«Ось вам і кінець світу», — подумав він. Звів очі у небо і побачив вечірню зірку.

Вона не втрачала свідомості, але так і не прийшла до тями. Том опанував себе і допоміг перенести її на пагорб. Там скрізь росли дерева — Клай пригадав, що це яблуневий сад. Здається, вони з Шарон одного разу приходили сюди збирати яблука, коли Джонні ще був малим. Тоді між ними був лад і жодних суперечок через гроші, амбіції й майбутнє.

— Не можна переносити людей з тяжкими пораненнями голови, — схвильовано белькотів Джордан, плентаючись позаду з Алісиним рюкзаком.

— Не варто про це думати, Джордане, — сказав Клай. — Вона не виживе. У такому стані це просто неможливо. Не думаю, що їй би допомогли навіть у лікарні. — Освітлення було достатнім, щоб побачити, як біль спотворив обличчя Джордана. — Мені дуже шкода.

Вони поклали її на траву. Том спробував напоїти її водою з пляшки-соски, і вона зробила кілька ковтків. Джордан вклав їй у руку кросівку, «бебі-найкі», і вона теж взяла її, стискаючи й залишаючи сліди крові. Потім вони перебували в очікуванні смерті. Усю ніч.

«А тато сказав, що я можу з'їсти решту, тож я не винна», — промовила вона близько одинадцятої години. її голова покоїлася на рюкзаку Тома, у який він вклав ковдру, взяту в мотелі «Затишна долина». То було на околицях Метуена, а здавалося, наче в іншому житті. Кращому житті, насправді. Рюкзак уже просякнув кров'ю. Єдиним оком, яке залишилося, Аліса дивилася у зоряне небо. Ліва рука безвільно лежала на траві. Вже понад годину вона не рухалася. Права рука невтомно стискала крихітну кросівку. Стискала... і розтулялася. Стискала... і розтулялася.

— Алісо, — покликав Клай. — Ти хочеш пити? Хочеш іще води?

Вона не відповіла.

Через деякий час (годинник Клая показував чверть на першу) вона спитала у когось, чи не можна їй поплавати. За десять хвилин по тому сказала: «Мені не потрібні ці тампони, ці тампони брудні», — і розсміялася. Сміх був натуральним і лякав. Він розбудив Джордана, який задрімав. Побачивши її стан, той розплакався і пішов кудись убік. Коли Том спробував сісти поруч і заспокоїти його, Джордан закричав, щоб він забирався геть.

О чверть на третю дорогою повз пагорб пройшов великий гурт нормальних, світло їхніх ліхтариків коливалося у темряві. Клай підійшов до краю схилу і гукнув: «Чи немає серед вас лікаря?» — проте не дуже сподіваючись на позитивну відповідь.

Ліхтарики зупинилися. Знизу почулося невиразне бурмотіння: темні фігури мандрівників радилися між собою. А тоді жіночий голос (гарний голос) відповів: «Дайте нам спокій. Нам заборонено з вами розмовляти.

Том підійшов до Клая.

— «Так само й Левит надійшов на те місце, поглянув і теж проминув», — крикнув він униз. — Так написано у Біблії: «Пішла ти...»

Раптом за їхніми спинами гучним голосом заговорила Аліса.

— З чоловіками у тій машині поквитаються. Не заради вас, а щоб застерегти інших. Ви розумієте.

Холодною рукою Том ухопив Клая за зап'ястя.

— Господи, здається, вона прийшла до тями.

Клай взяв руку Тома у свої.

— Це не вона. Це той парубок у червоній кофті. Він використовує її як... гучномовець.

У темряві очі Тома здавалися величезними.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — відповів Клай.

Унизу ліхтарики вже віддалялися. Невдовзі вони зникли зовсім, і Клай тільки радів цьому. Це було їхнє особисте горе.

О пів на четверту, у розпалі ночі, Аліса сказала: «Мамочко, як погано! Троянди в'януть, сад пропав. — А тоді її тон пожвавішав. — А сніг буде? Ми зробимо фортецю, ми зробимо листочок, ми зробимо пташку, зробимо пташку, зробимо руку, синю руку, ми... — Вона стомлено замовкла, дивлячись на зорі, які заводили ніч, як годинник. Ніч була холодною. Вони добре вкутали Алісу. Кожен її видих був хмаркою пари. Кровотеча нарешті зупинилася. Джордан сидів поруч, гладив її ліву руку, ту, яка вже була нерухомою і чекала, коли ж до неї приєднається решта тіла.

