– А якщо я закричу?
Незнайомець усміхнувся одними губами.
– Ви мені дайте відповідь, а тоді я піду.
– ?..
Над містом займалися полум’ям хмари. Іві здавалося, що вона зараз видихне, кашляне і виплюне у темну безодню кав’ярні столики, іграшкові фігурки людей, мерехтливий гуркіт стрічок автострад. Іва заплющила і розплющила очі.
– Слухайте... - але протест банально не прийнявся, тільки по тому, як у незнайомця загострилося підборіддя, вона здогадалася, що чоловік дійсно почав нервувати. Це її остудило, і вона в душі здалася. Вона знову опустила повільно очі, цього разу напускаючи сором’язливого кокетства.
– Слухайте, - повторила вона, замовила морозиво і спостерігала, як він реагує на офіціантку у білих панчішках, з школярською косою і в куцій спідниці. Але незнайомець не слухав її. Якась печальна тінь лягла на його обличчя від міста і відразу від барної стійки. Тіні переламувалися, змішувалися, як фарби. На широкому екрані вирос-тав атомний гриб. Це було чорно-біле зображення.
– Блін, - вилаявся незнайомець. - Для чого таке паскудство показують в таких місцях?
– Мода, - сказала Іва і стрималася, щоб не позіхнути. Незнайомець повернувся до неї.
– От ви красива дівчина. Ви розумна дівчина, а ці, знаєте, речі у природі несумісні.
– Да, але я ж існую, - сказала Іва і колупнула ложечкою морозиво.
– Жартуєте? - він так говорив, наче перепитував.
– Ні. Я людина відповідальна, - й Іва облизнула морозиво на губах.
– Кожного разу, і так із дня в день, ви прокидаєтесь. Так? І кожного разу думаєте, що це не мій, не мій обранець. Кожного ранку, кожної ночі перед тим, як лягати спати, ви заглядаєте в дзеркало і пересвідчуєтесь, що вродлива. А ви дійсно виняткова, гадаєте, що немає на сьогодні достойного вас і вашого обличчя. Отже, ви змінюватимете кавалерів рік за роком, і рік за роком буде наближатись неминуча старість. Потім ви заглянете у дзеркало і побачите, що там порожнеча, там смерть, - розважливо проказав незнайомець.
– Саме так, - єхидно хмикнула Іва і колупнула морозиво, але цього разу не так впевнено. Над містом розтяглася сіра хмара, і було видно, як над іншою половиною міста сипле сніг. Зараз зникнуть красиві будинки, красиві люди, з сумом подумала Іва.
– Не смійтеся, - сказав незнайомець. - Я давно слідкую за вами.
– Ти сутенер? - спокійно спитала Іва і кліпнула на нього вишневими очима. Непомітно потягнула ніздрями повітря. Від незнайомця йшов густий принадливий запах. По її очах незнайомець здогадався, що вона його з кимось порівнює.
– Добре. Я не сутенер. Це точно. Наскільки мені відомо, ви навчаєтеся в інституті культури, підпрацьовуєте медсестрою, знаєте чотири мови, любите фотографувати і мрієте зніматися у кіно. Так? - він глянув на неї, наче дивився крізь графин з водою.
– Ну, - Іва швиденько забовтала ложечкою морозиво.
– Вічнозелений травень, кохання, щастя... Незважаючи на ваш здоровий цинізм, ви таки ймете віру цим дурницям, - сказав незнайо-мець.
– Їй-бо, ти таки мене клеїш, - грубо сказала Іва і запалила сигарету.
Надворі пішов сніг. Повалив, як у велетенську діру. Вони, чоловік і дівчина, разом якусь секунду дивилися на сніг, потім їх знову захопив гамір кав’ярні, де тріщало від звуків, кольорів, світла.
– А сам ти у що віриш?
Незнайомець склав руки, й обличчям пройшла добродушна усміш-ка, яка, здавалося, існувала десь поряд з обличчям, а не на ньому.
– Я теж вірю у ці штуки. Але нічого безкоштовно не буває. Все це треба заробити, - незнайомець ще раз окинув оком строкату молодь.
– Ось так буває: здається, що зараз весь світ лягає тобі під ноги і ніколи нічого не кінчиться, - не дивлячись на Іву, сказав незнайомець. Він поворухнувся, й Іва вловила приємні запахи, і мороз поліз у неї поза шкірою. Такий запах йшов від батька і від першого мужчини. Незатишний світ стінами зближував їх.
– Що ти пропонуєш? - запитала Іва і клацнула запальничкою.
Сніг перестав, і вихрове небо чистило дахи.
– Красиво, - сказала Іва.
– Так, - погодився незнайомець.
– Ну, так чого ти від мене хочеш? - Іва насторожилася, погляд у неї став жорстким, як у гончої перед забігом. Крихти наївності ледь-ледь бовталися на дні.
– Значить... Власне, давайте зараз пройдемося...
– Ось цією вулицею, - Іва ткнула пальцем.
– Хоча б і цією, - сказав незнайомець і спробував ще раз усміхнутися.
