— Нормально. У біса радий вас усіх бачити, але не розумію... Том посміхнувся, втомлено і приємно водночас, наче посмішкою викидав білий прапор.

— Комп'ютерний хлопчик намагається сказати тобі, що, врешті-решт, вибору в нас не було. Ходімо з нами до маленького жовтого автобуса. Рей каже, якщо дорога буде вільною, а я впевнений, що так воно і буде, то в Кашваці ми опинимося ще до заходу сонця, навіть якщо їхати зі швидкістю тридцять миль на годину. Ти читав «Привид будинку на пагорбі»?

Спантеличений, Клай похитав головою.

— Бачив фільм.

— Там є одна слушна для нашої ситуації фраза: «Усі подорожі закінчуються возз'єднанням закоханих». Схоже, врешті-решт я зустрінуся з твоїм сином.

Вони пішли до шкільного автобуса. Не надто твердою рукою Ден Гартвік запропонував Клаю коробочку освіжаючих пастилок. Подібно до Джордана і Тома, він виглядав виснаженим. Клай, почуваючись мов уві сні, взяв одну пастилку. Хай там настав кінець світу, на смак вона була дуже міцною.

— Здоров, чоловіче, — сказав Рей. Він сидів за кермом автобуса — бейсболка «Дельфінів» повернута козирком назад, у руці димиться сигарета. Обличчя бліде і перекривлене. Погляд спрямований не на Клая, а крізь вітрове скло.

— Здоров, Рею, приймай гостей, — відповів Клай.

Обличчя Рея на коротку мить осяяла посмішка.

— Здається, я таке вже чув кілька разів.

— Аякже, мабуть, кілька сотень разів. Я б сказав тобі, що радий бачити, але, зважаючи на обставини, думаю, ти не хочеш цього чути.

— Там на горі є дехто, кого ти точно не радий будеш бачити, — відповів Рей, досі дивлячись прямо перед собою у вітрове скло.

Клай подивився. І всі теж повернули голови, щоб побачити. Приблизно за чверть милі на північ траса-160 піднімалася на інший схил. З вершини пагорба, досі у страшенно брудній «кенгурушці», яка на тлі сірого полуденного неба все одно лишилася яскравою, на них дивився Лахмітник. Навколо нього скупчилося близько п'ятдесяти фонерів. Він помітив, що вони дивляться на нього, підніс вгору руку і двічі махнув їм, з боку в бік, наче протираючи вітрове скло. А потім повернувся і пішов геть, оточений свитою (зграйкою, подумав Клай), котра утворила позаду нього щось на зразок клину. Невдовзі вони зникли з поля зору.

Трохи далі по дорозі вони спинилися на місці для пікніка. Їсти нікому особливо не хотілося, але у Клая з'явилася можливість поставити свої питання. Рей не їв зовсім, просто сидів на краю викладеної камінням ямки для барбекю, курив і слухав. У розмову він не втручався. Клаю здалося, що він геть зневірився.

— Ми думаємо, що зупинимось тут, — сказав Ден, вказуючи жестом на клаптик землі, призначений для пікніків, який оточували ялинки й листяні дерева, розфарбовані в осінні кольори. Через нього протікав веселий струмок і пролягала похідна стежка, на якій стояв щит із написом «ІДУЧИ В ПОХІД, НЕ ЗАБУДЬТЕ КАРТУ!» — Мабуть, ми станемо тут, бо... — Він подивився на Джордана. — Скажеш чому, Джордане? Схоже, ти єдиний серед нас, хто найкраще це розуміє.

— Так, — миттєво погодився Джордан. — Це відбувається з нами насправді.

— Еге ж, — сказав Рей, не підводячи погляду. — Ми тут, так і є. — Він ляснув долонею по кам'яній стінці ямки для барбекю, і його обручка тихенько дзенькнула: дінь-дінь-дінь. — Це все реально. Ми знову разом — саме цього вони добивалися.

— Не розумію, — сказав Клай.

— Ми теж до кінця не розуміємо, — зізнався Ден.

— Вони значно могутніші, ніж я думав. Тільки це я й розумію. — Том зняв окуляри і заходився протирати скельця сорочкою. Його рухи були втомленими і неуважними. Зараз він виглядав на десять років старішим за того Тома, якого Клай зустрів у Бостоні. — А ще те, що вони втручалися в наш розум. Силоміць. Тож шансів у нас не було.

— У вас всіх змучений вигляд, — завважив Клай. Деніз розсміялася.

