— Саме так. — Джордан підвів голову, не відриваючи погляду від порожньої дороги на Стенфорд, Бервікс та Кент-Понд. — Не зважайте, мені начхати. Якщо вони не збираються нас чіпати, ні фонолюди, ні нормальні, то хто тоді нас чіпатиме? — Клай ніколи не бачив такого дорослого виразу болю в дитячих очах. — Кому це потрібно?

Усі мовчали.

— Це зробить Лахмітник? — трохи підвищуючи голос, спитав Джордан. — Лахмітник? Можливо. Бо він за нами стежить, я це відчуваю.

— Джордане, це вже занадто, — сказав Клай, але водночас розумів, що ця думка не позбавлена фатальної внутрішньої логіки. Якщо їм навіюють такий сон, сон про платформи, то, може, він справді стежить. Не можна надіслати лист без адреси.

— Я не хочу йти в Кашвак, — заявила Аліса. — Мені байдуже до того, є там покриття чи ні. Я краще піду... в Айдахо.

— А я, перед тим як іти в Кашвак, чи в Айдахо, чи ще кудись, збираюся в Кент-Понд, — сказав Клай. — До нього ще дві ночі пішки. Я хотів би, щоб ви пішли зі мною, але якщо ви не хочете чи не можете, я зрозумію.

— Людині треба з'ясувати остаточно, давайте допоможемо їй у цьому, — запропонував Том. — А потім вирішимо, що робити далі. Звісно, якщо ні в кого немає інших пропозицій.

Інших пропозицій не було.

На коротких відрізках, місцями навіть до чверті милі, траса-19 була вільною, і це додавало снаги спринтерам. Так Джордан охрестив гонщиків-самогубців, котрі з ревінням проносилися посеред дороги на повній швидкості з ввімкненими фарами дальнього світла.

Клай та його друзі помічали фари, що стрімко наближалися, і поспіхом сходили з тротуару, ховаючись у зарості, якщо попереду бачили розбиту машину чи затор. Джордан називав їх рифами для спринтерів. Спринтер мчав уперед, люди всередині (найімовірніше, п'яні) часто щось горланили. Якщо на дорозі стояла тільки одна машина (невеличкий риф для спринтера), водій найчастіше просто приймав рішення об'їхати її. Якщо ж дорога була повністю заблокована, він часом усе одно не втрачав надії проїхати, але частіше за все разом з пасажирами кидав свій автомобіль і торував шлях на схід уже пішки, поки не трапиться підхожий для спринтерства транспортний засіб — швидкий і придатний для тимчасових розваг. Їхній маршрут уявлявся Клаю як низка скажених ривків... але й самі спринтери були скаженими, черговий головний біль у прикрому світі. Таким самим виявився і Канонір.

Він став четвертим спринтером із тих, що трапилися на їхньому шляху в першу ніч на трасі-19. У світлі передніх фар він побачив їх на узбіччі. І помітив Алісу. Висунувши з вікна чорного «кадилака-ескалади» голову з темним волоссям, яке розвіював вітер, він закричав: «Гей, ти, хіпняцька сука, візьми у мене в рот!» Його пасажири улюлюкали й розмахували руками. Хтось викрикнув: «Так їй!» Клай почув у цьому крику повний екстаз, приправлений акцентом Південного Бостона.

— Гарно, — тільки й змогла прокоментувати Аліса.

— У деяких людей зовсім не... — почав Том, але не договорив фразу до кінця, бо в темряві попереду заверещали гальма і пролунав гучний удар, за яким донісся звук скла, що б'ється.

— Ну бля! — вигукнув Клай і кинувся бігти. Не встиг він пробігти й двадцяти ярдів, як його обігнала Аліса. — Обережно, вони можуть бути небезпечними! — прокричав він навздогін.

Аліса підняла вгору один з автоматичних пістолетів, щоб Клай міг його побачити, побігла далі й скоро була вже далеко попереду.

Том наздогнав Клая, який уже задихався від бігу. Джордан не відставав.

— Що... ми будемо... робити... якщо вони важко поранені? — спитав Том. — Викличемо... «швидку»?

— Не знаю, — відповів Клай, а сам згадав про те, як Аліса піднімала пістолет. Він знав.

