Машина на мить здригнулася від повного розряду променевика. А тоді вибила зброю йому з рук і обхопила мацаком за шию. Металевий зашморг затягнувся, і Баррент відчув, що ось-ось знепритомніє. Він ще встиг подумати: його просто задушать чи зламають карк?

Несподівано зашморг розпустився. Машина відкотилася на кілька футів. За нею Баррент побачив перші сонячні промені.

Отже, він вижив у Ловах. Машину запрограмували так, щоб вона не вбивала після світанку. Але вона не відпустить його. Чекатиме, поки надійдуть Мисливці.

Мисливці відвели його до Тетрагіда, де натовп вітав його, мов героя. Дві години він і ще четверо щасливців простували до будинку, в якому містився Комітет Винагород. Голова Комітету виголосив коротку, але зворушливу промову про сміливість і винахідливість кожного під час Ловів. Усі, хто вижив, отримали підвищення до статусу Гаджі, й голова подарував їм по золотій сережці.

Завершуючи церемонію, голова побажав новоспеченим Гаджі легкої смерті в Іграх.

Охоронці відвели Баррента з Комітету Винагород до камери під Ареною. Йому порадили набратися терпіння: Ігри вже розпочалися — і невдовзі настане його черга.

До камери, розрахованої на трьох в’язнів, напхали дев’ять чоловік. Більшість із них апатично сиділи чи лежали — вони вже змирилися з неминучою смертю. Але один мов і не знав ніколи ніякого відчаю. Він проштовхався до Баррента, коли той увійшов.

— Джо!

Миршавий шахрай усміхнувся до нього:

— Ми зустрілися в сумному місці, Вілле.

— Що з тобою сталося?

— Політика, — мовив Джо. — На Омезі це вкрай небезпечне заняття, надто під час Ігор. Гадав, що перебуваю в безпеці, але…- Він знизав плечима. — Мене обрали для Ігор сьогодні вранці.

— Чи є хоч якась можливість виплутатися?

— Так. Я розповів твоїй дівчині про тебе, тож, може, її друзі щось зроблять. А я особисто сподіваюсь на помилування.

— Невже?

— Не виключено. Краще вже мати хоч якусь надію.

— У чому полягають Ігри?

— Там є все: двобої між людьми, боротьба з різноманітними зразками омезької флори та фауни, дуелі на променевиках і теплових пістолетах. Казали, що все це запозичили зі стародавнього земного свята.

— А як хтось виживе, то опиниться поза законом,

— Правильно.

— А що це означає?

— Не знаю. І, мабуть, ніхто до ладу не знає. Я лише довідався, що тих, хто вижив, забирає Найчорніший. Вважають, що це неприємно.

— Це зрозуміло, взагалі на Омезі дуже мало приємного.

— Омега — зовсім не таке погане місце. Просто в тебе немає відповідного духу…

Його урвав прихід загону охоронців. Настав час виходити на Арену.

— Помилування не буде, — мовив Баррент.

— Що ж, така вже доля, — відгукнувся Джо.

Вони крокували, щільно оточені охороною. Перед залізними дверима, що вели на Арену, їх вишикували. Перед тим, як начальник охорони відімкнув двері, з бічного коридора, розмахуючи папірцем, вихопився ошатний товстун.

— Що це? — спитав начальник охорони.

— Розпорядження про звільнення під заставу, — мовив товстун, подаючи папірець начальникові. — На звороті — наказ про припинення переслідування. А ось свідоцтво про банкрутство, ось довідка про позику під особисте майно в’язня, ось розпорядження про звільнення арештованого з-під варти і рішення про арешт його заробітку.

Начальник зсунув на потилицю каску й пошкріб вузьке чоло.

— Ніколи не розумів законників. Що все це означає?

— Його звільнено, — мовив товстун, показуючи на Джо.

Начальник узяв папери, спантеличено подивився на них і передав своєму помічникові.

— Добре. Забирайте його. Так, часи змінилися — раніше ніщо не могло спинити узвичаєну процедуру Ігор.

Переможно усміхаючись, Джо пройшов між охоронцями й приєднався до гладкого законника.

— У вас немає документів на Вілла Баррента? — спитав Джо.

— Жодного. Його справу розглядають інші. Боюся, до завершення Ігор нічого зробити не можна.

— Але до того часу я вже помру, — мовив Баррент.

