“Мало цікавого можна придумати, наприклад, про машини. Очевидно, що машини і різноманітні прилади будуть з часом ставати дедалі складніші н досконаліші. Нічого несподіваного тут нема”.

Хойл вважає, що це аксіома: нічого несподіваного у розвитку машин не передбачається.

— Ти пошукай ось там, — Антена показує на верхню полицю. — Погортай Сергійкову книгу; він за неї доктора дістав. Нічого не можна зрозуміти — латина і все такс інше. Майбутнє світило хірургії. Там і обидві твої книги.

* * *

Антена вчився з нами лише рік, а пам’ятає майже всіх; цього я не чекав.

Отже, Сергійко став доктором. Чудово! Зцілитель і захисник бродячих собак нашого району…

Не так просто добратися до верхньої по лиці, вона під самою стелею. Я лізу на підвіконня — і бачу мікроскоп. Вій стоїть у самому кутку, за книгами. Добрий старий мікроскоп, подарований Антені чотирнадцять років тому.

Тоді, коли ми розсипали приймачі і через це зірвалися уроки, завуч виголосив гучну промову. В ній згадувалися четвірки з поведінки і було намальовано досить переконливу картину нашого похмурого майбутнього. На закінчення завуч заборонив Антені робити маленькі приймачі. “Ми обладнаємо для тебе герметичний закуток у майстерні, — пообіцяв завуч. — Там, будь ласка, роби що хочеш, а без спецумов дозволяю збирати лише великі приймачі. Завбільшки з книжкову шафу, не менші”.

З того часу Антена почав якось дивно поглядати на книжкові шафи. На автобуси і тролейбуси він також дивився дивно. А одного разу я помітив, як він зачудовано розглядає висотний будинок на площі Повстання.

Якось, коли ми поверталися зі школи, Антена промовив:

— Знаєш, можна виліпити такий великий приймач, що він одночасно виявиться і найменшим.

Я вирішив, що Антена винайшов надувний приймач. Справді, чому б при появі завуча не збільшувати розміри приймача?

Ми прийшли до Антени додому, і тут виявилось, що справа не в надувних приймачах. Антена вийняв з кишень свій радіомотлох, попорався хвилин двадцять, потім оголосив:

— Зараз ти сидиш всередині трилампового приймача. Кинь книжку, адже це така мить…

Він був дуже задоволений з себе, а те траплялося рідко.

— Ось, квартира замість коробки. Обидві кімнати, кухня і ванна. Це дуже просто. Були б лампи і дріт, схему можна зібрати з будь-яких предметів. Бачиш квіткові горщики? Вони замість опорів…

І я зрозумів, що Антена не жартує. Приймач насправді великий, а місця не займає. Щоправда, звук був якийсь скрипучий. Антена бігав по кімнатах, розтягував дріт, виймав продукти з холодильника, який також входив у схему…

Ми не стали готувати уроків, а вирішили поблукати містом, і Антена вигадував усілякі приймачі. За ідеєю, твердив він, можна зліпити приймач з будь-чого. Спочатку він прикидав, чи вдасться пристосувати для приймача шкільне приміщення. Тут, одначе, виникли труднощі з дахом. Антена сказав, що він зроблений не з того матеріалу і взагалі краще використати більші об’єкти. Ми пішли до метро — підбирати придатний мікрорайон. Але дорогою Антена заявив, що нічого не вийде: від транспорту і взагалі від ліній електропередач буде безліч перешкод. Ми трохи посиділи в садочку, і Антена, щоб розвіятись, зробив приймач з чотирьох берізок, двох лавок і квіткової клумби.

— Це все-таки більше за книжкову шафу, — сказав він. — І взагалі дрібниця, протримається до першого дощу. Або до ранку. Роса вранці буде. Давай послухаємо спортивні вісті.

* * *

Антена сидить на низенькій лавочці в кінці коридора під вішалкою. В руках у нього щось на зразок мікророяля: чорна плоска скринька з маленькими білими клавішами. В протилежному кінці коридора, па підлозі, чайне блюдце з сірим, як попіл, порошком. З порошка стирчать три короткі мідні дротики. На порозі, вичікувально дивлячись на блюдце, стоїть худий подряпаний кіт.

— Дистанційне годування диких звірів? — запитую я.

— Так, звірів, — машинально відповідає Антена. Він старанно натискує на клавіші: так початкуючий піаніст розігрує гами.

