Ольга різко підвелася, стримано подякувала і попрощалася.

Все, що з таким задоволенням і почуттям добре виконаного обов'язку записала на диктофон кілька годин тому: чудові пронизливо-оптимістичні історії, поради, корисну інформацію, – здавалося її лише яскравою обгорткою для отруєної цукерки.

Що тепер з нею робити?

Вже виходячи, обернулася з порогу:

– Навіщо ви мені все це сказали?

І почула те, що здивувало її ще більше:

– Не люблю принижених жінок…

…На вулиці почався дрібний дощик.

Але, виходячи з клініки, Ольга забула, що в сумці лежить парасолька. Швидко пішла, а потім побігла довгою алеєю з відчуттям, що тікає з-під лопати киплячої смоли. Вона не могла знати, що Вікентій Павлович кілька хвилин дивився на неї з заґратованого вікна свого кабінету і кивав услід, немов відправляв човен у далеке плавання.

…Нарис – такий, яким він мав бути, – вже склався в голові.

Дві реальні історії, аналіз, статистика, методи лікування, оптимістичні висновки, застереження і поради. Якісь приклади зі світового досвіду і зовсім трохи (це вона вирішила після оповіді лікаря) про вади геніїв…

Ольга сіла за комп'ютер. Поглянула на годинник: пів на другу ночі.

Дослухалась до звуків на сходах: ліфт не гув.

І, певно, вже не загуде…

Ольга поклала пальці на клавіатуру, немов піаніст, приміряючись до них і дослухаючись до себе. Вона мала зіграти цю симфонію бездоганно!

І тому треба налаштуватися так, як ніколи.

Так, як ніколи…

Перед її очима постало обличчя Вікентія Павловича: «Не люблю принижених жінок…»

Воно було схоже на обличчя Мефістофеля, Воланда, Асмодея, Люцифера, Баала і всіх сімдесяти двох демонів, котрі, прагнучи зла, часом «здійснюють благо».

…Писала довго. А вийшло – коротко.

Роздрукувала.

Поклала записку на стіл між тарілкою із захололими котлетами і мискою зів'ялого салату.

Склала ноутбук.

Покидала в валізу кілька необхідних речей, не шкодуючи ані про жодну зайву, як потім скаже адвокат, «нажиту спільно» – і вийшла в вологу ніч.

Якоїсь миті їй здалося, що вона – човен. Зовсім маленький, не дуже стійкий і сміливий у бурхливих хвилях, які їй тепер належало долати самостійно, але нарешті – вільний…

Сьогодні надзвичайно осіннє небо. Непривітне, похмуре, низьке, задраповане важкими хмарами, свинцево-сірими, немов лаштунки в театрі після провальної вистави. І настрій у мене теж вкрай осінній. Свинцево-сірий, важкий і низький, провально-театральний. Я шукала батькові документи, а натомість знайшла свій шкільний зошит із єдиним твором у своєму житті, про який стараюся не згадувати. І це ж треба, знайти його саме зараз! Ну як навмисне…

Сіро-зелена обкладинка, розлініяні сторінки. Звичайнісінький зошит, у моєму дитинстві таких були тисячі та мільйони. Без малюнків, кіноакторів, без «Тачок» та «Барбі», без кольорових обгорток, ретельно підписаний… Я неначе бачу себе, тодішню, що, висолопивши від старанності язика і поглядаючи на дошку зі зразком, виводить у відповідних графах:

Я, теперішня, розгортаю розлініяну пам'ять точно посередині. І бачу його.

Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв'язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.

Утім, ні, не була. Є. Бо вирішити її тоді не вдалося.

Узагалі ніколи не вдалося.

Розгортаю зошит, дивлюся на круглий дитячий почерк. Виявляється, демони можуть ховатися і серед учнівських рядків. Коли я вперше випустила їх на волю, аби глянути в їхні потворні пики, мені заледве виповнилося десять.

Найзаповітніша мрія у мене з'явилася в п'ять, після чергового візиту додому. Спочатку – уривчаста, нечітка, несформована, вона розпливалася, немов чорнильна пляма на промокальному папері, водночас лякаючи мене своєю гостротою. Я ще не здатна була усвідомити її, як слід – дітям деколи властиво мріяти підсвідомістю – та вже знала, що вона неправильна. Соромітна, ганебна мрія.

І, поза тим, я дуже хотіла, аби вона справдилася. А інакше який сенс мріяти, правда ж?

