Він пошукав Боямонда.

— Слухай, — сказав він, — пригадуєш, колись увечері, багато років тому, ти вів нас в ту крипту під колишнім монастирем у Катабаті? Мені знов треба туди.

— Гаразд, зараз поясню тобі. Тобі треба дістатися до того павільйону поблизу церкви Пресвятих Апостолів. Гадаю, ризику наштовхнутися на прочан немає, навряд чи вони дійшли аж туди. Якщо ти повернешся, значить, я мав рацію.

— Але мені треба дійти туди, не доходячи. Тобто… не знаю, як пояснити… мені треба прослідкувати за кимось, хто піде тією ж дорогою, або ж випередити його, але так, щоб мене не помітили. Пригадую, там унизу видно було багато підземних ходів. Чи не можна дістатися туди з іншого боку?

Боямондо засміявся:

— Якщо не боїшся небіжчиків… Туди можна потрапити через інший павільйон, неподалік від Іподрому, і туди теж, гадаю, ти ще зможеш дістатися. Підеш під землею добрий шматок і опинишся на цвинтарі катабатських монахів, про який уже всі давно забули, але він усе ще існує. Підземні ходи з цвинтаря ведуть аж до крипти, та якщо хочеш, можеш зупинитися раніше.

— А ти підеш зі мною?

— Бавдоліно, дружба — річ свята, але шкура ще святіша. Я поясню тобі все детально, хлопець ти кмітливий і дорогу знайдеш сам. Гаразд?

Боямондо добре описав дорогу і дав йому також два добре просмолені патики. Бавдоліно вернувся до Бойді й спитав, чи той боїться мертвих. Де там, відповів той, я боюсь тільки живих.

— Зробімо так, — сказав йому Бавдоліно, — ти візьмеш свою голову Хрестителя, і я піду туди з тобою. Ти підеш на домовлене місце, а я сховаюсь поблизу, щоб з'ясувати, що має на умі той божевілець.

— Тож ходімо, — відказав Бойді.

Виходячи, Бавдоліно замислився на мить, вернувся за своєю головою Хрестителя, загорнув її в ряднину і взяв під пахву. Тоді подумав ще трохи і запхав собі за пояс два арабські кинджали, придбані в Ґалліполі.

Коли Бавдоліно і Бойді дійшли до Іподрому, полум'я пожежі вже наближалося, розсікаючи натовп нажаханих ромеїв, які не знали вже, куди тікати, бо деякі кричали, що прочани підходять з цього боку, а інші кричали, що з того. Вони знайшли павільйон, висадили двері, закриті на тонкий ланцюг, і ввійшли в підземний коридор, запаливши смолоскипи, одержані від Боямонда.

Йшли вони довго, бо коридор, очевидно, вів від Іподрому аж до Константинових мурів. Потім вони піднялися по мокрих сходинках і почали відчувати смертоносний сморід. То не був сморід від недавніх трупів: то був, так би мовити, сморід смороду, сморід зітлілої плоті, яка потім висохла.

Вони звернули в один з цих коридорів (інші відкривалися праворуч і ліворуч уздовж основного проходу), у стінах якого були густо вирізані ніші, населені підземними мешканцями, сливе живими трупами. Ці повністю одягнені істоти, які струнко стояли у своїх норах, були, безперечно, мертві, а спину їм підтримували, мабуть, залізні гаки; але час немов не виконав своєї нищівної праці, бо висохлі ці обличчя кольору дубленої шкіри, на яких відкривалися порожні орбіти, а іноді проступала беззуба усмішка, виглядали так, немов у них ще тліло життя. То не були кістяки, а цілі тіла — немов якась сила висмоктала з їхньої утроби нутрощі, залишивши неторканими не тільки кістки, але й шкіру, а може, навіть частину м'язів.

— Мосьпане Никито, ми дійшли до плетива катакомб, де ченці з Катабати століттями залишали трупи своїх побратимів, не ховаючи їх у землю, бо якесь чудесне сполучення тутешнього грунту, повітря й якихсь субстанцій, що стікали з туфових стін цього підземелля, зберігало їх майже недоторканими.

— Я думав, що так більше не роблять, та й не знав нічого про цвинтар Катабати, а це значить, що місто це криє в собі ще не одну таємницю, якої ніхто з нас не знає. Але я чув, що колись монахи, допомагаючи природі, залишали трупи своїх побратимів вимочуватися вісім місяців у рідинах, що витікали з туфу, а тоді виймали їх звідти, мили оцтом, на кілька днів залишали на повітрі, тоді переодягали їх і клали назад у ті ніші, щоб бальзами тамтешнього повітря висушили їх і перенесли у вічність.

