Мені раптом зробилося страшно. Я підняла Зшивач, подумки попросила вивести мене на лице світу — й меч послухався несподівано швидко. Ривок — і я на поверхні, тільки серце стукотить, мов навіжене.

Гобелени знову повернулися до мене «обличчям». Нехай вони були вицвілі й старезні, але ще можна було розрізнити й Ланса з його посохом, і молодого Гарольда, і всі ті випробування, які ми колись разом пройшли. Найближчий до мене гобелен зображав пустелю; повз руїни, що подекуди вставали з піску, йшов караван. Попереду їхав чоловік на білому крилатому коні. Можна було розрізнити морду коня, його випнуті зубаті щелепи, як у крокодила, й великі очі — але там, де було вишито постать вершника, нитки розкуйовдилися, перетворюючи зображення короля на розмиту тінь.

Оберон.

Чого я злякалася?

Що там казав Максиміліан про владу вивороту над людиною? Чомусь на ній не можна залишатися довго?

Я помотала головою. Якщо йдеш над прірвою — не можна дивитися вниз. Десь тут, зовсім поруч, тягнеться червона нитка; я не можу піти, поки не відшукаю.

Я змахнула мечем. Зшивач слухався мене щоразу впевненіше; гобелени — та й увесь світ — знову обернулися до мене виворотом. Червона нитка мала впадати в око; ось тільки тут забагато курних грон, брудних сплетінь, зашкарублих вузлів…

Нитка промайнула в товщі «килима» і знову зникла. Я відшукала її на дотик, міцніше взяла Зшивач і почала зі стиснутими зубами надрізувати тьмяні старі нитки. Це було страшенно незручно — меч задовгий. Перерізані нитки майже відразу зросталися знову, тільки найстаріші так і лишалися висіти уривками.

Червона нитка завиднілася на поверхні. Повела мене вздовж стіни, повз гобелени. Я трималася за неї, майже не відчуваючи, — вона часом робилась ніби струмочком диму чи променем світла, й тоді мені здавалося, що я тримаю в руці порожнечу. Але нитка вела мене, вочевидь кудись намагалася вивести, нагору, сходами, за перекинуті трони, до ніші в стіні; тут червона нитка зовсім вивільнилася, зависла кільцями, сплелася вузликами сама з собою, і я побачила дерев’яну скриню в глибині ніші.

Це були старі записи. Стосик документів, які збереглися напрочуд добре: я могла читати їх, не виходячи з вивороту. Всі вони були прошиті нитками, і майже всі нитки були обстрижені — начебто хтось узяв ножиці й відрізав усе, що зв’язувало документ із реальністю. Нитки теліпалися короткими китичками, легенькі, неначе корінці посохлої трави.

«Звіт про витрату вівса для коней». «Звіт про запаси зерна й овочів». «Звіт про розташування небесних світил у день початку подорожі». «Прогноз погоди в населеній частині світу». «Літопис перших днів подорожі».

«Літопис» був дуже грубою пачкою стародавніх, пожовклих аркушів. Саме до нього тяглася червона нитка; я обережно визволила «Літопис» зі скрині, сперлася на курне віко та в світлі посоха почала читати.

Сторінки були переплутані. Деякі, швидше за все, взагалі погубилися.

«…Усе готове. З нами новий маг дороги на ймення Ліна Лапіна. З вигляду дівчинка молодша за свої літа, однак Його Величність упевнений, що новий маг підтримає Королівство на шляху…»

Моє ім’я — на сторінках старовинного літопису. Я ввійшла в історію прадавнього Королівства; ось воно, моє ім’я, вписане в історію, вписане назавжди!

Мій захват згас так само раптово, як і спалахнув. Хіба мало царів наказували вибити свої імена в камені, увічнити якимись статуями, пишними палацами, гробницями до неба?! Статуї падали, камінь тріскався, імена стиралися з пам’яті. Якщо забули Оберона… то мені ж бо чим пишатися?!

«…Ми виступили. На врочистій церемонії Його Величність віддав мерові ключ від міста… Почався шлях обжитими землями, погода гарна, весна доволі суха, але розвідка доносить, що крижаний водограй непридатний для перевалу…»

Літопис було написано двома почерками. Чи навіть і трьома; хто це писав? Я напружила пам’ять; у дні, коли Королівство вирушило в путь, я тільки вчилася бути магом дороги, і навкруги було стільки нового, дивного, захоплюючого… Може, це Лане писав, усамітнений у своєму наметі? Або гачконосий канцлер, чи й обидва по черзі? А може, сам Оберон доклав до цього руку?!

