— І не дозволити, щоб решта наслідувала приклад Рея, — додала Деніз. — Не забувайте про це. — Вона помовчала. — Але я б і так цього не робила. Самогубство — це гріх. Тут вони можуть робити зі мною все, що їм заманеться, але я й моя дитина — ми збираємося потрапити до раю. Я вірю в це.

— Латина — ось від чого мені стає моторошно, — вів Ден. — Джордане, а чи могло так статися, що фонери взяли стару інформацію, ту, якою володіли до Імпульсу, і вставили її в нову програму? Якщо вона потрібна була... гм, не знаю... для їхніх довготермінових цілей?

— Гадаю, так, — відповів Джордан. — Не можу сказати точно, бо ми не знаємо, які команди були закладені в Імпульс. Хай там як, але це не звичайна комп'ютерна програма. Вона сама себе створює. Органічно. Як модуль навчання. Гадаю, це і є модуль навчання. «Це відповідає визначенню» — як сказав би Директор. Тільки навчаються вони разом, бо...

— Бо володіють телепатією, — закінчив його думку Том.

— Так, — погодився Джордан. Він виглядав стурбованим.

— Чому вам стає моторошно від латини? — спитав Клай, дивлячись на Дена у дзеркало заднього огляду.

— Том зауважив, що латина — це мова правосуддя, і, гадаю, це правда, але як на мене, то зараз вона більше скидається на мову помсти. — Він нахилився уперед. Очі за скельцями окулярів були втомлені і стурбовані. — Хай там чим вони користуються, латиною чи ні, думати вони не можуть. У цьому я впевнений. Принаймні поки що не можуть. Замість раціонального мислення вони покладаються на якийсь розум вулика, що виник з чистої люті.

— Заперечую, ваша честь, фрейдистське припущення! — з веселими нотками в голосі вигукнув Том.

— Може, це й за Фройдом, а можливо, за Лоренцом, — відповів Ден, — але я маю право на сумнів. Хіба вас здивує той факт, що ця єдина істота — істота, що жадає помсти, — плутає акт правосуддя і помсту?

— А хіба це має значення? — спитав Том.

— Для нас, може, й має, — відповів йому Ден. — Як людина, що колись читала курс про суди Лінча в Америці, авторитетно заявляю, що помста завдає більше болю, ніж правосуддя.

Невдовзі після цієї розмови вони приїхали до місця, яке Клай впізнав. І це його стривожило, бо раніше він у цій частині штату не бував. Хіба що раз — уві сні про масове навернення.

Поперек дороги широкими мазками яскраво-зеленої фарби йшов напис «КАШВАК=БЕЗ-МОБ». Автобус перетнув ці слова на швидкості тридцять миль на годину, а потоку фонерів досі не було кінця: вони рухалися ліворуч своєю величною зачарованою процесією.

«То був не сон, — подумав Клай, дивлячись на сміття, що застрягло в кущах обабіч дороги, на банки з-під пива й содової у стічних канавах. Під шинами маленького автобуса хрускотіли пакети, у яких колись були чіпси «Дорітос» і сирні кільця. — Нормальні стояли тут у шерензі по двоє, їли чіпси, запивали їх пивом, відчуваючи ту дивну сверблячку в голові, поштовхи руки в мозку, чекаючи, поки підійде їхня черга зателефонувати рідній людині, яка загубилася під час Імпульсу. Вони стояли і слухали, як ними керує Лахмітник: «Праворуч і ліворуч, шикуйтеся в дві шеренги, правильно, ви молодці, проходимо, не затримуємося, до настання темряви нам потрібно обробити якомога більшу кількість людей».

Трохи далі попереду дерева, що росли обабіч дороги, закінчилися. Поле, котре якийсь фермер ледве відстояв для своїх корів чи овець, тепер було геть витоптане й сплюндроване тисячами ніг, що по ньому пройшлися. Майже таким самим воно було б і після рок-концерту. Один з наметів зник (його здуло вітром), а ще один зачепився за гілля дерев і тріпотів у тьмяному світлі надвечір'я, мов довгий коричневий язик.

— Мені снилося це місце, — напруженим голосом сказав Джордан.