«Заграйте ту повільну, яку я так люблю, — сказала вона. — Яку виконують Хол і Оутс».

За двадцять п'ята вона сказала: «Це найгарніша з усіх суконь, які я мала». Вони всі зібралися довкола неї. Клай сказав, що вона, мабуть, вже помирає.

— Якого вона кольору, Алісо? — спитав він, не сподіваючись на відповідь. Але вона відповіла:

— Зеленого.

— А куди ти її вдягнеш?

— Дами йдуть до столу, — сказала вона. Її рука досі стискала кросівку, але тепер уже значно повільніше. Кров на її щоці висохла до емалевого блиску. — Дами йдуть до столу, дами йдуть до столу. Пан Рікарді залишається на посту, а дами йдуть до столу.

— Так, люба, — м'яко сказав Том. — Пан Рікарді залишився на своєму посту, правда ж?

— Дами йдуть до столу. — Єдине око повернулося до Клая, і вона вдруге заговорила чужим голосом. Тим, який він чув від самого себе. Цього разу це були тільки чотири слова. — Твій син з нами.

— Брешеш, — прошепотів Клай. Його кулаки стиснулися, і він ледве втримався, щоб не вдарити дівчинку, що помирала. — Виродок! Ти брешеш.

— Дами йдуть до столу, і ми всі п'ємо чай, — сказала Аліса.

На сході поволі почали з'являтися перші промені світла. Том сів поруч із Клаєм і обережно торкнувся його руки.

— Якщо вони читають думки, — сказав він, — то могли дізнатися, що у тебе є син і що ти дуже хвилюєшся за нього. Для них це так просто, як для тебе знайти щось у «Ґуґлі». Той мерзотник міг використати Алісу, щоб помучити тебе.

— Знаю, — відповів Клай. Він знав іще дещо: те, що Аліса сказала голосом Гарварда, було дуже схоже на правду. — Знаєш, про що я постійно думаю?

Том заперечно похитав головою.

— Коли він був маленький, рочків три чи чотири... тоді у нас із Шарон ще все було добре, і ми називали його Крихіткою Джонні... він прибігав щоразу, коли дзвонив телефон. Кричав: «Фо-фо-ме-ме»? Ми були у захваті. А якщо дзвонили його бабуся чи дідусь, ми казали: «Фо-фо-те-те» — і давали йому трубку. І я досі пам'ятаю, якою здоровенною вона здавалася у його крихітних ручках... і біля його вушка...

— Клаю, не треба.

— А тепер... тепер... — Продовжити він не зміг. Та й не треба було.

— Ідіть сюди! — покликав Джордан. Його голос був сповнений страждання. — Швидше!

Вони поспішили туди, де лежала Аліса. Її тіло охопила судома, хребет вигнувся дугою, і в смертельній агонії вона трохи піднялася над землею. Єдине око вилізло з орбіти, кутики губ опустилися. А тоді все тіло раптово обм'якло. Вона назвала ім'я, яке нічого їм не говорило, — Генрі, — і востаннє стиснула кросівку. Потім пальці розслабилися, і кросівка вислизнула. Аліса востаннє зітхнула, і з її розтулених вуст вийшла майже прозора біла хмарка.

Джордан перевів погляд із Клая на Тома і знову подивився на Клая.

— Вона...

— Так, — сказав Клай.

Джордан гірко заридав. Дозволивши Алісі востаннє подивитися на зорі, що вже бліднули, Клай закрив їй око рукою.

Неподалік від яблуневого саду стояла ферма. В одному з сараїв вони знайшли лопати й, вклавши Алісі в руку кросівку, поховали її під яблунею. Усі погодилися, що такою була б її остання воля. На прохання Джордана Том іще раз прочитав сороковий псалом, хоча тепер йому ледве вдалося дочитати його до кінця. Кожен із них сказав, якою їм запам'яталася Аліса. Поки тривала ця частина імпровізованої заупокійної служби, повз них, прямуючи на північ, пройшла не дуже велика зграя фонолюдей. Їх помітили, але не потурбували. І Клая це анітрохи не здивувало. Вони ж божевільні, недоторканні... і Канонір та Гарольд дізнаються про це на свою біду. У цьому він не сумнівався.