Справді, хіба б йому, Калиннікову, стала на перешкоді чиясь заборона, коли б ішлося про життя коханої людини?.. Зараз, коли посивіли скроні і тіло діймають всілякі болячки, личить міркувати мудро й розсудливо. Він це й зробив: умовляв дівчину, доводив, забороняв. Коли б вона скорилася, похвалив би її розум. Але серце сказало б: ні, не любить вона Андрія!

А може, так було б краще?.. Якась гірка ця любов — дуже палка, здатна на самопожертви, але смутна, приречена до вічного неспокою. Ох, Андрію, Андрію! Чому не стримав ти свого пориву в ті хвилини, коли ще серце не спіймалось в тенета?

— Михайле Петровичу, — почувся голос з дерева. — Можна злазити? Вже нічого не видно. Спалахнула акумуляторна лампочка, але хтось одразу ж запнув вікна.

— Гаразд, злазьте. У Лаптєва, мабуть, все гаразд.

Ще довго стояв професор біля свого намету, байдуже позираючи на волохаті яскраві зірки, на верхів’я дерев, які проступали проти неба тремтливими розпливчастими силуетами, і думав про те, як швидко збігає життя і надходить старість. Якось непомітно для самого себе задерикуватий кочегар Мишко Калинніков перетворився на досвідченого поважного професора, який, хвалити бога, черева ще не нажив, але вже посивів і позбувся половини волосся з буйної чуприни. Той Калинніков, Мишко, роздимаючи ніздрі, принюхувався б зараз до неповторних запахів нічних джунглів, поривався б кудись у гонитву за мрією, як чверть сторіччя тому, коли перед ним у стамбульському тифозному бараці вона проступила у сповіді вмираючого академіка. Той Калинніков, запальний і нетерплячий, помчав би зараз до хворої з твердим переконанням, що тільки його присутність і врятує їй життя.

Любе, смішне хлоп’я! Воно, як недосвідчений лейтенантик на війні, покладалося тільки на себе, на свою мужність та самовідданість і з великою неохотою віддавало бодай частину тягаря, який обважнював ще неміцні плечі. Може, саме тому й невистачило йому наполегливості здійснити мрію Федоровського про життєдайні білки з жорсткої тирси та бур’яну.

Ось тепер, з досвідом і знаннями, і взятися б за все спочатку. Але — пізно. І хто знає, що краще: гарячий порив солдата, який першим вривається у ворожий окоп, чи мудра розсудливість полководця, що, сидячи в надійному бліндажі, часто-густо вирішує долю битви.

І знову думка професора звернулась до відкриття академіка Федоровського та до Сатіапала. Прикро було знати, що винахід, який по праву належить Радянському Союзу, нидіє в руках людини, неспроможної довести справу до кінця.

З думкою про те, що слід за всяку ціну примусити Сатіапала виконати останню волю академіка, Калинніков і заснув.

Його збудив неголосний звук автомобільної сирени.

Професор одразу ж схопився і вискочив з намету, йому назустріч бігла Майя, а з “вілліса” вилазив Сатіапал.

— Михайле Петровичу, любий, як справи?.. Пробачте мені за свавільність, я просто не могла… Де Андрій Іванович?

Дівчина, певне, не заснула й на хвилину. Її чорні очі блищали гарячково, волосся розпатлалось, на одязі й на обличчі лежав шар сірої порохняви.

— Доброго ранку, міс Майя. Все гаразд. Я зараз поїду до Лаптєва. Добре, що ви привезли машину.

— Добридень, пане професоре, — привітався Сатіапал, підходячи. — Ми поїдемо разом.

— Добридень. Я гадаю, вам краще цього не робити.

— Ви помиляєтесь.

— Можливо. Що ж — прошу. Міс Майя, ви залишаєтесь.

Дівчина благально позирнула на батька, але той одвернувся і пішов до машини. Через хвилину “вілліс” виїхав за межі табору.

Майже весь час їхали мовчки, і тільки поблизу від халупи старого Ойяма Сатіапал сказав:

— Я добре знаю, що діється в Калькутті. І саме тому, щоб кривава різанина не повторилась тут, я й приїхав сюди.

— Будьте обережні, пане Сатіапал!

Назустріч машині поспішав височезний широкоплечий юнак. Він загородив шлях до халупи і запитав погрозливо, звертаючись в основному до Сатіапала:

— Хто такі?.. Чого треба?

— Нам треба бачити російського лікаря, — швидко відповів Калинніков, не бажаючи, щоб до розмови встряв його супутник. Але той знехтував обережністю:

— Я — Сатіапал і хочу говорити з мусульманами Навабганджа. А насамперед мені треба побачити хвору.