Сірий порошок на блюдці ворушиться, повзе вгору по дротинах, і вони відразу стають схожі на вузлуваті корені… Корені швидко зростаються, створюючи якусь фігуру. Ще мить, порошок завихрюється і застигає.

На блюдці стоїть ведмедик.

Я беру статуетку в руки, у неї тверда жорстка поверхня. Всередині статуетка порожня, це відчувається з ваги.

— Поклади, ще не все…

Я кладу ведмедика на блюдце. Антена натискує на клавіші — і ведмедик розсипається: знову жменя сірого порошку і три короткі мідні дротини.

— А зараз буде осел, — урочисто оголошує Антена. — Тобто не осел, а такий невеличкий ослик.

З’являється ослик. Досить схожий.

— Поки що лише дві програми, — зітхає Антена. — Взагалі ж це буде цілий набір: Вінні-Пух, Кролик, П’ятачок, Тигр тощо. Поки ось випускаємо ослика Іа… Можна ще примусити його ходити. Щоправда, ходить він погано.

Сірий ослик, кумедно погойдуючись, повільно йде на негнучких ногах. До нього тихо наближається кіт. Однією рукою я встигаю відштовхнути кота, другою підхоплюю ослика.

Здається, я здогадуюсь, як це зроблено. Сірий порошок скоріше всього якийсь феромагнітний сплав. Магнітне поле примушує частинки порошку розташовуватись у певному порядку, спресовує їх, утворюється міцна фігурка.

— Майже так, — підтверджує Антена. — Нині дивно — чому цього не придумали раніше… Розумієш, у першому приймачі Попова був когерер. Ну, така скляна трубка з залізними ошурками. Під дією радіохвиль ошурки злипались. Виходить, принцип був відомий ще в минулому столітті.

— Цікава іграшка.

— Іграшка? — він здивовано дивиться на мене. — Але ж це… Але ж так можна змінювати машину.

— Так? Ну, ні…

Я популярно пояснюю: сучасна машина, скажімо, автомобіль, зроблена з багатьох різноманітних матеріалів. В тому числі немагнітних.

Антена відразу відступає:

— Я просто подумав… Розумієш, може, машини тому й складні, що в них багато різних матеріалів?.. Але взагалі-то я не сперечаюсь.

Я уважно розглядаю ослика. Міцно зроблено! Важко повірити, що він може ходити.

Але ж це думка!

Машина, зроблена з сірого порошку й електромагнітного поля, буде куди простіша, їй, наприклад, не потрібні гвинтові з’єднання, шарніри, під дією поля метал може миттю змінювати форму… Метал, що змінюється, — ось у чому справа.

— Художня рада не затвердила ведмедика, — розповідає Антена. — Сказали, що це формалізм. Чому, мовляв, ведмедик сірий. А що я міг відповісти? Надалі, використовуючи цей принцип, можна буде ліпити і бурих, і чорних ведмедів, а поки що лише таких. — Адже й веселку зроблено на цьому принципі…

Безперечно, це думка!

Виникла б необхідність у досить складному механізмі, щоб ослик міг ходити. А тут нічого нема! Магнітне поле зникає на соту частку секунди, порошок починає розсипатись, але знову виникає поле, підхоплює порошок, і він твердне вже в іншому розташуванні частинок. Як на двох сусідніх кінокадрах: ослик зробив якусь частину кроку…

Ми створили громіздку техніку, наша цивілізація обросла мільйонами всіляких приладів, машин, споруд. Здавалося, з машинами не може бути нічого несподіваного. Вони ставатимуть складніші, досконаліші і тільки.

Дурниця! Ми малюємо харчевні і святих Себастьянів, а хтось у цей час відкриває новий світ.

Мінливий світ, справа не лише в машинах. Увесь світ! У ньому все буде здатне до постійної зміни: будинки, мости, кораблі, міста, літаки…

— Ну, ми змонтували на заводі пристойний прилад. Не дистанційний — там цього не треба. У “Дитячому світі”, на вітрині, точнісінько такий ослик… Ось і кава готова. Я принесу магнітофон, послухаєш відповідь машини.

* * *

Ми п’ємо каву, зварену струмами високої частоти. Вона не краща за звичайну. Але Антена нею явно пишається, і я хвалю: чудова кава, зовсім особлива кава, вважай, такої мені ще не доводилось пити.

— Яка в тебе напруга в мережі? — запитує Антена. — Я обов’язково зроблю тобі таку кавоварку.