З десятків гірських схилів, що утворювали ніби амфітеатр, у бездонний кінцевий чорторий водоспадами верталося безупинне бурління граніту, вирування асфальту, нуртування галунів, булькотіння сланців, хвилі аурипігменту, які розбивалися об береги. І над хмарою, яку коловорот цей здіймав до небес, — але для тих, хто дивився немов з висоти вежі, це було внизу, — виграючи на тих крем'янистих краплях, сонячні промені творили немов велетенську райдугу, а що кожна частинка відбивала промені іншим сяйвом, залежно від її природи, райдуга ця була набагато барвистішою, ніж веселки, які зазвичай розкидаються в небі після грози, і їй, на відміну від них, судилося сяяти вічно, ніколи не розсіюючись.

Там червоніли гематити й кіновар, виблискувала крицева чорнота, пролітали крихти аурипігменту, сяючи барвами від жовтої до яскраво-помаранчевої, синів азурит, біліли звапнілі мушлі, зеленіли малахіти, шафраново жовтів блідий глет, бринів реальгар, серед зеленкувато-сірого ґрунту тьмяно світилася подрібнена хризокола, яка потім набувала відтінків індиго та фіолету, тріумфувала позолота, вигравав пурпуром сурик, пломенів сандарак, мінилася барвами сріблиста слюда, прозоріли алебастри.

Жоден людський голос не міг пробитися крізь той дзенькіт, та й подорожні не мали охоти говорити. Вони спостерігали за агонією Самбатіону, який скаженів, бо мусив зникнути у надрах землі, а тому намагався забрати із собою все навколо і скреготав своїм камінням, виражаючи все своє безсилля.

Ні Бавдоліно, ні його люди не усвідомлювали, скільки часу вони споглядали вирування цієї пучини, де річка хоч-не-хоч сама себе хоронила, але, мабуть, затрималися вони там надовго, і ось настав захід п'ятниці, а отже початок суботи, бо раптом, немов за наказом, річка заклякла в трупному заціпенінні, а чорторий у глибині прірви перемінився в нерухому лускату рівнину, над якою запала несподівана, страхітлива і пекельна тиша.

Тоді вони стали чекати, що вздовж берега здійметься, як їм розповідали, загорожа з полум'я. Але нічого такого не сталося. Річка мовчала, вирування частинок над нею помалу осіло на її русло, нічне небо роз'яснилося, відкривши сяйво зірок, яких досі не було видно.

— Виходить, не варто завжди вірити тому, що кажуть, — дійшов висновку Бавдоліно. — У нашому світі люди вигадують найнеймовірніші історії. Соломоне, це ви, юдеї, пустили у світ цю вигадку, щоб не дати християнам потрапити в ці краї.

Соломон не відповів, бо був чоловіком кмітливим і в ту мить зрозумів, як саме Бавдоліно збирається переправити його через ріку.

— Спати я не буду, — заявив він одразу.

— Не журись, — відповів Бавдоліно, — відпочинь, а ми поки пошукаємо броду.

Соломонові захотілося втекти, але в суботу він не міг ані сісти на коня, ані лазити по гірських урвищах. Так він сидів цілу ніч і бив себе по голові кулаками, проклинаючи свою долю, а разом з нею клятих язичників.

Наступного ранку, коли вони знайшли місце, де можна було безпечно переправитися, Бавдоліно вернувся до Соломона, тепло і з розумінням усміхнувся до нього й щосили влупив його дерев'яним молотком по голові, десь за вухом.

Ось таким чином Раббі Соломон, єдиний серед синів Ізраїлевих, нічого не тямлячи, переправився в суботу через Самбатіон.

Переправитися за Самбатіон не означало дістатися до царства Пресвітера Йоана. Це просто означало, що за спиною зосталися відомі землі, в яких бували найвідважніші мандрівники. І нашим друзям довелося справді йти ще багато днів теренами, принаймні такими ж нерівними, як береги тієї кам'яної річки. Відтак вони вийшли на рівнину, яка, здавалось, не мала кінця. Далеко на обрії видніли обриси не дуже високих гір, серед яких, однак, виступали тонкі мов палець гірські шпилі, які формою своєю нагадували Бавдолінові Піренейські Альпи, що їх він бачив ще хлопцем, коли перетинав їхній східний масив, ідучи з Італії до Германії, — але ті були набагато вищі й потужніші.