— Ні, Раджа, йди геть! Ти не переступиш порога цієї хижі! Досить того, що накоїла твоя дочка!

— Схаменись, дурню!..

Невідомо, як скінчився б цей далекий од миролюбного тону діалог, коли б на ґанок не вийшов Андрій Лаптєв. Він мовчки, втомлено вклонився Сатіапалові, потиснув руку Калиннікову і тихо сказав:

— Хакіме, заспокойся. Ти шукаєш ворогів не там, де треба.

— Як хвора? — хрипко запитав Сатіапал.

— Трохи краще. Заснула.

— Я привіз вам ліки. Ось вони.

Андрій заперечливо похитав головою і непомітним рухом очей показав на Хакіма, який впився поглядом у пакунок в руках Сатіапала.

— Ви переконані, що пеніцилін допоможе?

— Так.

— Гаразд. Про всяк випадок знайте, що я буду тут. Сатіапал повернувся і круто пішов до машини. Калинніков дружньо посміхнувся.

— Втомився, Андрію?

— Дуже.

— Що передати міс Майї?

— Та що ж… — Андрій вдавав з себе байдужого — Скажіть, хай не турбується, хвора одужує.

— І все?

— Звичайно.

Калинніков з усмішкою погрозив пальцем і, вже повертаючись, щоб іти, сказав:

— Украла в мене машину, їздила цілу ніч, привезла батька. Ходить сама не своя… Вчора хотіла бігти сюди, щоб її вбили замість тебе… Ну, що скажеш?

— Скажіть… Скажіть… — Андрій схопив руку професора і міцно потиснув її. — Ні, я сам скажу!.. Хакіме, вмиватись!

Хакім здивовано кліпнув очима. Далебі, він не міг збагнути характеру цього росіянина. Од одного слова лікар наче ожив, утратив похмурість і, немов хлоп’я, пирхав, розбризкуючи воду, аж райдуга вигравала в крапельках.

— Ну, любий, піди позирни на свою сестру. Тільки краєчком ока, а то наврочиш.

Кушум спала. Видно було, що їй ще дуже погано, але проти вчорашнього її стан і не порівняти.

— Досить, досить!.. Ну, то вбиватимеш мене, Хакіме?

Велетень ніяково посміхнувся.

З-за куща визирнув Ойям. Побоюючись кулаків Хакіма, старий вчора дременув світ за очі і тільки тепер несміливо просувався до власної хати.

— А, доброго ранку, баба! — вигукнув Лаптєв. — Ходіть, ходіть сюди! Сідайте. Сідай і ти, Хакіме… Я хочу розповісти вам одну баєчку, хочете?.. Так от. Жили-були собі дві працьовиті бджоли. Разом працювали, разом харчувалися, разом оборонялися. Багато хто зазіхав на їхній мед, та тільки дуже гострі були жала у тих бджіл… І ось одного разу приходить до вулика лисиця та й каже першій бджолі: “Дурна, як ти ото терпиш: твоя сестриця запевняє, що найсильніше в світі — сонце. Адже навіть малятам відомо, що найсильніший — вітер. Він хмарку нанесе, то й сонце закриє!” Сказала отак та й пішла. А бджола й думає: “Справді, недолуга в мене сестриця. Треба навчити її уму-розуму”. І почала навчати. А з того навчання пішла така сварка, що сестриці не тільки про добування меду забули, а й жалити почали одна одну… Аж тут лисиця знову заходить. “А, каже, сваритесь? Ну, сваріться, сваріться, а я медком поласую!” Та й почала вона той мед полосувати, аж за вухами лящить. Сестриці-бджоли того й не бачать, кричать одна одній: “Сонце!” “Вітер!”, А лисиця ще й під’юджує: “Так її, так! Дай її духу!” Ну, що, зрозуміла баєчка?

— Зрозуміла!.. Ох-хо-хо, зрозуміла! — зареготав старий Ойям, втираючи сльози. — Дурні бджоли! І сонце, і вітер однакові силою. Ох-хо-хо!

— А ти зрозумів, Хакіме?

— Зрозумів, сагібе! — різко відповів той. — Та тільки ж перша бджола винна. Коли б не вона, дістала б лисиця жала в ніс!

— Так ото й не будь отією першою бджолою! Чи ти знаєш, що трапилося б, коли б ти забив учора дочку Сатіапала або його самого — сьогодні?.. А було б те, що і в Калькутті: там мусульмани й індуси ріжуть одне одного, а англійці — сміються!

Старий Ойям роззявив рота: от так байка! Річ немов про бджоли, а виходить, що про людей?.. А Хакім, насупивши чоло, міркував над тим, що сказав росіянин. В байці все було просто і зрозуміло, та тільки ж насправді між мусульманами та індусами сварка гостріша й глибша.