— І давно ти… висадився?

— Ні. Років з шість тому.

— А скільки треба чекати, поки фронт підійде?

Антена здивовано дивиться на мене.

— Не знаю… Яке це має значення?

Я нічого не відповідаю. Мені просто бракує сміливості сказати: “Ти далеко висадився, друже. Надто далеко від сьогоднішнього фронту науки. Мабуть, на відстані цілого життя”.

Антена по-своєму пояснює мою мовчанку і каже, що, звичайно, зроблено поки що мало.

— По суті, це лише краєчок ідеї, — веде далі він. — До повного вирішення проблеми ще дуже далеко. Як від простенького стробоскопа до “Латерни-магіки”. Ось, до речі, ще один приклад: кіно також розпочалося з іграшки, адже стробоскоп був дитячою іграшкою!..

Післязавтра я вилітаю в Прагу. Чому я про це подумав? Ах, так, “Латерна-магіка”. Що ж, на симпозіумі багато роботи, але “Латерну” я, мабуть, ще раз огляну. Я пригадую програму симпозіуму: так, на третій день можна буде викроїти час для “Латерни”.

— Та я ж тобі не доказав, — продовжує Антена. — На худраді мене запитують: “А хіба цей ваш Іа ніколи не був веселий?”. Я відповідаю: “Був. Одного разу він подумав, що у П’ятачка лише ошурки в голові та й ті, очевидно, потрапили туди помилково. Від цієї думки йому стало весело”. Ну, а вони мені кажуть…

* * *

Не так легко віднайти ослика. Він у глибині вітрини. Скромний сірий ослик, якого годі порівнювати з блискучими лакованими автомобілями і яскравими пластмасовими кораблями.

Іграшка.

Жаль, що Антена не хоче перейти в мою лабораторію. Жаль. Час одинаків у науці минув.

А, власне, чому?

У першооснові думка цілком правильна, не треба лише доводити її до абсурду. Так, час одинаків минув: у тому розумінні, що Антена не зміг би створити свою машину, не використовуючи праці та ідей інших людей. Наприклад, над підвищенням місткості машинної пам’яті працювали десятки інститутів, вони розробили біоблоки з занесеною туди інформацією, які Антена застосував у своїй машині. Одначе обирати далекі проблеми, шукати їхнього розв’язання доводиться одинцем. Антена має рацію: тут просто ще нічого робити цілому колективу. Це далека розвідка, і нічого (та й неможливо) ходити в неї всією армією.

Ні, час таких одинаків не минув!

Що швидше наступає наука, то важливіша для неї розвідка. Але навіть за найдосконалішої організації науки розвідці буде нелегко. Вона знаходить десять різних шляхів, а наука потім обирає один найкращий…

Нічого, розвідко! Йди вперед, все інше не має значення.

А ослика даремно поставили так далеко Він зовсім непоганий. У нього лукава фізіономія.

Салют, розвідко! Йди вперед, все інше не має значення…

…Третя година ночі, я тут стою вже хвилин двадцять, збоку це мусить мати дивний вигляд. І оскільки в цьому світі все закономірно, з’являється міліціонер. Молоденький і ввічливий. Він доброзичливо дивиться на мене і на вітрину.

Божевільний день. Сьогодні я далеко висунув ніс у четвертий вимір. Багато що мені не ясно, але я починаю розуміти основне. Машини стануть безсмертні. Машини в широкому розумінні слова: від найбільших інженерних споруд до дрібничок. Увесь світ створеної нами техніки. Він розсипатиметься на попіл, на порох і тут же виникатиме знову! Розумніший, сильніший, красивіший. Архітектура, яка була застиглою музикою, перетвориться в музику живу!.. Мінливий світ буде набагато ширший, яскравіший. І особливо важливо: людина в цьому світі перестане залежати від безлічі речей, які швидко старіють.

— Бачите ослика? — запитую я міліціонера. — Ось там маленький сірий ослик… Артикул 2908. Ціна 32 копійки. У нього велике майбутнє.

Я пояснюю, що у ньому втілено наукове відкриття.

— Про відкриття якось зручніше міркувати вдень, — обережно зауважує міліціонер.

Ось це вже помилка! День надто конкретний. Вдень зручніше спостерігати, експериментувати, обчислювати. Вночі шукати загальні закономірності, доходити висновків.

