Так він шив.

Як у мене не відвалилися долоні — не знаю. Напевно, допомогли магічні вміння; без рукавичок нізащо меча не втримала б. Зшивач підносив мене в небо, мов прапор на флагштоку, і якийсь час я ковзала над містом, бачила далекий світанок щораз яскравіше. Але це було ще не таке велике лихо: витягаючи за собою нитку, Зшивач опускався кожного разу в іншому місці. Якщо це була вулиця — меч входив глибоко поміж каміння бруківки. Якщо чиєсь подвір’я — меч тонув у землі, траві, піску, в переплетенні виворітних ниток. Одного разу ми приземлилися на даху чийогось будинку; Зшивач увійшов у дах і під своєю дивовижною вагою провалювався далі, покрівлю розвернуло й мене добряче подряпало. Не випускаючи меча, я провалилася на другий поверх, а далі на перший, і нарешті підвал чужого будинку. Тут жили не в злагоді — на вивороті панувала плутанина, та червона нитка впевнено тяглася за мечем, оминаючи петлі, розриваючи вузли. У підвалі смерділо цвіллю й кислятинням, уздовж стін громадилися лантухи; я висмикнула меча з твердої втоптаної глини й ледь устигла вибратися з підвалу драбинкою, хитаючись, вискочити на ґанок напівзруйнованого будинку — й меч знову злетів, а я теліпалася на ньому, як живець на гачку.

Цілком розвиднілося. Зшивач підтягла мене впритул до замку, я бачила людей принца-деспота, котрі похмуро сиділи навколо багать у своєму таборі, у колі перекинутих возів. Вони показували на мене пальцями, на багатьох обличчях позначився острах. Я, наскільки змогла, скорчила «мужнє» обличчя — бракувало ще, аби могутній маг, який летить у хмарах разом зі своїм мечем, плакав на людях від болю в долонях, від страху, від утоми…

На лиці світу ці люди мали для мене однаковий вигляд — вони були воїнами деспота, найманцями, безжальними й хижими. Тепер, на вивороті, я була вражена тим, які вони різні: одні здавалися майже дітьми, маленькими й дурненькими, інші були потворними, як сам деспот, треті нічим не відрізнялися від себе самих на лиці… Я розмірковувала про це очужіло, аби тільки відволіктися, бо польоти-занурення Зшивача виснажили мене мало не до смерті.

Далі Зшивач побажав увіткнутися в пеньок під самою стіною замку, осторонь від мосту, обіч дороги до лісу. Я думала, що пеньком усе й обмежиться — але ось уже поперечина увійшла в порохняве дерево, а Зшивач дедалі важчав. Моя рука провалилась, і сам пеньок раптом розпався, посипалися тріски, замиготіли потривожені мокриці, короїди, личинки… Зшивач безжально тяг мене донизу, я хотіла відпустити руків’я, та пальці зсудомило. Ухнули, обвалюючись у порожнечу, грудки землі. Я увіткнулась обличчям у чорнозем, подумала, що задихаюся, щосили рвонулась — і задихала ротом, захекала й вилаялася. Я сиділа на дні підземного хідника, над головою зяяла діра, там, на ранковому небі, вгасали зірки. А десь зовсім поряд чулися людські голоси, й червона нитка тяглася вздовж коридору. Я покірно чекала, що Зшивач зараз знову потягне догори, та він барився. Вага його не змінювалася, тільки кінчик ледь-ледь здригався, і червона нитка тремтіла, ніби дуже груба струна. Невже «шиття» скінчилося?!

Я звелася на тремтячі ноги. У волоссі застряг великий жук, який мирно дрімав у щілині порохнявого пенька й зненацька опинився в ролі біженця без даху над головою. На вивороті цей жук мав точнісінько такий самий вигляд, як на лиці світу, й виходить, був особистістю цільною, без подвійного дна.

Зшивач уже тихенько тяг мене — вперед і вгору — слідом за червоною ниткою. Я побрела за нею, не опираючись. Земляні стіни змінилися кам’яними, запахло димом і гнилизною, запах погустішав. Праворуч і ліворуч відкрилися ніші в стіні, забрані в крицеві ґрати. На грубому прутті спліталися вузлами виворітні нитки. Я раптом зміркувала, що опинилася в темниці, де тримали державних злочинців.

