У мольфарів є свої закони й таємниці, які вони мусять «тримати міцно». Якщо мольфар согрішить, тобто переступить якийсь закон, розповість таємницю або ще якимось чином порушить кодекс, - він отримує кару. І навіть на деякий час може втратити свій дар. Причому абсолютно не має значення, до якого табору належить маг. Чи він чорний, чи білий - закон і обряд один для всіх, і молодий мольфар пізнає його в час ініціації. Коли мольфар порушує магічні закони Світобудови і переступає закони Матері-При-роди, - духи-помічники перестають спілкуватися з мольфаром і він втрачає живий зв’язок із Всесвітом. І тільки коли маг усвідомить і спокутує свій гріх (а минути може дуже багато часу, поки йому пробачать), він знову повертається до свого заняття.

Виникає запитання: чи не тому ми маємо всі наші лиха та проблеми, екологічні катастрофи й невиліковні хвороби, втрату духовного зору та бачення закономірностей розвитку світу, що ми, звичайні люди, давно вже порушили ті святі, єдині для всього сущого закони, що їх нині тримають лише маги, мольфари, шамани - посвячені й видющі. І можливо, тільки завдяки їм дотепер ще живе планета Земля, існує людська цивілізація?..

Свого часу воєводи князя Володимира не дійшли до Карпат із мечем і вогнем, і люди, які тут мешкали, зберегли старі вірування. Сюди, в серце Карпатських гір, часто втікали й ті, хто не бажав приймати візантійську віру, чужі обряди й звичаї. Передусім порятунку в горах шукали волхви - носії та хранителі прадавнього знання, старовинних, прабатьківських обрядів, знавці магії та посередники між людьми й богами. Вони втікали у гори й оселялися в печерах серед карпатських лісів. І поступово місцеві магічні та цілительські традиції ввібрали в себе й волхвівську мудрість...

Язичництво в Карпатах збереглося в народному мистецтві до наших днів. Хрест. Гуцульщина. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Потім, звісно, гуцули стали християнами, але оскільки цей процес протікав не так болісно, як у інших регіонах слов’янської землі, то й досі в Карпатах збереглися улам-

ки справжнього язичництва¹³: на свята гуцули ходять до церкви, ставлять свічку Господу, Богородиці й святим, причащаються та сповідаються, але завжди пам’ятають, якого дня слід обкурити стайню чи хлів, аби відьма не «зчередувала худобу», коли в річку треба вкинути «требу», щоб повені не було. А коли варто піти до мольфара чи мольфарки, бо «сусід наврочив»...

- Якби Володимир не знищив язичництва, а дозволив йому гармонійно розвиватися поряд із християнством, то не було б зараз тих проблем, які має Україна, - говорить Мольфар. - Як же наші предки могли безборонно приймати чужу віру, якщо вони вірили, що тим прогнівають своїх богів, і ті покарають не лише їх, а й нащадків? А князівські воєводи силоміць хрестили людей, і через те велика буря зчинилася в духовному просторі нашої землі. Це був великий гріх князя Володимира Святославовича. І за той княжий гріх зараз Україна так страждає. Саме тоді були закладені дуже тяжкі випробування для цієї землі, і доля почала карати наш народ. Спершу під впливом тієї духовної бурі, здійнятої вчинком князя, почалися братовбивчі війни. А коли князь Володимир силоміць віддав Русь іншим богам,

то й землю її віддав чужим володарям. І дотепер наш народ розплачується і спокутує той гріх...

Справді, як показують історичні дослідження, за багато років до насильницького впровадження Володимиром християнської релігії на землях Русі, наші предки добровільно могли ставати християнами. Особливо візантійський обряд християнської віри був поширений серед купців, оскільки це допомагало їм у торгових стосунках із Констянтинополем. На той момент коли Володимир Святославович став великим київським князем, у Києві та в деяких інших містах були вже й священики, й перші церкви. Християнську віру прийняла бабця Володимира, княгиня Ольга, та й до неї, напевне, були в Києві послідовники християнської релігії - але нікому не спадало на думку силоміць змушувати до нової релігії весь народ, руйнувати цілісну картину світобачення, натомість насаджуючи нову. Якби Володимир не здійснив своєї «акції», то, напевно, за якийсь час слов’яни стали б християнами, але процес цей пройшов би безболісно для духовного простору цього регіону...

