— Хто з нас у більшому накладі? — спитав я. Двадцять дев’ять кроків…

— Звісно, я, — відповіла Хана. — Я попрощалася з тобою, переклала весь тягар емоцій на обставини. “Він їде, і нічого не вдієш”, — казала я сама собі. Тепер мені себе безмежно шкода… Заходь, чого ти став?

Я незчувся, як ми опинилися перед дверима пульту зв’язку. Хана відійшла до якихось приладів, помітно було, що вона намагається притлумити хвилювання, чимось зайняти руки. Потрібно повернути їй самовладання.

— Погорда, — сказав я якомога ущипливіше. — Звичайна людська погорда, — ось що захищає вас від споконвічного страху перед Космосом. А ще — непомірні амбіції і вміння пристосовувати події для власної вигоди.

Хана різко повернулася, нервово поправила й без того охайно викладене волосся. Я продовжував:

— А як же мрія людства про самодосконалість, гармонію душі і тіла?

— Мрії — це твій фах, — відрубала Хана. — Ми завжди розмовляли, немов через скло, за яким були для тебе всі чужі. Ніяк не вирвешся з тенет ображеного самолюбства.

Я підвівся з крісла. Завжди, коли сюди заходив, сідав у нього — то було “моє” місце, маленький обжитий куточок, і це була звичка, своєрідний ритуал. А зараз відчув себе у ньому некомфортно. Підійшов до пульту, провів пальцем по написах: Блок корабельного зв’язку… Малий екран… Поліекран… На пальці залишилась ледь помітна сіра смужка.

— Звідки тут пил? — здивувався я.

— Вітановий. При вантаженні потрапляє з нижніх ярусів через вентиляційну систему. У нього лікувальні властивості. Та його мало, щоб зчиняти паніку.

— Нас теж мало, — промимрив я. — Ось так поступово і дізнаєшся, хто чим на “Аяксі” дихає… Чи не правда? Ти мені допоможеш?

— З’ясувати, хто чим дихає? І це все? — спитала Хана. — Ти останнім часом похитнув мою віру в інтелект і порядність. На жаль, найкраще ти вчишся на власних порахунках…

— Граєш на публіку? — докинув я. — Повернись до об’єктивів і увімкни зворотній зв’язок — для аплодисментів.

Хана роблено засміялася.

— Не була б я жінкою і зв’язківцем, — сказала вона, — якби не вміла заблокувати свій відеоканал, коли захочу.

— Але ж це неетично і “непорядно”, — вколов я.

— Чому? Кожен, хто хоче, може дивитися. Щоправда, сюжет півторарічної давнини, проте відтворює події, що можуть повторюватися будь-коли. Пам’ятаєш, як ти здійняв тривогу? Ну, коли щось там побачив на астероїді. Діксон відіслав тебе до лікаря — перевірити, чи немає галюцинацій. Хоча, відверто кажучи, його взагалі не обходило, що ти там бачив — хоч би й нечисту силу. А на зворотньому шляху від Левського ти зайшов до мене. Була третя ночі…

Я кивнув головою.

— Пам’ятаю. Я бачив спалахи, і в послідовності їхнього ритму було щось дуже знайоме. Як шерех листя, наприклад. Або твої очі.

— Облиш, — втомлено мовила Хана. — Хотіла б я знати, хто ти насправді? Спочатку скаржився, що не міг ні з ким порозумітись, але більшого мастака морочити голову я не зустрічала. Не прикидався б, Арте, хоч переді мною. Хочеш сказати, що ніколи не користувався “Поліканалом”?

Он як! Вони всерйоз вважали, що я з самого початку буду знайомитися з екіпажем через підглядання, розраховували, що я дізнаюся про їхні звички, заняття, уподобання. Певне, спочатку дивувалися, чому я не торкаюсь цього в розмовах, а розпитую про очевидне.

— Не користувався. Така форма контролю приватного життя заборонена статутом Космофлоту.

— У нас немає приватного життя у твоєму розумінні, — посміхнулася Хана. — Та й у статуті зазначено про випадки, коли людина не знає, що за нею спостерігають. А ми усі знаємо. Ти прибув на “Аякс” зі своїми земними звичками, яких космоніти давно позбулися, відділивши справжні людські потреби від смішних умовностей.

— І людина стала досконалішою? — спробував пожартувати я.