— Справді? Ну, ми доклали чимало зусиль, чесно. Залишивши тебе, ми пішли трасою-11 на захід. Ішли до самої зорі. Сідати на машину не було сенсу, бо на дорозі панував повний безлад. Місцями на чверть милі вільно, а далі...

— Знаю-знаю, дорожні рифи, — підтакнув Клай.

— Рей сказав, що коли ми опинимося на західному відрізку магістралі Сполдінґ, ситуація стане кращою, але ми вирішили провести день у мотелі з цікавенькою назвою «Сутінковий».

— Я чув про нього, — сказав Клай. — На узліссі Воґанського лісу. У моїх краях про це місце шириться погана слава.

— Справді? Ну добре. — Вона знизала плечима. — Отож, ми прийшли туди, і малий — Джордан — каже: «Зараз я вам зготую такий величезний сніданок, якого ви в житті не їли». А ми у відповідь: «Таке тільки наснитися може»... і сміх, і гріх, бо ці слова певним чином справдилися... але у мотелі є електрика, і він справді готує нам сніданок. Величезний, гігантського розміру сніданок. Ми всі налітаємо на нього. Це просто якийсь великодній обід, а не сніданок. Правильно я говорю?

Ден, Том і Джордан закивали. Рей, сидячи на краю ямки для барбекю, просто закурив чергову сигарету.

За словами Деніз, вони їли у столовій, і це надзвичайно здивувало Клая, бо ж він не сумнівався, що в «Сутінковому» ніякої столової немає: то був дешевий мотель, яких на кордоні штатів Нью-Гемпшир та Мен було як бруду. Подейкували, що з вигод там тільки душ з холодною водою та гарячі порноканали телебачення в номерах-пеналах.

Але історія, яку розповідала Деніз, ставала дедалі химернішою. Там, де вони снідали, стояв музичний автомат. Проте ніякого Лоуренса Велька та Дебі Бун — тільки те, що треба (включаючи пісню «Те, що треба» у виконанні Донни Самер), і замість піти спати вони дві чи три години з запалом протанцювали. Потім, перш ніж розійтися по ліжках, вони з'їли ще одну величезну страву (при цьому ковпак шеф-повара перейшов до Деніз). І після цього врешті-решт позасинали без задніх ніг.

— І нам наснилося, що ми йдемо, — з тривожною гіркотою в голосі, за якою вгадувалося безсилля, сказав Ден. Це був уже не той чоловік, якого Клай зустрів дві ночі тому. Той казав: «У мене практично немає сумнівів у тому, що ми можемо не пускати їх у свої думки, коли не спимо» та «Ми можемо врятуватися. Вони ще слабкі». Цей новий Ден тихо розсміявся, але зовсім не весело. — Так, нам точно це снилося, бо ми йшли. Увесь той день ми йшли пішки.

— Не зовсім увесь, — заперечив Том. — Мені снилося, що я за кермом...

— Так, ви вели машину, — тихо сказав Джордан. — Протягом години чи десь так, але ви були за кермом. Це було, коли нам також снилося, що ми спимо в тому мотелі. У «Сутінковому». Мені теж снилася машина і що я її веду. Це був наче сон уві сні. Тільки той був реальним.

— Бачиш! — посміхаючись до Клая, мовив Том. Він скуйовдив Джорданові чуприну, що вже помітно відросла. — На якомусь рівні Джордан весь час усе знав.

— Віртуальна реальність. Ось що це було. Майже все одно що потрапити у відеогру. Тільки гра була б краща. — Джордан подивився на північ, у тому напрямку, у якому зник Лахмітник. У напрямку Кашвака. — Ця реальність стане кращою, коли вони вдосконаляться.

— Після настання темряви ці сучі діти не спроможні все це робити, — заговорив Рей. — Їм доводиться лягати у свою срану люлю.

— І в кінці дня ми теж полягали, — сказав Ден. — У цьому була їхня мета. Вимучити нас повністю, щоб ми не могли зрозуміти, що діється, навіть з настанням ночі, коли вони втратять контроль над нами. Протягом дня Президент Гарварда постійно знаходився неподалік, весь час у компанії немалої зграї, випромінюючи своє психічне силове поле і створюючи те, що Джордан називає віртуальною реальністю.

— Швидше за все, — погодилася Деніз. — Так-так.

Клай вирахував, що все це відбувалося, поки він спав у котеджі доглядача музею.

— Але вони хотіли не просто вимучити нас, — продовжив Том. — І навіть не змусити повернути на північ. Їм потрібно було, щоб ми знову зустрілися.