Та сталося так. Волхвів - правічних носіїв потаємного знання - знищили, або ж вони змушені були втікати в ліси та гори. Тих, хто не бажав приймати нову віру навіть під загрозою смерті, знищили. А там, де споконвіку росли священні діброви та гаї, де на правічних «місцях сили» вшановували покровителів краю слов’янського, почали будувати церкви.

Так було здавна. Так було завжди. Майже всі християнські церкви - і в Західній Європі, і в Східній, і на території Русі, - збудовані на прадавніх «місцях сили», на місцях, що вважалися святими споконвіку, там, де раніше стояли капища сонцепоклонників. Нічого дивного в цьому нема. Зумовлено це не тільки бажанням церковників, щоб люди якнайшвидше забули своїх богів, а самим впливом таких сакральних місць. Святе місце не буває порожнім, а Дух дихає там, де хоче¹⁴.

Дерев’яна церква в Карпатах. Майже всі старі церкви збудовані на прадавніх «місцях сили».

Здавна зодчі, ті, кому довірялася висока честь будувати оселю для Божества, завжди проводили ряд ритуалів: очищалися фізично й духовно, постували та чекали Знаку. І коли той особливий Знак приходив, майстри знали: слід починати дійство в та-кий-то день та у визначеному місці. До XIX століття зодчі - будівники церков - дотримувалися цих обрядів. І так велося здавна, ще звідтоді, коли не було багатьох релігій, коли наші далекі пращури, ще не розділені на народи та племена, поклонялися двом найвеличнішим Божествам: Небу-Батькові та Матері-Землі... Навіть зараз художник-іконописець не береться до ікони, перш ніж не отримає особливий знак від Бога. І так само в давні часи, коли наші предки не були ще християнами: в ідолів, зроблених руками майстрів, втілювалися боги.

І мольфари вважають, що цей принцип вірний не лише для тих, хто пов’язує своє життя із сакральними мистецтвами. Моль-фарська мудрість говорить: якщо людина обирає свій шлях по життю, керуючись природним талантом, тоді через її творчість, дію, роботу проявляється Дух Святий і втілюється в предметі, зробленому людиною.

Ми допиваємо чай, і Мольфар запрошує мене до свого «кабінету» - невеличкої кімнатки, пропахлої воском, і духмяним зелом і ще чимось невловимо-таємничим. Можливо, це аромат якихось трав... А

можливо, так пахне магія, що пронизує наскрізь усе життя цього літнього чоловіка. Хоча зовні його життя здається звичайним: дружина, діти, онуки. Хочу запитати про це, але знову він випереджає мене. Лаштуючи своє магічне знаряддя, каже:

- Мало хто з нас ішов у гори та ліси, щоб займатися лише особистими магічними практиками чи самопізнанням. Зазвичай мольфари жили серед людей, мали дім і сім'ю та допомагали людям в конкретних ситуаціях, у повсякденному житті. Або шкодили. Бо всі мольфари діляться на чорних та білих. Хоча кожен із нас володіє всіма аспектами магії.

Багато тисяч років тому предки карпатських гуцулів уособлювали свою Богиню в глині.Балкани. 4000—3500 р. до н.е.

Різниця - в меті, для якої використовується магічна сила. Та ще в силах, які закликає на допомогу мольфар. Чорний мольфар просить допомоги в померлих і вбитих, у безіменних та нехрещених, в упирів і упи-рят, у «заложних покійників». Кличе він на допомогу й стихії, але, як правило, це стихії руйнівні: град, хуртовина, спека, «вітри буйні, нічні й опівнічні, денні й полуденні».

Світлий мольфар просить допомоги в предків роду, в світлих духів-охоронців, у святих, тих, кого наші предки-язичники називали світлими богами-кумирами. Коли є потреба, закликаються до помочі стихії та духи природи.