Вони наздогнали її біля наступного повороту траси. Аліса стояла за «кадилаком», що лежав на боку з розгорнутими подушками безпеки. Причина аварії була очевидною без зайвих пояснень. «Кадилак» зробив сліпий поворот зі швидкістю приблизно шістдесят миль за годину і ледь не врізався у молочну цистерну, яка стояла на дорозі. Водій, хай яким скаженим він був, все ж зумів уникнути зіткнення. Тепер він, наче очманілий, кружляв довкола пом'ятого позадорожника, відкидаючи волосся, яке лізло йому в очі. З носа й рани на лобі юшила кров. Клай підійшов до машини, наступив на скло, яке хруснуло під кросівками, й зазирнув усередину. «Кадилак» був порожнім. Посвітивши ліхтариком, він помітив кров лише на кермі. Пасажири спромоглися вилізти з розбитої машини, і всі, крім одного, розбіглися з місця аварії (мабуть, чисто інстинктивно). З водієм залишився тільки один: миршавий хлопчина, який не так давно вийшов із підліткового віку, з обличчям, поцяткованим глибокими шрамами від вугрів, випнутими зубами і довгим брудним рудим волоссям. Своїм базіканням, що не припинялося ні на секунду, він нагадав Клаю маленького песика, який обожнював здоровенного бульдога Спайка в мультфільмах «Ворнер бразерс».

— Усе гаґазд, Каноніґе? — спитав він. Клай подумав, що це, мабуть, так на Півдні вимовляють «Канонір». — Бля, з тебе кров ллє, як із засранця. Сука, я думав, нам тоґба. — А тоді до Клая: — Чого вилупився?

— Стули писок, — сказав Клай, але, зважаючи на обставини, доброзичливо. Рудий показав на Клая і повернувся до свого пораненого друга. — Це один з них, Каноніґ! Це та банда!

— Заткни горлянку, Гарольде, — зовсім не доброзичливо, крізь зуби процідив Канонір. І подивився на Клая, Тома, Алісу й Джордана.

— Дозвольте мені зробити щось із вашою раною на лобі, — сказала Аліса. Вона вклала пістолет у кобуру і тепер шукала щось у своєму наплічнику. — У мене є пластир і марлеві пов'язки. А ще перекис водню. Трохи щипатиме, але нехай краще щипає, ніж інфекцію занести, правда ж?

— Зважаючи на те, як обізвав тебе цей молодий чоловік, коли проїжджав повз нас, ти ліпша християнка, ніж я у свої кращі роки, — сказав Том і, взявши сера Швидкого за ремінь, дивився на Каноніра та Гарольда.

Каноніру було років двадцять п'ять. Довге чорне волосся, як у рок-вокаліста, злиплося від крові. Він подивився на молочну цистерну, потім на «кадилак», тоді на Алісу, яка тримала в одній руці марлеву пов'язку, а в другій — пляшечку перекису.

— Томмі, Фріто і той чувак, який завше колупав у носі, вони звалили, — випалило рудоволосе чудо, випинаючи груди. — А я лишився, Каноніґе! Бля, чувак, з тебе кров хлище, як із свині.

Аліса змочила перекисом тампон і зробила крок у напрямку Каноніра. Він одразу ж відступив назад.

— Іди геть. Ти сволота.

— Це вони! — закричав рудий. — Із снів! Що я тобі казав?

— Не підходь, — виплюнув Канонір. — Сука. Усі ви суки.

Зненацька Клая охопило бажання застрелити його, і це його не здивувало. Канонір виглядав і поводився як небезпечний пес, загнаний у глухий кут: з оскаленими зубами і готовий вкусити, а хіба не так вчиняють з такими собаками, якщо немає іншого виходу? Хіба їх не стріляють? Але у них, звісно, вибір був, і якщо Алісі хотілося гратися в добру самаритянку з виродком, який назвав її хіпняцькою сучкою, то Клай вирішив, що втримається від страти. Але було щось, що він мусив з'ясувати, перш ніж відпустити цих чарівних молодих людей на чотири вітри.

— Ці сни, — мовив він. — Коли ви їх бачите, то у вас там є... не знаю... якийсь духовний наставник абощо? Скажімо, хлопець у червоному «кенгуру»?

Канонір знизав плечима. Відірвав шмат від сорочки і обтер ним кров з обличчя. Зараз він потроху приходив до тями і, схоже, краще розумів, що сталося.

— Гарвард, еге ж. Правда, Гарольде?

Рудоголовий малий кивнув.

— Ага, Гарвард. Негр. Але це не сни. Якщо ти цього не знаєш, то якого хріна тобі казати. Це довбані передачі. Передачі, які показують нам у снах. Вам їх не показують, бо ви — сволота. Скажи, Каноніґе?

— Ви своє просцяли, — сказав Канонір задумливо і промокнув лоба. — Не чіпай мене.