Він міг чекати скільки завгодно — і годину, і дві, і двадцять. Не поворухнувся б, хоч як допікали б йому комарі та москіти. Не повів би бровою, коли б поруч хтось закричав на ґвалт. Не лишив би своєї засідки, незважаючи на голод та спрагу, аж доки мав би силу стримувати їх.

Отак крокодил патрує на свою здобич, лежачи десь на мілині мовчазною нерухомою колодою. Так рись, вибираючи собі жертву, протягом довгих годин тримає свої мускули напівнапруженими, щоб у зручну мить використати їх на повну міць. І, може, саме так наш далекий пращур, — неандерталець чи синантроп, — полював за м’ясом, якого потребував його завжди голодний шлунок.

Що можна закинути істотам, які, скоряючись невблаганному законові боротьби за існування, керуються найпростішими, наймогутнішими інстинктами?.. Для тварин найголовніше — їсти!

Але ж у гущавині повзучих рослин перед одним із вікон напівзруйнованого крила палацу Сатіапала сиділо розумне, мисляче створіння, яке в першу-ліпшу мить могло наїстися досхочу, укластися спати на м’якому, однак не робило цього, невідомо чому.

Майкл Хінчінбрук належав до тієї категорії людей, з яких при відповідному вихованні виростають найяскравіші індивідууми: землепроходці, шукачі скарбів, невтомні вчені. Він був упертий, настирливий, переконаний в здійсненності своїх задумів. Але його кращі поривання розвіялися давним-давно, ще в дитинстві. Єзуїти, “лицарі ордена святого Ісуса”, зробили з взятого ними на виховання сироти Майкла Хінчінбрука чи то тварину в людській подобі, чи машину, наділену людськими якостями. Коли він одержував наказ, то виконував його не на страх, а на совість,

Із своєї засідки Хінчінбрук бачив тьмяно освітлений коридор і краєчок тих облямованих залізом дверей, які вели до загадкових “корпусів”. До коридора можна було б пролізти дуже легко, — недарма ж ще звечора шпигун прочистив шлях серед ліан і повитягав осколки розбитої шибки з рами вікна, — однак не випадало слушного часу.

Восьму годину сидить Майкл Хінчінбрук під вікном палацу, а нічого цікавого не помітив і досі.

До тунелю зайшов і одразу ж повернувся раджа Сатіапал. Помічник професора поніс туди два великих і, певне, важких каністри, — таких, як на бензин. Служники вивели й потягли на кухню вгодованого кабана. Його зойк, який пролунав незабаром, засвідчив, що коли ця тварина й була піддослідною, то своє життя вона скінчила дуже прозаїчно. А потім чорнороби почали тягати в тунель всілякі рослини.

Можна було подумати, що там, за залізними дверима, нидіє в неволі табун слонів, а може навіть ще більших створінь типу викопних рептилій. Ліани, завтовшки з руку, колючий чагарник, жорстке пальмове листя могли б пережувати хіба наймогутніші щелепи. І здавалося, що вони таки й жують: ритмічно здригалась і вібрувала земля; чулися ті звуки, які здивували й заінтригували шпигуна ще під час його першого, зовнішнього огляду маєтку.

Тепер Хінчінбрук розумів: то працюють подрібнювачі. Але хто ж може споживати жорстку тирсу, на яку перетворяться майже позбавлені листя стовбури?.. Чи, може, саме отак і готується та “їжа богів”, якою Сатіапал годує хворих?

Шпигун міг припускати все, що завгодно, бо не мав змоги перевірити свою гадку.

Нарешті десь о четвертій ранку подрібнювачі припинили свою роботу, персонал вийшов з тунелю, а помічник Сатіапала старанно-позамикав двері. Хінчінбрук зачекав ще якийсь час, а потім пробрався до коридора.

Зараз, коли шпигун уже вистежив, де містяться та як відмикаються потайні засуви, пробратися до тунелю Суло дуже легко. Єдине, що турбувало Хінчінбрука, — те, що двері довелося лишити трошки відчиненими; замки защіпалися автоматично, і зсередини одкрити їх не можна.

Асфальтований хід з невисоким округлим склепінням похило вів донизу. Найпростіші підрахунки переконали б кожного, що це, власне, був не тунель, а вкрита хіба незначним шаром землі неглибока галерея метрів з сто п’ятдесят завдовжки.