— Міжлюдські стосунки вдосконалилися настільки, що перейшли в іншу якість, — серйозно сказала Хана. — Усі, крім нас, космонітів, цю хвилину проґавили.

Я підійшов до неї впритул так, що відчував тепло її тіла. А в очах її — недовіра, сумнів, подив, нарешті — сором.

— Тепер мені стає зрозумілим, — зітхнула вона. — Для тебе дещо з нашого життя повинно було виглядати цинічно… Однак мною ти не знехтував — попри свої “високі моральні принципи”? Що, це додавало тобі почуття зверхності? Як усім вам, напевне.

Жорстоко, правдиво, наскільки може бути правдивою жінка, особливо Хана. Вона думала, що я бачив її раніше. І все між нами залежало лише від єдності душ.

— Це додавало мені тебе, — озвався я луною. — Знаєш, на Землі колись вирощували карликові деревця. Це мистецтво називалось “бонсай”. Столітня сосна заввишки з кущ, скажімо. Ось те, що росте в мені, якщо тут доречні якісь аналогії.

— Кому це було потрібно? — здивовано спитала Хана. — Навіщо?

— Гарно, — сказав я. — Люди дивились, думали… Для декого це було єдиною можливістю пізнати себе і увічнити.

— Я хочу теж запропонувати тобі таку можливість, — раптом рішуче мовила вона. — Ти прагнеш на астероїд? Тобі відмовили, не дозволили скористатись катером. Однак ти переконаний, що професійна розвідка дасть неоціненні наслідки. Так?

— Ну? — буркнув я, ще не розуміючи, до чого вона веде.

— Тридцять секунд на відповідь: що роблять, коли — зась, але дуже хочеться?..

Нарешті до мене дійшло. Здається, минуло більше тридцяти секунд.

— Ти пропонуєш… викрасти катер?

Свідомість послужливо підсунула два пояснення цій єретичній думці. Перше: провокація. Екіпаж матиме чудову змогу з чистою совістю віддати мене під трибунал. Друге: Хана збожеволіла. Я сказав їй про перше. Але підсвідомість…

Трістан пройшлася відсіком, сіла в моє крісло біля дверей, примружила свої чудові чорні очі, немов оцінюючи ракурс.

— Навіть якщо ти підеш під трибунал, то з Космофлоту тебе не виженуть. Добре ім’я на “Аяксі” — це щось та важить. Тут люблять вчинки. Фанатики своєї справи викликають повагу. Навіть якщо ця справа з точки зору іншого абсурдна. А якщо ти доведеш свою правоту — жоден чиновник тебе пальцем не торкне, що б ти не накоїв. Переможців такого масштабу не судять. Їх поважають.

— Авжеж, — сказав я. — А ще, їх карають.

— Якщо ти чекатимеш розвитку подій самоплином, то програєш напевне, тут так просто нічого не відбувається. Механізм треба штовхнути, щоб запустити.

Я вдячно глянув у її до болю знайомі очі й зрозумів, що у цій ситуації з безліччю невідомих кожен із нас має свій останній шанс. Для мене це ще й можливість зрозуміти її, справжню, йдучи від першовитку — кохання жінки, майже удвічі старшої за мене.

— Згода, — сказав я. — З однією умовою.

— Якою? — звела густі брови Хана. — Які можуть бути ще умови?

Я підійшов до крісла, присів поруч і взяв її обличчя в долоні.

— Деталі обговоримо потім…

На “Аяксі” витав дух змови. Це не проявлялося ні в розмовах, ні в стосунках, але виразно відчувалося. Впродовж двох років я не помічав нічого подібного. І лише коли став змовником сам, відчув несподіване полегшення і просвітління.

Я почав шукати першопричину. Прийшли на думку гіпотези вочевидь божевільні. Питання було лише в тому, чи достатньо вони божевільні, щоб бути слушними.

Унікальність вітану за певних умов перетворювала астероїд на концентрований міжпланетний капітал. Монополія на його володіння, надійно гарантована силою, давала можливість гіпотетичним власникам Аяксу диктувати Сонячній Системі свої умови. А станція “Аякс” була звичайнісіньким військовим кораблем, хоча й старої конструкції. Після роззброєння Космофлот пристосував багато подібних апаратів для своїх потреб. Крім того, на станції залишились лазери. Щоправда, перепрограмовані на метеоритний захист, але цілком придатні для бойових дій.