— Мене цікавить саме поновлення пам’яті, — мовив Баррент.

— Я б не радив вам цього для перших відвідин, — насупився Аркдраген.

— Чому?

— Земні видіння діють на нервову систему сильніше, ніж будь-яка інша уявна продукція. Доцільно спершу виробити певний захист від них. Для початку я б рекомендував приємну сексуальну фантазію. Цього тижня у нас саме розпродаж сексуальних фантазій.

Баррент похитав головою:

— Тут я віддаю перевагу дійсності.

— Ви не пошкодуєте, — солоденько всміхаючись, умовляв його помічник розпорядника.

— Повірте, коли звикнути до видінь, справдешній секс утрачає всю свою звабу.

— Не хочу, — рішуче заперечив Баррент. — Мені потрібні земні видіння.

— Але ж у вас ще й захисту ніякого нема! — вигукнув Аркдраген. — Ви ще навіть не стали наркоманом.

— А хіба це необхідно?

— Це суттєво, — сказав йому Аркдраген, — а також неминуче. Всі наші наркотики, як того й вимагає закон, призводять до наркоманії. Розумієте, щоб по-справжньому оцінити наркотик, треба виробити потяг до нього. Тоді насолода набагато дужча, та й захист уже якийсь є. Саме тому, я гадаю, вам слід почати з…

— Я хочу видіння про Землю, — стояв на своєму Баррент.

— Дуже добре, — неохоче погодився Аркдраген. — Але ми знімаємо з себе відповідальність за можливі психічні травми.

Помічник провів Баррента довгим коридором, куди виходило багато дверей — за деякими чулися глухі стогони й солодкі зітхання.

— Вони бачать, — коротко повідомив Аркдраген. Він завів Баррента до відкритої кімнати наприкінці коридора. Там сидів привітний бородань у білому халаті й читав книжку.

— Доброго вечора, докторе Вейн, — привітався Аркдраген. — Ось громадянин Баррент. Перші відвідини. Наполягає на видіннях про Землю. — Сказавши це, він повернувся і вийшов.

— Гаразд, — мовив лікар. — Гадаю, ми вам допоможемо. — Він відклав книжку. — Лягайте сюди, громадянине Баррент.

Посередині кімнати стояв довгий регульований стіл. Над ним нависав якийсь складний прилад. Попід задньою стіною кімнати стояли скляні шафки, заповнені прямокутними банками: Вілл пригадав свої протиотрути.

Він ліг. Доктор Вейн зробив загальне обстеження, потім перевірив його навіюваність, гіпнотичний індекс, реакцію на одинадцять основних груп наркотиків і, врешті, схильність до тетанічних та епілептичних корчів. Він записав результати обстеження в блокнот, звірив зі своїми таблицями, підійшов до шафи і став змішувати наркотики.

— Це, мабуть, небезпечно? — спитав Баррент.

— Не обов’язково, — мовив доктор Вейн. — У вас досить міцне здоров’я. Таки дуже міцне, та ще й украй низький індекс навіюваності. Звісно, якісь прослідки епілепсії є, можливо, внаслідок накопичення алергічних реакцій. Але тут нічого не вдієш. У нас іноді можна отримати психічну травму, що призводить до божевілля або смерті. Такі типи — цікавий предмет досліджень: дехто так поринає у свої видіння, що їх уже неможливо повернути до дійсності. Я думаю, що такий стан треба вважати формою божевілля, хоча насправді це й не так.

Лікар урешті змішав наркотики і набрав розчин у шприц. А Баррент засумнівався, чи правильно він зробив, прийшовши сюди.

— Може, відсунемо сеанс, — мовив він. — Я не певен, що…

— Ні про що не хвилюйтеся, — заспокоїв його лікар. — Це найкращий Магазин Снів на Омезі. Спробуйте розслабити м’язи. Напруження може спричинити тетанічні корчі.

— Гадаю, містер Аркдраген мав рацію. Мабуть, мені не слід було починати з видінь про Землю. Він сказав, що це небезпечно.

— Зрештою, — мовив лікар, — що таке життя без краплі ризику? А втім, найчастіше вражається мозок і розриваються кровоносні судини. А про такий випадок у нас є все необхідне.

Він заніс шприц над Баррентовою рукою.

— Я передумав, — мовив Баррент і став підніматися з ліжка. Доктор Вейн, ніби не чуючи його, застромив голку в руку.