Вони вийшли на вулицю. Було волого і стискало легені, а можливо, то тільки Іві видалося. З будинку Вертінського злетіли чорним лушпинням ворони. Іва навіть здивувалася. Галасливі ворони про-летіли над їхніми головами, гублячи сизо-чорне пір’я.
– Чорні плакальниці, - сплюнув під ноги незнайомець.
Іві це не сподобалося. У бронзовому передвечірньому світлі він був схожий на колгоспника, якого хтось жартома одягнув у дорогого костюма. Жартом зараз видавалося саме життя. Іві зробилося бридко і сумно. Так, начебто вона знала, чим закінчиться розмова. Незнайомець закурив сигарету, суперлегку, з приємним запахом справжнього тютюну.
– Давайте зайдемо до людського закладу і трохи вип’ємо?
Іва підняла плечі, і це могло означати що завгодно. І так вони йшли перламутровим містом, де хмари лягали на дахи попелом вічності. Вона відчула себе затишно. Вона не чіплялася за думку, що попередній настрій згорів, лишивши одне клоччя. В ресторані, з якоюсь чудернацькою назвою, в ірисового кольору тінях, незнайомець знову надувся до імпозантної величини, Іва навіть почала у відповідь на саблезубу його посмішку і сама усміхатися. Він умів жити круто: червона і чорна ікра, заливна риба, трюфелі і таке інше. Добротно і чинно, напевне, так вечеряли купчики у давнішні часи, коли на місці троїцьких бань був ринок і туди приїздили на верблюдах. Потім якось стало зовсім тихо. І незнайомець зовсім по-дружньому із запітнілою чаркою водички сказав їй:
– Ось, Іва, у чому справа. Одному чоловіку, скажімо, моєму босу, потрібні дівчата. Прошу не перебивати. Не думайте, що це якісь публічні гульбища. Йому треба цнотливі, незаймані тобто, - він перестав говорити, тиша свистіла у вухах, наче він вирік якесь одкровення. Іві видавалося, що тисячі нажуханих і лисих буддистів, обкурившись драпу, барабанять у свої бряцкала під вікнами ресторану.
– Я давно не дівчинка, - пирхнула Іва і з задоволенням хильнула чарку горілки. - Напевне, мама думає інакше... Проте давай далі...
– Ви мене неправильно зрозуміли... Вам потрібно знаходити цих дівчат, умовляти чи домовлятися. Звісно, за добрі гроші. Дуже добрі гроші. Він, бачте, має своєрідні смаки...
– Губа не дура, - сказала Іва, і тут у неї по-зрадницькому кольнуло під серцем, так, наче там, зліва, захолола крапелька ртуті. Принаймні їй так видалося. Незнайомець делікатно протер лівий кутик ока.
– Нема проблем, - сказала Іва. - Лишилося знайти голку в сіні і домовитися про платню. Правильно я мислю?
– Ми не образимо, - відповів незнайомець.
У цьому круглому, як чорне сонце, місці ходили ще трамваї, старезні післявоєнні мастодонти, колії різали чорний клапоть землі, безлюдний, як після напалму; людність вся тут збилася в кількох будівлях підозріло жовтого кольору, що нагадували собачі буди. Така була Борщагівка колись, а можливо, ніколи такою не була, крізь алкогольний шум у вухах подумала Іва. Місяць осколком нічного феєрверка стирчав у фіолетовому небі. Всю ніч у її нового знайомця нічого не виходило. Потім він випив, добряче поїв, заснув, а Іва лежала і дивилася на шматок порцелянового місяця, як сходилися і розходилися в навислому тумані чорні колії, затискаючи місто з кожним роком слабіючою петлею. Люди в наш час перестали багато думати, а стали більше робити - з цими думками вона і заснула. Їй снилася і ввижалася дорога, що підіймалася догори під тремтячим кольором цвілого неба, й Іві хотілося піднятися по тій дорозі, але вона ніяк не могла вирішити, куди ступати: перед самим її обличчям були кришталеві східці, котрі вели донизу, а звідти лилася приємна музика. Іва подумала, що так співають райські птахи; але чомусь їй було моторошно і від співу, і від того, що перед нею стояв вибір - пройтися або спуститися. Вона навіть розсердилася... Іва прокинулася, ще перебуваючи під враженням від сну, і тут виникла безглузда, здавалося б, непотрібна для неї думка: а дійсно, де зна-ходиться рай, вгорі чи внизу? чи, може, для кожного свій рай? Іва труснула головою: звідки взятися таким думкам? Іва подивилася на біле полотно світанку. Глухо бабахкали і дзвеніли колії. Їй зробилося лячно, розпачливо і пусто, вона, не одягаючись, пішла на кухню, однозначно загнану під євроремонт, пити каву. Підлога на кухні викладена білими і чорними кахлями, на зразок шахівниці. На столі стояв апарат для приготування кави. Іва скривила пичку і запитала про себе: що вона тут у біса робить? Але нараз усмішка освітила її обличчя. Чого просиш, завжди буде, тільки як? Іва сьорбнула запашної французької кави.
