Крім мене, в Храмі-Музеї нікого не було. Речі, що мали зберігати пам’ять, виявилися банкрутами і втратили все, їм довірене.

Я вдарила посохом об камінь. Спалах злетів угору, під купол, і на мить опромінив його зсередини: позеленілий, у патьоках, у сірому ганчір’ї старого павутиння. Я вдарила ще раз, бо хотілося знести це зрадницький музей, спалити тут усе, розігнати пацюків і павуків… але в цьому новому спалаху я побачила людську постать у темряві, в далекому храмовому закапелку.

— Агов! Тут хтось є?!

Зітхання.

Я глянула нічним зором. Першої миті здалося, що це все-таки Оберон — нехай і не в плоті, але примара його. Я помилилася. Це була примара зовсім іншого чоловіка — невисокого, дуже широкоплечого, з пухнастою, ніби віник, бородою. Він сидів, як мені спершу здалося, на перевернутому човні. Я придивилась і зрозуміла, що то дерево з підрубаними гілками та корінням, покладене на бік і перетворене на ослін.

А коли придивилась уважніше, побачила, що дерево кам’яне.

— Ви не людина, — сказала я, скеровуючи на нього посох.

— Я спогад, — сказав він і посміхнувся.

Я прочистила горло:

— Мені здалося, що тут усі спогади повиздихали.

— Поздихали, — легко погодився він. — Дивне місце. Тут скоїлося лихо?

— Величезне, — я ще й досі тримала посох навершям йому в груди. — Може, й невиправне.

— Ти знаєшся з некромантом?

Я здригнулася:

— Звідки ви…

І відразу впізнала його.

Це його обличчя — темно-брунатне, зсохле — підіймалося із разверстої могили. Це його заплющені очі нагадували сучки на дереві. Він прочитав муку впізнавання на моєму обличчі, примара трішки підсунулася, відкриваючи для мене напис на кам’яному дереві.

«Встановлено на честь приєднання Лісових земель до Королівства», — було висічено на камені.

— Ох, — сказала я. Посох у моїй руці здригнувся й опустився.

— Я трохи стривожений, — сказав Лісовий Воїн. — За старих часів жоден некромант не смів господарювати в Королівстві. І вже ж звичайно, з’являтися отак, із лихими намірами, на мою могилу… Навіщо ти заступилася за нього? Не соромно?

— Соромно, — прошепотіла я. — Але… насправді…

— Він робив це заради благої мети, хочеш сказати?

— Ну… так.

Лісовий Воїн похитав головою. Його обличчя було напівпрозоре, здавалося складеним із піску: доторкнись — і розсиплеться.

— Ніколи не вір некромантам. Навіть коли вони кажуть, буцімто хочуть добра… тобі чи тому, кого ти любиш. Оберон сказав би тобі те саме.

— Ви пам’ятаєте Оберона?!

Примара загорнулася в бузкове хистке напинало, що слугувало їй за плащ:

— Я вмер багато років тому… мене самого майже забули. Куца пам’ять у цих молодих… але зі мною такі штуки не проходять! — він роздратовано вдарив кулаком по коліну.

— Які штуки?

— Слово великого забуття.

— Слово? Хто сказав це слово? — я дісталася до нього майже впритул. — Кого шукати?

— Не знаю, — він дивився мені в очі своїми мінливими, зеленаво-карими очима. — Я воїн, а не мудрець. Але в тебе меч у руках… Відшукай червону нитку на вивороті та звели мечеві шити цією ниткою.

— Ми вже… я вже знайшла!

— «Ви» — разом із некромантом? — Лісовий Воїн примружився. — Беручись за меч, завжди надягай рукавички. Ніколи не випускай руків’я — і досягнеш мети… Але на тебе чигає велике лихо, якщо не порвеш із некромантом, магу дороги. Затям це.

Він знову зітхнув, погладив бороду й розчинився в повітрі. Я залишилася сама в темряві, під високим і порожнім куполом; догоряла свічка, запалена незрозуміло ким. Чи ж не примари навчилися користуватися запальничками?

Треба було бігти в палац і розшукувати Максиміліана, та Лісовий Воїн зовсім мене приголомшив. «Ніколи не вір некромантам»… Але Оберон вірив Максиміліанові!