— Якщо ти вже зайшов сюди, то знай: у Магазині Снів не передумують. Спробуй розслабитися…

Баррент розслабився. Він ліг на спину, і в нього у вухах зазвучав пронизливий спів. Вілл спробував зосередитись на лікаревім обличчі. Але обличчя стало іншим.

Обличчя було старе, округле й м’ясисте. Складки сала ховали підборіддя й шию. Обличчя було спітніле, приязне, стурбоване.

Це був Радник Баррентового п’ятого курсу.

— Слухай, Вілле, — мовив Радник, — ти повинен бути обачним. Треба навчитися стримувати свій норов, Вілле, треба!

— Знаю, сер, — відповів Баррент. — Але я просто збожеволів через…

— Вілле!

— Добре, — мовив Баррент. — Я буду обачним.

Він вийшов з ректорату університету й попростував у місто. Це було фантастичне місто: хмарочоси, вулиці на багатьох рівнях, які виблискували всіма переливами срібла й діамантів, пихате місто, що повелівало багатьма країнами і планетами. Баррент крокував по третьому пішохідному рівню і з люттю думав про Ендрю Теркалера.

Через Теркалера і його смішні ревнощі відхилили Баррентову заяву про прийом до Корпусу Дослідження Космосу. Тут його Радник нічим не міг допомогти — Теркалер мав надзвичайний вплив на Приймальну комісію. Лише через повних три роки він зможе знову просити про прийом. А тим часом буде прикутий до Землі і сидітиме без роботи. Бо ж він учився для позаземних досліджень. На Землі для нього не було місця, і ось тепер його відгородили від космосу.

Теркалер!…

Баррент зійшов з пішохідної доріжки й скористався експресом до Санте. Поки тротуар мчав, він обмацував маленький пістолет у кишені. На Землі забороняли мати зброю, і свій пістолет він дістав бозна-якими шляхами.

Він вирішив убити Теркалера.

Далі попливли якісь гротескові обличчя. Видіння потьмяніло. Коли зір його прояснів, Баррент побачив, що вже цілиться в миршавого косоокого чоловіка, чий крик про пощаду нагло урвався.

Донощик з похмурим і непроникливим обличчям бачив злочин і повідомив поліцію.

Поліцейські в сірій уніформі заарештували його й віддали під суд.

Суддя з неуважним пергаментним лицем виніс вирок: довічне заслання на планету Омега з неодмінним стиранням пам’яті.

Потім сон перетворився на коловорот жахів. Баррент дерся по масному стовпу, стрімкій скелі, намагався вибратися з колодязя з гладенькими стінами. За ним гнався Теркалерів труп з розпанаханими грудьми. Труп з двох боків підтримували похмуроликий донощик і пергаментноликий суддя.

Баррент біг пагорбом, вулицею, гребнем даху. Переслідувачі не відставали. Він забіг до тьмяної жовтої кімнати, зачинив і замкнув за собою двері. Обернувшись, він побачив, що замкнув себе разом з Теркалеровим трупом. З відкритої рани в грудях росли гриби, а покраяну шрамами голову вінчала червоно-синя пліснява. Труп наступав, тягся до нього, і Баррент пірнув крізь вікно головою вперед.

«Прокинься, Барренте. Ти перебрав. Прокинься.»

Баррент не мав часу слухати. Вікно обернулося на шахту — він ковзав, чіпляючись за поліровані стіни, і врешті опинився в амфітеатрі. Там, по срібному піску, спираючись на оцупки рук і ніг, до нього повз труп. На величезній трибуні не було нікого, крім судді й донощика, — вони сиділи поруч і спостерігали.

«Він застряв».

«Що ж, я попереджав його…»

«Прокинься, Барренте. Це лікар Вейн. Ти на Омезі в Магазині Снів. Прокинься. Ще не пізно, якщо ти негайно опануєш себе».

Омега? Сон? Нема коли подумати про це! Баррент перепливав темне смердюче озеро. Суддя й донощик пливли слідом і штовхали труп, з якого мало-помалу злазила шкіра.

«Барренте!»

А тепер озеро заповнював густий кисіль, що лип до рук і ніг, ліз у рот, а суддя й донощик…

«Барренте!»

Баррент розплющив очі й опинився на регульованому ліжку в Магазині Снів. Над ним схилився трохи стривожений лікар Вейн. Поруч стояла медсестра з кисневою маскою і коробочкою зі шприцами. За ними був Аркдраген, який витирав спітніле чоло.

— Я й не думав, що з вами таке станеться, — мовив лікар Вейн. — Справді не думав.