Я нетерпляче перегорнула цілу сторінку, зайняту нудотним переліком усієї поклажі, витрат харчів, «здобутих і розтрачених ресурсів». Це точно канцлер, за кожним рядком начебто чується його монотонний голос. А це…

«Не всі, приналежні Королівству по праву, вирушили з нами. Рішення давалося важко. Але запас міцності в Королівства високий, особливо з новим магом дороги. Рішення йти чи залишатися кожен приймає сам, але відповідальність усе одно на мені…»

На цих словах нитка, вплетена в папір, раптом вивільнилась, і я побачила її ледь розкошланий кінець.

Мені доводилося засилювати нитку в голку швейної машинки. Але у вушко голки на мечі — ніколи; від хвилювання я навіть разів зо два схибила, хоча нитка була тоненька, а вушко широке.

Ці слова в літописі писав Оберон. Вони були поєднані з його зникненням, зв’язані червоною ниткою. Мені здавалося, король зовсім близько, варто тільки змахнути мечем; Зшивач відшукає заховане та з’єднає розірване.

Нитка вільно звисала з отвору на кінці меча. Я обережно поводила Зшивачем вправо-вліво; нічого не трапилося. Я тицьнула в уявного супротивника. Нитка натяглася, стала схожою на лазерний промінь і знову зависла.

— Шукай Оберона!

Нічого. Я насупилася, зосередилася, не бажаючи відступати:

— Слово забуття!

Меч раптом зробився важким і щомиті важчав. Я вперлася вістрям у підлогу; меч, начебто тільки цього й чекав — глибоко встромився у ворсистий килим. Він ішов дедалі глибше, вертикально вниз, тягнучи за собою червону нитку. За моїми розрахунками, він повинен був уже проткнути наскрізь кам’яну підлогу; поперечина втонула у ворсі, моя рука ввійшла в переплетені вузли та ковтуни. Червона нитка зникла з поля зору. Я впиралася щосили, смикала її, силкуючись витягтися, але вже за якусь мить налякалась: а раптом він і мене затягне туди, вглиб, у цю злежану плутанину?! Примара Лісового Воїна звеліла мені нізащо не випускати руків’я… Але чи багато він розуміє в житті, цей давно померлий лісовик?

Я вирішила рвонути меч востаннє — і тоді вже, будь що буде, випустити його. За мить до ривка Зшивач раптом зробився покірливим і легким — я висмикнула його майже наполовину. Не встигла здивуватися; меч і далі легшав, тож наступної секунди я визволила його цілком. Червона нитка, просмикнута у вушко голки, виявилася переплетеною із незнайомою чорною.

Я випросталася. Меч був наче картонний. Я рушила до виходу, і червона нитка разом із чорною ковзали, не плутаючись, за мною; Зшивач тим часом дедалі легшав. Я зовсім перестала відчувати його вагу, а далі меч потягнувся вістрям догори.

Він підіймався вище та вище, нитки тяглися за ним, неначе корабельні снасті, закріплені на верхівці щогли. Вістря звернулося до купола, червона нитка світилась, як новорічна гірлянда, чорна здавалася просмоленим шпагатом. Із тихим, виразним тріском рвалися всі старі зв’язки, всі клубки й петлі, вивільняючи червону нитку; я стала навшпиньки. Через кілька секунд мої підошви відірвалися від землі, й меч упевнено потяг мене вгору.

Долоня моя спітніла. Меч ладен був вислизнути, мені довелося покинути посох і вчепитися в нього обома руками. Зшивач підіймав мене, це було схоже на моторошнуватий атракціон, тим більше що червона нитка святково мерехтіла, а по лезу Зшивача бігали відблиски. Чи меч тягне нитку? Чи нитка підіймає меч?

Навершя посоха, що лишився на землі, віддалялося, мерхло, світилося дедалі тьмяніше; під куполом я почала чхати від пилу й вологи, з жахом розуміючи, що лечу не сама — мене тягне, і триматися за руків’я вже несила. І тої самої миті, коли я вже готова була впасти, Зшивач почав опускатися. Спершу повільно й урочисто, далі щораз швидше, так що, приземляючись, я трохи відбила підошви. На короткий час я отримала можливість рухатися з власної волі — швидко схопила посох, як могла, прилаштувала його за поясом ззаду, жахливо незручно… Зшивач тим часом важчав і важчав, аж поки не проломив своєю вагою стелаж, на який я додумалася опустити вістря, глибоко ввійшов у землю… І знову полегшав, вислизнув, потягся вгору, підіймаючи червону нитку. Я встигла вискочити на поріг Храму-Музею; небо світлішало, і в це небо мене Зшивач тяг, ніби тягарець на мотузочці.