Проте гірський масив був аж на обрії, а по рівнині тій коні ледве чвалали, бо її повсюди вкривала пишна рослинність, яка виглядала, мов безконечна нива дозрілої пшениці, хоч насправді було то щось схоже на зелену і жовту папороть, вищу від людського зросту, і родючий цей степ простягався, куди сягало око, немов море, порушуване безперервним бризом.

Перетнувши галявину, мов острів у цьому морі, вони побачили, що десь далеко, в одній-єдиній точці поверхня вже не хвилювалася ритмічно, а нерівномірно струшувалася, немов якийсь звір, якийсь величезний заєць толочив траву, але якщо то справді був заєць, рухався він вигинистими кривими, а не по прямій, і так швидко, як не бігає жоден заєць. Наші подорожні вже зустрічали всяких тварин, які не вселяли в них довіри, тому вони натягли віжки і приготувались до нової битви.

Серпантин наближався до них, і почувся шелест папороті. Нарешті трави на краях галявини розійшлися, їх, мов штори, розсувало руками якесь створіння.

Створіння, яке йшло їм назустріч, руки, безперечно, мало. Мало воно й ногу, але одну-єдину. Кульгавим воно не було, бо нога та була прикріплена до тулуба так, немов там ніколи й не було місця для другої ноги, і на єдиній цій нозі з єдиною ступнею створіння це бігало так невимушено, немов звикло так рухатися від самого народження. Ба навіть коли воно мчало до них, вони не могли зрозуміти, чи воно стрибає, а чи, попри таку свою будову, робить таки кроки, ступаючи єдиною своєю ногою вперед і назад, як це ми робимо двома ногами, і з кожним кроком просуваючись до переду. Рухалося воно так прудко, що всі рухи його зливалися в один, як це трапляється, коли дивишся на коней і не можеш зрозуміти, чи буває такий момент, коли всі чотири копита відриваються від землі, а чи принаймні двоє з них завжди спираються на неї.

Коли створіння зупинилося перед ними, вони побачили, що єдина його ступня вдвічі більша від людської ступні, але гарної форми, а всі її п'ять пальців з квадратними нігтями, дебелі й міцні, були однакові.

У всьому іншому воно було схоже на дитину років десяти-дванадцяти, тобто досягало їм до пояса, голова його була гарної форми, на ній їжилося коротке жовтувате волосся, круглі очі дивилися по-коров'ячому лагідно, ніс був маленький і закруглений, а широкий рот, майже сягаючи вух, розтягнувся в усмішці, яка показала ряд гарних і міцних зубів. Бавдоліно з друзями впізнали його відразу, бо не раз чули і читали про нього: був то одноніг; зрештою, вони самі згадували про одноногів у листі від Пресвітера.

Одноніг знов усміхнувся, підняв обидві руки, з'єднавши їх над головою на знак привітання, і, випроставшись на своїй єдині нозі, мов статуя, сказав щось приблизно таке:

— Aleichem sabì, lani kalà bensor.

— Я ніколи не чув такої говірки, — мовив Бавдоліно. А тоді звернувся до того грекою: — Якою мовою ти говориш?

Чудернацькою грекою одноніг відповів:

— Я не знає, якою мовою говорить. Я думає, що ви чужинці, і говорить вигадана мова, як балакає всі чужинці. Але ви говорять мовою Пресвітера Йоана і його Диякона. Я вітає вас, я є Ґаваґай, до ваших послуг.

Бачачи, що Ґаваґай нешкідливий, а навіть доброзичливо наставлений, Бавдоліно з друзями злізли з коней і сіли на землю, запросивши його зробити те ж саме і пропонуючи ту дещицю їжі, яка в них ще залишилася.

— Ні, — сказав він, — я дякує, але я добряче поснідало сьогодні. — Відтак він зробив те, що, за всіма правдивими переказами, і слід було очікувати від однонога: спочатку він простягнувся на землі, тоді підняв ногу так, що вона утворила над ним тінь, поклав руки під голову і знову блаженно всміхнувся, немов лежачи під парасолею. — Трохи затінку непогано нині, після такої біганини. А ви хто будуть? Шкода, якби ви було дванадцятеро, ви було би пресвятими Волхвами, що повертається, бо навіть чорношкірий серед вас є. Шкода, що ви єсть тільки одинадцятеро.

— Аякже, ще й як шкода, — погодився Бавдоліно. — Але нас одинадцятеро. Тебе одинадцятеро Волхвів не цікавлять, правда?