Від цієї думки в мене гора звалилася з пліч. Ну, звичайно, він йому вірив! Він дозволив Максові відійти у свій замок і навіть заступився за нього перед Гарольдом. А міг же й вигнати, як того алхіміка, або викинути назад за Відьмину печатку, та мало там що… А Лісовий Воїн, певна річ, не може пробачити Максиміліанові розореної могили. І тут старигань правий, нема чого казати…

Свічка згасла. Я дивилася нічним зором, Храм-Музей більше не здавався таким таємничим — він схожий був на сіро-коричневе карбування. Те, Що Варто Пам’ятати, громадилося навкруги купою мотлоху. Десь тут, я пам’ятаю, були й рукавички…

Вони знайшлися швидко — старі, потерті, але ще придатні, з добротної шкіри. На полиці, де вони лежали, зеленів мідний ярличок: «Доставлено Аллелою, дружиною купця Ніколаса, на згадку про чоловіка, який потонув у морі, його улюблені рукавички з драконячої шкіри, які він сам собі лагодив». Я завагалася: чи не образиться Аллела, якщо я візьму їх? Такі дурні речі й дурні написи, а для когось пам’ять…

Чоловіка, мабуть, пам’ятає, а Оберона забула, сказала я сама собі похмуро. Стільки непотрібних речей… І скільки ж тут може бути загублених ниток!

Я неквапом натягла купцеві рукавички. Вони були завеликі, та шкіра мала властивість щільно облягати. Справді драконяча? Може, купець прибрехав, красуючись перед дружиною?

Тримати меч у рукавичці було незвично. Я взялася його випробовувати, закрутилася, мов скажений млин. Хвилину пихкала, поки Зшивач у моїй руці не зробився важким — і миттю втратив вагу. Я стисла руків’я так міцно, як могла, і недарма: меч рвонувся. Мить — і мене викинуло на виворіт.

Я чекала, що опинюся в суцільному переплетенні ниток, начебто в гнізді шовкопряда чи в лігвиську павука. Нічого подібного: тут, у величезному приміщенні з сотнями різних речей, виворітних вузлів виявилося менше, ніж у кабінеті Гарольда. Схоже, речі, зібрані в музеї, відслужили свій вік правильно і просто: нитки, що зв’язували їх одну з одною, всотані у волохатий килим на підлозі, були прямі, не поплутані, без петель.

Зате сам «килим» у своїх пишних хитросплетіннях сягав моїх колін. Я ішла, провалюючись у причини й наслідки, у чиїсь давні зв’язки, прихильності, у розв’язання давніх суперечок. У одній руці я стискала Зшивач, у другій — посох, його навершя світилося. Доводилось балансувати; я підчіплювала нитки кінчиком меча, обережно, щоб не порвати.

Зв’язки, що струменіли з музейних експонатів, були темні, давні, схожі на круглі дроти, на застиглий у повітрі дощ. Вибагливо перепліталися нитки навколо носової фігури корабля, підвішеної над моєю головою; я задивилася, втрапила ногою в якесь старе переплетіння й гримнулася.

Було таке відчуття, що я впала в болото — м’яко, але від цієї м’якості кидало в жар. Спираючись на посох, я рвонулася, щоби підвестись, стала рачки — й побачила червоний проблиск глибоко під сплетеним ворсом.

Нитка Оберона!

Я відклала меч і посох, двома руками заходилася розсотувати вузли й петлі. Намацала нитку — вона була гаряча. Ні початку, ні кінця, шматочок нитки, сантиметрів із двадцять, і як його можна «засилити в голку» — незрозуміло…

Я підвелася. Ворсистий килим тихенько ворушився, затягаючи в себе червону нитку, як болото затягає сліди. Я потицяла в нього Зшивачем — він ледь сіпнувся, як шкіра великого звіра, й мені зробилося неприємно на нього дивитися.

Я підняла голову — і увіткнулась поглядом у гобелени.

Раніше — я чудово пам’ятала — вони були звернені до відвідувачів музею лицем. А тепер я бачила їхній виворіт: рвану, нерівну, макаронно-провислу петлями та вузликами, схожими на здохлих павуків. І не можна було розгледіти ні людей, зображених на гобеленах, ні будівель, ані лісів чи пустель.

Я довго стояла, ніби не вірячи власним очам. На лиці подвиги й походи, слава Королівства і його краса. А на вивороті — плутаниння, вузлики й петлі. Але ж це дві рівноправні сторони, і яка з них — правильна?

Навіть найбільш славне діяння має на вивороті вузлик. Я намагаюся врятувати Оберона — це шляхетна, правильна справа, і, усвідомлюючи це, я собою пишаюся. А на вивороті… що залишиться на вивороті?