Передивившись три чверті повідомлень на дошці, Клай помітив аркуш, списаний знайомим округлим почерком його сина: він був наполовину прикритий запискою від Айріс Нолан — дами, яку Клай добре знав (вона на добровільних засадах працювала в крихітній міській бібліотеці), — і подумав: «Дякую Тобі, Господи. Безмежно Тобі дякую». Обережно, щоб не порвати, він зняв записку з дошки.

На аркуші стояла дата: третє жовтня. Клай спробував згадати, де він був у ніч третього жовтня, але не зміг. Може, у коморі у Норт-Редінґу чи в мотелі «Затишна долина», поблизу Метуена? Він схилявся до думки про комору, але абсолютної певності не було. У голові був хаос, і якщо думати занадто довго, то виходило, що чоловік із ліхтариками по обидва боки голови біг із автомобільними антенами, роблячи ними випади в повітрі, що пан Рікарді пішов із життя, не повісившись, а наглитавшись товченого скла, а огірки й помідори в Томовому саду їла Аліса.

— Годі, — прошепотів він, зосередившись на записці. Граматика і стиль цього разу були трохи кращими, але під час написання записки Джонні страждав — це відчувалося дуже сильно.

 Навіть звістка про Шарон не приголомшила Клая, аж поки він не прочитав «Люблю тебе всім Серцем». І навіть це не стало б останньою краплею, якби не велика літера «С». Він поцілував підпис свого дванадцятирічного сина, подивився на дошку оголошень (в очах уже все пливло, двоїлося і троїлося, а потім розпадалося на уламки) і хрипло закричав від болю. До нього щодуху вже мчали Том і Джордан.

— Що таке, Клаю? — спитав Том. — Що сталося? — Помітивши аркуш паперу — жовту сторінку із зошита в лінійку, він висмикнув його з руки Клая. А тоді вони з Джорданом швидко пробіглися по ньому очима.

— Я йду в Кашвак, — сиплим голосом сказав Клай.

— По-моєму, це не надто розумно, Клаю, — обережно нагадав Джордан. — Зважаючи на те, що ми зробили в Академії Ґейтена.

— Мені байдуже. Я йду в Кашвак. Мені треба знайти сина.

Біженці, що знайшли притулок у муніципалітеті Кент-Понда, а потім вирушили (швидше за все, масово) до ТР-90 й Кашвака, залишили після себе чимало продуктів. Клай, Том і Джордан поїли консервованого салату з курятини з черствим хлібом і фруктового салату з банок на десерт.

Наприкінці трапези Том нахилився до Джордана і щось прошепотів йому на вухо. Хлопчик кивнув.

Обидва підвелися.

— Не заперечуєш, ми вийдемо на кілька хвилин, Клаю? Нам із Джорданом потрібно дещо обговорити.

Клай кивнув. Поки їх не було, він відкрив іще одну банку фруктового салату і вдев'яте чи вдесяте перечитав листа від Джонні. Хоча й так уже практично вивчив його напам'ять. Смерть Аліси поставала в його свідомості так само чітко, але здавалося, що це було в іншому житті й відбувалося з іншим Клайтоном Рідделом. З його, так би мовити, чорновою версією.

Доївши салат, він сховав листа, і саме у цей момент зі своєї наради (як назвали 6 це адвокати в ті часи, коли вони ще були) у холі повернулися Том із Джорданом. Том знову обіймав Джордана за вузенькі плечі. Жодного з них не можна було назвати задоволеним, але їхні обличчя були спокійними.

— Клаю, — почав Том, — ми порадилися і...

— Ви не хочете йти зі мною. Я все розумію.

— Я знаю, що це ваш син і все таке, але...

— І ти знаєш, що він єдине, що у мене залишилося в цілому світі. Його мати... — Клай невесело реготнув. — Його мати. Шаром. Це просто якась іронія долі. Я весь час сидів на ножах, нервуючи, щоб та клята мала червона гримуча змія не вкусила Джонні. Якби у мене був вибір, то я б волів, щоб вона вкусила Шарон. — Слова вилетіли, як шматок м'яса, що застряг у горлі і міг перекрити трахею. — І знаєте, як я зараз почуваюся? Наче запропонував дияволові угоду, а він її прийняв.

Том пропустив це повз вуха. Він заговорив, ретельно добираючи слова, наче боячись, що Клай вибухне, як фугас.

— Вони нас ненавидять. Вони почали з ненависті до всіх і поступово перейшли до того, щоб ворогувати тільки з нами. Що 6 там не відбувалося у тому Кашваці, якщо це їхня ідея, то нічого доброго від неї не чекай.

— Якщо вони перезавантажуються й виходять на якийсь вищий рівень, то, можливо, дістануться до матриці «живи-й-давай-жити-іншим», — заперечив Клай. Усі ці суперечки не мали сенсу, вони обидва мусили це розуміти. Він повинен іти.

— Сумніваюся, — відповів Джордан. — Пригадуєте жолоб, який веде на бійню?

— Клаю, ми нормальні — це раз, — не вгавав Том. — Ми спалили одну з їхніх зграй. Це два і три, разом узяті. Тож схема «живи-й-давай-жити-іншим» нас не стосується.

— Та й чому 6 це мусило нас стосуватися? — додав Джордан. — Лахмітник сказав, що ми божевільні.

— І недоторканні, — нагадав Клай. — Тому зі мною нічого поганого не станеться, правда ж?

Отож, всі аргументи були вичерпані.

Том і Джордан вирішили піти прямо на захід, через Нью-Гемпшир та Вермонт, аби якнайшвидше залишити КАШВАК=БЕЗ-МОБ позаду, за горизонтом. Клай сказав, що відправним пунктом для усіх трьох стане траса-11, яка у Кент-Понді робила поворот під прямим кутом.

— Мене вона приведе на північ до траси-160, — пояснив він, — а ви можете йти далі, до Лаконії, це в самому центрі Нью-Гемпширу. Це не зовсім прямий маршрут, але яка в біса різниця, вам же не конче потрібно встигнути на літак, правда?

Притиснувши долоні до очей, Джордан потер їх і відкинув волосся з чола добре знайомим Клаю жестом, що свідчив про втому і неуважність. Йому бракуватиме цього жесту. І самого Джордана. А ще більше Тома.

— Шкода, що Аліси немає, — зітхнув Джордан. — Вона б вас відрадила.

— Не відрадила б, — похитав головою Клай, всім серцем шкодуючи, що Аліса втратила такий шанс назавжди. Він палко бажав, щоб у Аліси була можливість ще багато всього зробити. П'ятнадцять років — не той вік, коли треба помирати.

— Твої плани нагадують мені четверту дію «Юлія Цезаря», — сказав Том. — У п'ятій герої кидаються грудьми на власні мечі. — Зараз їм доводилося обходити (а іноді — й перелазити) автомобілі, що запрудили Понд-стрит. Позаду повільно згасали аварійні лампи будівлі муніципалітету. Попереду на легенькому вітерці хитався згаслий світлофор, що позначав центр міста.

— Не будь таким довбаним песимістом, чорт тебе забирай, — сказав Клай. Він пообіцяв собі не дратуватися (йому не хотілося прощатися таким чином з друзями, коли цього можна було уникнути), але просто не витримував.

— Вибач, я надто втомився, щоб зображати з себе групу підтримки, — огризнувся Том, зупиняючись біля дорожнього знака, на якому було написано «РОЗВИЛКА ТРАСИ-11. 2 МИЛІ». — І буду відвертим, у мене крається серце від самої лише думки про розставання з тобою.

— Томе, мені шкода.