Може, перетворити ослика на ведмедика? В моїй кишені лежить коробочка з клавішами. Ні, не треба, не буду завдавати прикрості цьому симпатичному хлопцеві.

Я прощаюся і йду вниз, у бік вулиці Горького. Падає м’який теплий сніг. На вітрині ошатних іграшок лишився непоказний сірий ослик, у якого велике майбутнє.

“18 лютого 19… року. КРАДІЖКА В БІБЛІОТЕЦІ. Доктор Маріо Бетета, охоронець архіву в Національній бібліотеці, повідомив нашому кореспонденту: сьогодні вночі невідомі злочинці викрали алфавітну картотеку винахідників, зареєстрованих у патентовому відомстві за останні п’ятнадцять років. Дві скрині з іменними картками, вагою по тридцять п’ять фунтів кожна, винесено через пролом у надвірній стіні між дванадцятою і першою годиною ночі, після першого обходу чергового сторожа. Доктор Маріо Бетета нарікає на мізерність урядових асигнувань, які не дають змоги створити в приміщенні бібліотеки надійну сигналізацію. Злодіїв поки що не знайдено”.

“21 травня 19… року. ВБИТИЙ ПОСТРІЛОМ У СЕРЦЕ сеньйор Убіко Хорхе. Вдівець п’ятдесяти чотирьох років, він жив самотньо у своєму будинку на Праса-ду-Комерсіо. Вбивство з особистих мотивів — ревнощі, порушення шлюбної обіцянки тощо — майже неймовірне. На думку експертів, бідолаху застрелили з гвинтівки фірми “Голланд і Голланд” з оптичним прицілом. Уже після смерті злочинці старанно поголили голову трупа і змастили її якоюсь дуже пахучою маззю. Мета подібних маніпуляцій зовсім незрозуміла і загадкова. Сеньйор Убіко Хорхе відомий своїми важливими інженерними працями у хімічній промисловості. Його останній винахід, роботу над яким перервала смерть, мав би принести чималий прибуток фірмі, цінним фахівцем якої був покійний. У деяких завжди добре інформованих колах вбивство сеньйора Убіко Хорхе пов’язують з надто загадковими зникненнями іще двох наших відомих винахідників”.

— Ради бога, гляньте, чи не йде по лівій алеї чоловік у синьому плащі? У вас молоді очі, ви бачите далеко. Та не так, чорт забирай, не озирайтесь! Я навчу вас, як треба дивитись. Розглядайте хмари, дивіться вгору і повертайте, повільно повертайте голову… Тепер один погляд, лише один, і навскоси… Ось так.

— Алея порожня.

— Отже, я можу двадцять хвилин передихнути. Я добре навчився слідкувати за тим, що відбувається у мене за спиною. Тисячі засобів. Годяться вітринні шибки, дзеркала перукарень, навіть поліровані двері. Особливо зручні вікна у вагонах підземки… Що я базікаю. Не звертайте на мене уваги. Я просто хворий, так, хворий… Дивіться, дивіться. Чи нема поблизу поліцая з маленькими рудими вусиками?

— Ви боїтесь поліцаїв?

— Не всіх. Тільки того, що з рудими вусиками. Він також один з тих. Що там чорніє?.. Куди ви дивитесь… Он там, між двома кущами.

— Це всього-на-всього грати парку.

— Чи не стоїть за ними автомобіль?

— Якщо вас дійсно переслідують, то чи не краще залишати машину за рогом, а не виставляти її напоказ.

— Ви дитя. Так зручніше стріляти.

— Розумію. У вас в кишенях увесь наявний золотий запас Національного банку? У зливках чи монетами?

— Поганий жарт. А тепер ідіть, ідіть. Геть!

— А давно ви купили цю лавку, сеньйоре? Чому ви не повісили на ній плакат “Приватна пристань”?

— Якщо ви хочете підсмажитись на багатті, розпаленому для іншого, лишайтесь.

— Я непогано боксую, і моя вага двісті фунтів. Я лишаюсь.

— Дякую. Очевидно, ваша шляхетність простягається так далеко, що ви навіть не вимагаєте від мене ніяких пояснень?

— Мало тримати в руках пляшку, сеньйоре, треба ще її відкоркувати. Хоч про дещо довідатись не завадило б…

— Кажуть, чорт, що набув досвіду, ліпший від недосвідченого ангела. Те, що я на вас виллю, мій юний друже, перетворить вас на дюжину чортів. Чи не розлучитись нам, поки не пізно?