Я була тут лише один раз, та й то не в самій в’язниці, а в підземеллі при вході. Колись Уйма сидів тут, спершу як в’язень, а потім з власної волі — виховував безнадійних людожерів, особистим прикладом переконував їх, що людей їсти недобре…

Зшивач у моїй руці сіпнувся. За єдину мить я цілком втратила владу над мечем; закричала від болю в судомно стислій руці, метнулася вперед, туди, де горів вогонь. У просторій, зручній камері сиділи двоє — один, з вигляду чудовисько, був прикутий ланцюгом до стіни, другий вільний, його обличчя я не встигла розгледіти. Зшивач націлився на вільного та, хоч як намагалась я його втримати, з розгону проткнув йому бік.

Почувся жахливий звук роздертої тканини. Світло трьох великих смолоскипів поблякло. У своєму останньому ривку Зшивач виштовхнув мене на лице світу; я побачила принца-деспота, який подався вперед і натягнув ланцюга, та Максиміліана, котрий дивився на мене широко розплющеними, дуже чорними очима. Його біле волосся прилипло до блідого чола; він тримався за бік обома руками, долоні були червоні й липкі.

— Максе, — прошепотіла я. — Він сам… Це він сам! Зшивач!

Я спробувала відкинути меч, та пальці намертво вчепилися в руків’я. Клинок вислизнув із Максиміліанового боку; тут, на лиці світу, я не бачила вправленої у Зшивач нитки, але сам меч був тепер криваво-лакованим, і на вістрі в нього, мов насаджений на шпильку метелик, тремтів аркуш паперу.

— Максе! — прошепотіла я.

— Ти мені все розбила, — сказав він кволим голосом.

Він відтулив долоні, я побачила сумку, розпорену майже навпіл. У сумці дзвякали скалки. Я відчула сильний запах — фруктовий і спиртовий водночас.

— Чорнична настоянка, — простогнав Максиміліан. — За що?!

Я лизнула меча. Червона рідина виявилася нудотно-солодкою й обпікала язик.

— Як ти тут опинилася? Де ти була взагалі?! Я поткнувся у ваш світ, а там час зупинився! І тебе нема ніде… Де тебе носило?!

Я нарешті змогла розтиснути пальці, які вчепились у Зшивач. Клинок упав на кам’яну підлогу разом із нанизаним на нього папірцем. Руку мою палило наче вогнем; я стягла рукавичку й мигцем побачила долоню, густо вкриту пухирями.

— Маги дороги говорять правду, тільки коли їм це вигідно, — проникливо зауважив принц-деспот.

Він сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу, начебто ланцюг, який приковував залізний нашийник до стіни, хвилював його не більше, ніж вінок із польових квіточок. Поруч на маленькому столі стояла тарілка з яблуками, глечик і кухоль.

Максиміліан порпався у своїй сумці. Книга-перевертень була пробита, залита настоянкою і, начебто в шоці від такого катаклізму, повільно змінювала вигляд: оберталася чорним шкіряним томом із застібками.

— Максе… Тебе поранено?

Некромант обмацав себе з видимою недовірою:

— На куртці дірка. Чимала. І штани… ні, сухі. Диво.

— Це Зшивач! Той самий меч. Він сам…

Я замовкла. Не хотілося виказувати таємницю в присутності принца-деспота. А крім того…

У світлі смолоскипів я уважно вдивилася Максиміліанові в обличчя. Колись я не помічала, які в нього тонкі, неприємні губи, як хитро бігають очі. Некромант не повинен знати, що я сама вмію виходити на виворіт. Не повинен знати, що я навчилася подорожувати між світами; якщо він зрозуміє, що я сильніша й можу без нього обійтися — він зрадить мене…

Якщо вже не зрадив.

На мій допитливий погляд некромант відповів настороженим поглядом; я підняла свій меч. На вістря була нанизана записка: «Ні. Ви мені нічого не винні. Завтра я думати перестану».

Усе зрозуміло. Зшивач протяг нитку від старого літопису до найважливішого вузла: записки. Якби записка не зберігалася в сумці Максиміліана, дідька лисого я відшукала б некроманта — у підземеллі, поруч із принцом-деспотом…

— У вас нарада? — запитала я недбало. — Що ти тут робиш, Максе?

— Вийдімо, — якось скуто запропонував Максиміліан.

На порозі камери я озирнулася на принца-деспота; той гриз яблуко, дивлячись нахабно й дуже злобливо.