Шпигунові довелося подолати ще одну перепону — досить надійні двері з немудрящим внутрішнім замком, — і ось він зайшов до високого й просторого приміщення, — мабуть, до одного з тих “корпусів”, які, вкопані, здавалися схожими на присадкуваті залізничні склади.

Це була всього-на-всього стайня. Обабіч головного входу тяглися численні стійла для коней, рогатої худоби, овець, свиней, а в протилежному кутку розташувалися пташники для всілякої птиці та крільчатник.

Приміщення освітлювалося тьмяно, але над кожним стійлом висіло по чималій люстрі з електричними лампочками. Коли вони вмикалися, все довкола, мабуть, було залито яскравим світлом.

Потривожені обережними кроками, тварини недовірливо озиралися на незнайомого, проводжали його поглядами і знову вмощувалися спати.

Майкл Хінчінбрук, який ніколи не мав справи з тваринами, не любив і побоювався їх, не наважився зазирнути до кормушок. Він бачив тільки одне: в стайні дуже чисто, навіть охайно; не чути важкого духу сечі та гною, ніде не видно ані жменьки сіна, ні недогризків будь-якої зелені.

“Їжа богів?” — подумав Майкл Хінчінбрук.

Як пес по сліду, він за ледве помітними ознаками шукав приміщення, де ця їжа виготовляється або зберігається.

Дряпини на підлозі, нечисленні загублені листочки та рейки для коліс тачок ішли через усю стайню до невисокої брами в її протилежному кінці. Щоб пройти далі, шпигунові довелося довгенько поморочитися: брама замикалась потаємним, добре замаскованим запором.

Однак зусилля були варті результату. Майкл Хінчінбрук таки потрапив до приміщення, яке він визначив як “святая святих” палацу Сатіапала.

Тут було зовсім темно, і промінчик ліхтарика вихоплював з темряви лише окремі деталі.

Коли б Майкл Хінчінбрук не був підготовлений, він, мабуть, здригнувся б, побачивши щось схоже на голову величезного викопного ящура.

Широко розкрита паща подрібнювача блищала кількома рядами гострих металевих зубів. Поміж них де-нс-де ще стирчали трісочки й листочки, — так, немов цей велетень, не скінчивши обіду, підняв голову догори та й позіхає.

Од “голови” подрібнювача тяглася непомірно вузька “шия” — шнековий податчик, як пересвідчився Хінчінбрук після короткого огляду. Подрібнена маса подавалася цим рукавом до великого чотирикутного чана, а звідти — до другого й третього, який звужувався і закінчувався трубою, схожою на лускатий гнучкий хвіст. Кінець труби лежав на коритоподібному візку, в якому, мабуть, і перевозилася “їжа богів”.

Хінчінбрук відшукав вимикач і, пересвідчившись, що приміщення не має жодного вікна, ввімкнув світло.

Тепер уся ця споруда ще дужче почала скидатися на якусь недоречну подобу невідомої потвори. Однак шпигун не був схильний до опоетизування предметів та явищ. Вірний собі, він намагався визначити, як діє ця машина та для чого вона призначена.

До кожного з чанів тяглися ще допоміжні транспортери од великих бункерів, повних хімікатів.

В галузі хімії Хінчінбрук вважав себе досить компетентним. З зовнішнього вигляду, з запаху, а то навіть і з смаку він встановив, що складовими частинами “їжі богів”, крім тирси, були ще й кухонна сіль, калійна селітра, суперфосфат, марганець та ще кілька сполук.

Уже з величини бункерів можна було судити про неоднаковий процентний вміст цих речовин в остаточній суміші. Якщо суперфосфату та калійної селітри було в сховищах по кілька десятків тонн, то сірчаний цвіт містився в невеликій скриньці, і мензурка, яка стояла поруч, свідчила, що міра тут іде на кубічні сантиметри.

Шпигун зліз по металевій драбинці на горішню площадку споруди й зазирнув до першого резервуару.

Він був повний слизької й масної маси, теплої на дотик, огидної на смак. Серед брудної кашиці ще виднілися окремі трісочки й корінчики, — загалом, вона скидалася на жуйку, вивергнуту з шлунка якоїсь травоїдної тварини.

В другому чані маса мала вже більш однорідний вміст і колір, в ній з’являвся вже знайомий Хінчінбрукові кислуватий присмак і втрачався запах розпареного дерева.