Минаючи цю вервечку неживих монахів, кожен з яких одягнений був у літургійне облачення, немов їм ще судилося відправляти службу і цілувати цими своїми блідими вустами іскристі ікони, вони бачили на деяких обличчях натягнуту, сувору усмішку; інші обличчя мали бороду й вуса, причеплені милосердною рукою їхніх живих побратимів, щоб виглядали вони так само врочисто, як колись, а повіки їхні були заплющені, і здавалось, що вони сплять; у ще інших голова геть зсохлася, і зостався лиш череп із загрубілими шматками шкіри, прилеглими до вилиць. Деякі за всі ті століття деформувалися і виглядали, мов чудернацтва природи — плоди, які невдало вийшли з материнського лона, нелюдські створіння, на скорчених постатях яких неприродно виділялися вишиті потьмянілими арабесками ризи і гаптовані фелони, що їх тепер, однак, пожерли роки разом з якимись катакомбними хробаками. На інших облачення вже давно зітліло і розкришилося, а з-під його клаптів визирали крихітні сухоребрі тіла, на лопатках яких, мов на бубні, натяглася шкіра.

— Якщо намір, що породив священне це видовище, був побожним, — сказав Бавдоліно Никиті, — то діло тих, хто їх так поховав, виявилося безбожним, бо спогад про цих померлих поставав тут як ненастанна і неминуча погроза, яка ніяк не могла примирити живих зі смертю. Як можна молитися за душу когось, хто зирить на тебе з цих стін, кажучи: ось я тут і звідси не зрушусь; як можна сподіватися воскресіння плоті й Преображення наших земних тіл після Суду, якщо всі ці тіла все ще тут, зотліваючи з дня на день дедалі більше? Мені, на жаль, довелося не один труп побачити за своє життя, але я міг принаймні сподіватися, що вони розчиняться у землі, і настане день, коли вони заблиснуть у всій своїй рум'яній красі, мов рожі. Якщо там, на небесах, у кінці часів ошиватиметься отакий-от люд, казав я собі, то ліпше вже в пекло, бо там хоч пече з одного боку і палить з другого, але воно, мабуть, принаймні схоже на наш світ. Бойді, не такий вразливий на речі остаточні, як я, спробував підняти облачення, щоб подивитись, чи збереглися стидні частини, але якщо тобі показують таке видовище, хіба можна нарікати, що комусь спадають на гадку подібні речі?

Майже в кінці цього плетива ходів вони опинилися на круглому майданчику, склепіння якого пронизував отвір, а З нього, у вишині, видніло пополудневе небо. То був, очевидно, колодязь, який виходив на поверхню і пропускав у підземелля повітря. Вони погасили смолоскипи. У блідому світлі, яке розсіювалося поміж нішами, тіла монахів виглядали ще моторошніше, ніж коли їх освітлювало полум'я смолоскипів. Здавалося, ніби під доторком денного світла вони ось-ось воскреснуть. Бойді перехрестився.

Врешті коридор вивів їх у галерею, розташовану за колонами, які віночком оточували крипту. Саме в цій крипті вони колись бачили Зосиму. Вони наблизилися навшпиньках, бо вже видно було світло. Як і тієї ночі, крипта була освітлена двома запаленими триногами. Бракувало тільки круглої балії, яку використовував Зосима для своїх чорнокнижницьких практик. Перед іконостасом уже нервово очікували Борон з Кіотом. Бавдоліно шепнув Бойді, щоб той вийшов з-поміж двох колон біля іконостаса, немов він прийшов тією ж дорогою, що й вони, а він сховається тут.

Бойді так і зробив, і ті двоє зовсім не здивувались, побачивши його.

— Отже, Поет і тобі пояснив, як дістатися сюди, — сказав Борон. — Гадаю, він нічого не сказав Бавдолінові, інакше навіщо така осторога? Ти здогадуєшся, навіщо він зібрав нас тут?

— Він говорив про Зосиму, про Ґрадаль, погрожував мені, — відповів Бойді.

— Нам теж, — сказали Кіот з Бороном.

Вони почули голос, який, здавалося, виходив з уст Пантократора на іконостасі. Бавдоліно помітив, що замість очей Христос мав дві чорні мигдалеподібні дірки, а це значило, що з-за ікони хтось спостерігає за тим, що діється в крипті. Голос був змінений, але його легко було впізнати — то був голос Поета.