На перших у своєму житті шкільних канікулах я поділилася нею із бабусею. Баба Олена з властивою їй дошкульністю і селянським прагматизмом дещо відкоригувала мрію, порадивши поміж іншим тримати її в таємниці. «Бо інакше не збудеться», – сказала вона. Я поміркувала над цим. У бабусиних словах був сенс. У дитинстві ми віримо в такі речі. Що наші ляльки оживають вночі, але тільки коли ми спимо і не можемо їх бачити. Що це Дід Мороз (про святого Миколая ми тоді ще не знали), а не батьки, кладе нам подарунки під ялинку. Що фея справді може подарувати тобі сукню і кришталеві черевички, як Попелюшці. І що мрія не справдиться, якщо патякати про неї навсібіч.

Я не помітила тоді безнадії в бабусиних очах, лише пізніше, згадавши ту нашу розмову, зрозуміла – бабця знала, що моя мрія не збудеться ніколи. І сумувала від того не менше, аніж я, коли я це втямила.

Поза тим, мені вистачило б здорового глузду тримати мрію при собі і без бабусиних настанов, якби не надзвичайні події, що протягом двох діб одна за одною падали мені на голову, як кам'яні брили. Остання ледь не розтрощила мене, і поруч не було нікого, хто пожалів би мене. Нікого, хто міг би вислухати. І моїм слухачем став звичайнісінький шкільний зошит.

Я не пригадую, коли саме усвідомила, що мій батько – алкоголік. Він не усвідомлює цього і досі, а я… я була лише дитиною, пересічною дівчинкою, дуже тихою, спокійною, врівноваженою – так вважали мої вчителі. І вони помилялися.

Я не була спокійною – я була заляканою. Я до дрижаків боялася усього і всіх, а найбільше – власного батька. Я остерігалася пискнути зайвий раз, я ніколи не скаржилася на біль, якщо він не ставав нестерпним, і не плакала, навіть коли невдало впала на гірці та зламала носа. Кров хльостала з ніздрів, як вода з пожежного брандспойта, а я похапцем витирала сльози, аби ніхто не побачив, що я плачу. Та зі мною була бабуся, вона побачила і мої сльози, і те, як я намагаюся їх приховати. І теж заплакала.

Коли батько, «прийнявши на грудь» кілька «чекушок» (ну от хіба це правильно, коли десятирічна дівчинка знає, що таке «чекушка», не кажучи вже про «прийняти на грудь»?) і похитуючись, мов човен на хвилях моря, заходив до моєї кімнати, аби перевірити щоденник, я німіла від жаху. Він гортав щоденник мовчки, а я обливалася потом навіть узимку і нестерпно хотіла в туалет – хоча й знала, що все минеться. Він нічого мені не скаже. Казати було нічого, бо щодня у щоденнику з'являлися тільки відмінні оцінки, а поведінка називалася не інакше, як зразкова.

– От моя дівчинка! – бурмотів він нарешті, і язик у нього заплітався, як і ноги, коли він рухався. – Розумна, як я! Не те що той вилупок!

«Той вилупок» – це мій старший брат. І батько помилявся що до нього. Ростик не був дурним, де там! Він хапав на льоту все, ніколи не готував уроки вдома, але знав їх назубок, читав ще більше аніж я, і завжди вмів мене розсмішити. Але він був сином алкоголіка, з деструктивною поведінкою і нульовою мотивацією до навчання. А ще в алкоголіків, якщо хтось не в курсі, не буває здорових дітей. Ми з братом – чудове тому підтвердження.

Батько ніколи не бив мене. Навіть пальцем не торкався. Для биття йому цілком вистачало матері й брата. У нього був своєрідний кодекс честі – дуже своєрідний, на мій смак. Бити не просто так, а за щось. Син не вивчив уроки – трісь. Жінка криво на нього глянула – бац! Не приготувала їсти вчасно або витратила гроші (його гроші!!!) на нову кофтинку для доньки – я навіть згадувати не хочу, що тоді робилося. Ось чому я завжди дивилася в підлогу і до школи вдягалася, як маленька жебрачка. Окрім школи, я нікуди не ходила. Однокласники дражнили мене, а я відчайдушно намагалася завоювати їхню любов тим, що давала списувати все, що попросять (а якщо не просили, пропонувала сама), покірно залишалася на всі шкільні чергування, витирала дошки, мочила ганчірки, замітала класи, перевертала стільці після останнього уроку. Я робила все, аби мене хоча б хтось, та полюбив.