— Можу вас запевнити, що це не завадить оформленню справи, — гордо проказав товстун. — Мертвий чи живий, ви збережете всі свої права.

— Гаразд, рушаймо, — урвав їхню розмову начальник охорони.

— Щасти тобі, — попрощався Джо. А потім вервечка в’язнів пройшла через залізні двері й опинилася на яскраво освітленій Арені.

Баррент вийшов переможцем у рукопашному двобої — четверта частина в’язнів загинула. Після цього озброєні мечами люди змагались із смертоносними омезькими тваринами. Вони билися проти зубастих потвор, що водилися в пустелі на південь від Тетрагіда. Перемога в цій битві коштувала життя п’ятнадцятьом в’язням. На Баррента нападала чорна летюча рептилія з західних гір. Якусь хвилину він ледве боронився від цієї потвори з отруйними зубами. Але скоро знайшов порятунок: замість марно штрикати мечем у тверду шкіру рептилії, Баррент став обрубувати її хвостові пера. Втративши хвоста, рептилія не втримала рівноваги і врізалась у високий мур, що обгороджував Арену. Після цього Баррент досить легко прикінчив її, простромивши єдине велетенське око. Глядачі на трибунах голосно вітали його успіх.

Баррент відійшов до загорожі для запасних і звідти спостерігав, як інші б’ються проти трихомотред: неймовірно моторних маленьких створінь із вдачею скаженої росомахи Загинули ще п’ять команд в’язнів. Короткий рукопашний бій для розривки — і на Арені знову нікого.

На Арену виповзли панцирні амфібії кріатіни. Забарні за вдачею, кріатіни натомість були надійно захищені кількасантиметровим панцирем. Їхні схожі на батоги хвости несли смерть будь-кому, хто наближався до них. Баррентові довелося битися з амфібією після того, як та забила чотирьох чоловік.

Він уважно стежив за попередніми двобоями і знайшов місце, куди не діставав хвіст кріатіна. Вибравши мить, він стрибнув просто на середину широкої спини кріатіна.

Коли панцир розчахнувся у великий рот, — саме так кріатіни їли, — Баррент увігнав свій меч в отвір. Кріатін негайно здох, і глядачі стали кидати на Арену подушки, виявляючи цим свій захват.

Баррент стояв один на поплямованому кров’ю піску. Решта в’язнів або загинули, або лежали тяжко покалічені. Баррент чекав, гадаючи, яку потвору обере Комітет Ігор цього разу.

Крізь пісок вистромився паросток, потім ще один. За секунду на Арені виросло міцне низьке дерево, що викидало в усі боки корені й вусики, які хапали трупи і живих й тягли до п’ятьох ротів біля комля. Це було дерево-стерв’ятник: його з великими труднощами привезли з північно-західних боліт. Казали, що воно надзвичайно палахке, але в Баррента не було вогню.

Стискаючи обома руками меч, Баррент рубав пагони, але натомість одразу виростали нові. Доводилося дуже швидко махати мечем, щоб не дати оточити себе. Невдовзі його руки стали німіти, а пагони відростали дедалі швидше і, здавалося, не було способу подолати їх.

Він сподівався тільки на уповільнені рухи дерева. Хоча воно виявляло неабияку швидкість, але, звісно, не могло дорівнятись до людських м’язів. Баррент вирвався з кутка, де його затисли повзучі пагони. Метрів за двадцять, напівзасипаний піском, лежав ще один меч. Баррент добіг до нього і почув застережливі звуки глядачів. Один пагін обхопив його за литку.

Він відсік його, але інші вже оповили йому поперек. Баррент по кісточки вгруз у пісок і ударив мечем по мечу, намагаючись викресати іскру.

Після першої ж спроби меч у його правій руці зламався.

Баррент підібрав уламки і закресав ними, а пагони тим часом тягли його до стовбура. Іскри дощем сипалися з криці. Одна з них упала на пагін.

З неймовірною раптовістю пагін зайнявся. Вогонь побіг до стовбура. З п’яти ротів вихопився стогін, коли полум’я перестрибнуло до них.

Баррент, мабуть, згорів би живцем, бо Арену майже повністю вкривало палаюче віття. Але пожежа загрожувала дерев’яним спорудам Арени. Пожежники врятували його і глядачів, учасно подолавши вогонь.