— Справді? — вигукнув Клай. — Мені теж.

— Написи «Кашвак дорівнює Без-Моб» привели нормальних сюди, — провадив далі Джордан. — Це було схоже на контрольно-пропускні пункти, правда, Клаю?

— Щось на зразок того, — озвався Клай. — Дуже схоже на КПП.

— У них були великі картонні коробки, вщент заповнені мобільниками, — додав Джордан. Цієї деталі зі свого сну Клай не пригадував, але не мав сумнівів, що так і було. — Цілі гори мобільників. І кожен нормальний мав змогу зробити один дзвінок. Стадо щасливих баранів.

— Коли тобі це снилося, Джорді? — спитала Деніз.

— Минулої ночі. — Джордан зустрівся поглядом із Клаєм, який дивився у дзеркало заднього огляду. — Вони знали, що не розмовлятимуть з тими людьми, з якими хотіли поговорити. У глибині душі знали. Але все одно дзвонили. Брали телефони. І слухали. Більшість із них навіть опору не чинили. Чому, Клаю?

— Гадаю, тому що вони втомилися боротися, — озвався Клай. — Утомилися бути іншими. Хотіли слухати «Прогулянку слоненяти» по-новому.

Вони проминули сплюндроване поле, на якому стояли намети. Попереду траса розгалужувалася, й від неї відходив брукований бічний шлях. Ця об'їзна дорога була ширшою і рівнішою за саму трасу. Потік фонерів повертав на неї та зникав у лісовій просіці. Над верхівками дерев десь на відстані приблизно півмилі височіла споруда, схожа на підйомний кран, яку Клай теж упізнав, бо бачив уві сні. І подумав, що це, мабуть, якийсь атракціон — можливо, вишка для стрибків із парашутом. На перетині траси й об'їзної дороги стояв рекламний щит, на якому було зображено цілу родину — тата, маму, синочка й маленьку донечку, — що з посмішками на задоволених обличчях прямувала в казкову країну атракціонів, ігор і сільськогосподарських експонатів.

Під щитом стояв Лахмітник. Піднявши одну руку, він жестом звелів їм зупинитися.

«Ісусе, — подумав Клай і припаркував мікроавтобус поряд із ним. Погляд очей Лахмітника, які Клай так і не зміг правильно передати на малюнку в Ґейтені, був водночас холодним і сповненим недоброзичливого зацікавлення. Клай переконував себе у тому, що таке поєднання просто не можливе, але так і було. Здебільшого холодна тупість була єдиним їх виразом, але лише секунда — і їй на зміну приходить навдивовижу неприємна ненажерливість. — Не може бути, щоб він хотів сісти до нас у автобус».

Але саме цього, схоже, й хотів Лахмітник. Склавши долоні разом, він підніс їх до дверей і розвів у різні боки. Жест був досить кумедним: схожим жестом люди показують, що пташка полетіла. Та самі руки темношкірого були чорними від бруду, а мізинець на лівій зламаний у двох місцях.

«Це і є нові люди, — подумав Клай. — Телепати, яких треба купати».

— Не впускай його, — благально мовила Деніз. Її голос тремтів. Клай уже помітив, що конвеєр фонерів, який рухався ліворуч від автобуса, зупинився, тож у відповідь покачав головою.

— Немає вибору.

«Вони зазирнуть тобі у голову і що побачать? Що ти думаєш про довбаний мобільний телефон, от що!— сказав йому Рей... майже пирхнув. — А про що ще всі думають з першого жовтня?»

«Сподіваюся, це так, Рею, — подумав він, — бо до настання темряви ще залишається півтори години. Як мінімум півтори години».

Він смикнув за важіль, що відчиняв двері, і Лахмітник із порваною губою, що звисала, перетворюючи рот на сардонічну посмішку, зайшов у автобус. Вкрай худий, брудна червона кофта висить на плечах, як на вішаку. Ніхто з нормальних у автобусі чистотою не вирізнявся, бо особиста гігієна з першого жовтня втратила значення, але від Лахмітника ішов такий важкий і сильний сморід, що у Клая почали сльозитися очі. Такий дух ішов би від гострого сиру, якби його залишили в теплій кімнаті на видержку.