи їй руку, лейтенант прикинув у голові, скільки не спав із жінкою. Саме не спав: не прокидався від чужого близького тепла. Сніг знову пішов, як у провалля. Несподівано для себе він поцілував її у губи, але вона вивернулася, і поцілунок потрапив у скроню, у синю пульсуючу жилку.

В кімнаті вона з цікавістю обдивилася все, погралася кобурою від пістолета, потім упала в єдине крісло і попросила чогось випити. Він подався на кухню, розлив залишки мартіні, поколупався у холодильнику, але нічого, окрім пожмаканої банки сардин, не знайшов. Коли повернувся, то вже дівчина роздягнулася і ходила кімнатою гола. Зараз він добре її роздивився: красиві, як у плавчихи, плечі, тонка талія, красиві дужі ноги відпружинювали від підлоги. Чорне волосся, зібране у дорогу, як для школярки, зачіску, і цікаві, вишневого кольору, очі. Дійсно, чорт його бери, таки гарна, - нудно подумав він і простягнув випивку. Іва була у навушниках і тримала в одній руці його сідішку.

– Кльова музика! - закричала вона.

Лейтенант зісмикнув з неї навушники.

– Поклади.

– Ага, - сказала вона і вмостилася на дивані, підібгавши ноги. - Мені зараз не хочеться.

– Мені теж, - буркнув лейтенант і подумав про знімки.

– Тоді потріпаємося, - сказала вона.

– Ні. Про що з тобою говорити?

Вона закусила пальчика, вдаючи з себе ще дурненьку дівчинку, закотила очі й сказала:

– Зараз придумаємо.

– Ага, - передражнив він, з задоволенням упав на ліжко і відкрив течку. Дівчина сорокою заглянула йому через плече. І відразу відсунулася. Шкіра у неї взялася приском.

– Що це?

– Жмури.

– Жмури, - тихо повторила вона і натягнула на себе ковдру.

– Саме так. Ось одне фото. Це інше. Зовсім інші люди, - сказав він, розкладаючи знімки під її ногами.

– А тобі що від того? - вона знову заглянула йому через плече, але цього разу обережно.

– Мені б краще, сонечко, щоб вони були в одній особі. А не двійко. А з усього виходить, що їх двоє. І комусь потрібно було, як і мені, щоб вони складали одне ціле, - видав він, не дивлячись на дівчину.

– Ага, - зовсім тихо, як дитина, сказала вона.

Він повернув голову і побачив у її вишневих очах переляк.

– Ти злякалася?

– Ні. Просто неприємно. А ти хто?

– Мент.

– Ага. Здорово, - і вона зробила спробу пригорнутися до нього.

– Нічого хорошого.

Вона лягла і закинула руки за голову, видавалося, що лежить не на брудних простирадлах, а на сонячному пляжі, десь там на Мальдівах, куди влітку возять її батьки. Так, вона з родини заможної, десь так середньої руки, професійно визначив він.

– Її підмінили... Ну, цю бабу, - сказала вона, дивлячись у стелю.