— Що ж ви вирішили, Генріх? — запитав Міллер, коли вони вже поверталися до містечка.

— Я вам обіцяв подумати. Справа надто серйозна, щоб вирішувати її так з ходу. Коли майорові служби СД, та ще Міллеру, який брав участь у путчі, не кажуть, що за об'єкт він охороняє, то запевняю вас: йдеться про щось трохи складніше, ніж завод газованих вод, навіть з фруктовими сиропами. Братися за його охорону, то справді накласти головою.

Міллер зітхнув і більше не наполягав на швидкому рішенні. Мовчав він до самого Кастель ла Фонте.

— А як ви гадаєте, чи не доручити цю справу Кубісу?

— Давайте обміркуємо все на свіжу голову, запевняю, що тоді ми знайдемо найкраще рішення.

Машина зупинилася біля штабу, і Генріх вийшов, пообіцявши Міллеру завтра до нього зайти.

— А тобі лист, — сповістив Лютц, коли Генріх повернувся до штабу.

Генріх глянув на штемпель. Їх було кілька. Але першим стояв швейцарський.

«Встигну прочитати потім», — вирішив Генріх, недбало сунувши Лориного листа до кишені мундира.

ВІДВЕРТІ РОЗМОВИ

Генріх не дав згоди Міллеру перейти на службу СД ні другого, ні третього дня. Бачив, що той нервує, і вигадував безліч причин, які нібито заважають прийняти остаточне рішення. Одверто кажучи, і сам Генріх нервував. Пропозиція Міллера давала змогу впритул підійти до якогось дуже важливого об'єкта, але значно звужувала можливості для виконання інших завдань. А які вони будуть, вгадати було важко, бо «антиквар» не подавав навіть звістки про себе.

На четвертий день, як завжди, Генріх вийшов раніше звичайного, щоб пішки пройти відстань від замку до містечка. Ці ранкові прогулянки стали для нього єдиною розвагою, оскільки робота в штабі тепер забирала весь день з ранку до вечора.

Щодня, виходячи з замку, Генріх плекав надію, що десь на дорозі здибається з тим, на кого він так нетерпляче чекав, або з посланцем від нього. Та даремно він вдивлявся в обличчя кожного зустрічного. Ось і сьогодні — скоро містечко, а на шляху ані душі! Лише попереду маячить постать якогось чорносорочечника.

Роздратований тим, що надії його знов не справдились, Генріх прискорив ходу. Тепер постать пішохода попереду наблизилась. Дивно! Щось дуже знайоме у цих трохи похилих плечах і поставі голови. Невже?..

Боячись повірити в свою здогадку, Генріх насвистував музичну фразу з полонеза Шопена. Це умовний знак на випадок, коли треба привернути до себе увагу. Чорносорочечник починає йти все повільніше, зараз вони порівняються… Так і є — «антиквар!»

Хоч обидва вони знають один одного в обличчя, але слова пароля звучать для них, як привітання рідною мовою. Тепер обер-лейтенант німецької армії і офіцер-чорносорочечник ідуть поруч.

— У нас дуже обмежений час і через це слухайте уважно і не переривайте, — каже Генріху його супутник. — За нашими відомостями, десь у цьому районі розташований завод, на якому виготовляють радіоапаратуру до літаків-снарядів. Це і є та нова зброя, про яку багато говорять і пишуть в газетах. Ваше завдання — дізнатися, де він і будь-якими засобами здобути креслення або, як мінімум, дані про систему керування і довжину радіохвиль. Ніяких інших завдань вам не даємо, зважаючи на виняткову трудність і важливість цього доручення. Єдине, що вам слід зробити, це забезпечити себе від загрози кулі гарібальдійців. Дійте на свій розсуд, але значно обережніше, ніж ви діяли у Сан-Ремі.

— Мені запропоновано перейти на роботу до служби СД і взяти на себе охорону якогось об'єкта, настільки засекреченого, що навіть начальник СД не знає, що там виготовляють Проте я керуватиму лише зовнішньою охороною, а не внутрішньою, для якої виділено спеціальну команду есесівців.

Супутник Генріха замислився:

— На пропозицію не погоджуйтесь. Справа в тому, що на півночі Італії є ще одне підприємство, яке виготовляє деталі літаків-снарядів. Але воно для нас менш важливе, ніж те, про яке я вам казав. Згодившись на пропозицію, ви можете позбавити себе можливості виконати завдання. А де знаходиться той об'єкт, охорону якого вам пропонують?

Генріх розповів все, що знав.

— Трудно вирішити, той це чи не той об'єкт, який нас цікавить. Тому пропозицію відхиліть і пам'ятайте — за весь час у вас не було завдання важливішого, ніж це! А тепер нам час розійтися. Зв'язок той самий. До побачення, бажаю успіху!

Відкозирявши, офіцер-чорносорочечник завернув у перший провулок. Генріх повільно пішов далі, обмірковуючи нове завдання.

З чого ж почати?

Те, що в північному районі Італії є два аналогічних підприємства, а не одне, значно ускладнювало справу. Помилившись напочатку, можна змарнувати багато часу на зав'язування знайомств, вишукування якихось джерел інформації. І після всього цього дізнатися, що завод виготовляє не радіоапаратуру, а якісь інші деталі! Ні, такого марнотратства часу не можна припустити. Треба взнати напевно, що виготовляє завод, а тоді вже діяти. Але як, як же дізнатися? Міллер, можливо, щось знає, але явно хитрує. А може, не хитрує, а хоче скинути з своїх плечей відповідальність. Навіщо йому рискувати своєю головою, коли можна підставити іншу? Це цілком в характері Міллера. А проте не треба складати собі якоїсь упередженої думки, поки в руках не буде всіх фактів, що допоможуть зробити правильні висновки. А поки у нього є тільки один незаперечний і перевірений факт: поблизу Кастель ла Фонте є засекречений завод. Дуже мало. Тільки відправна точка…

Тепер треба встановити, чому саме Міллер так прагне позбутися відповідальності за охорону заводу. Обов'язково познайомитися з Штенгелем. Це дві інші ланки з одного ланцюга.

Вдень, вибравши вільну годину, Генріх зайшов до Міллера.

— А я тільки-но вам дзвонив, — замість привітання почав начальник служби СД.

— Очевидно, у мене непогано розвинена інтуїція, бо зібрався до вас цілком несподівано для самого себе. Є щось нове?

— На жаль, так.

— Чому на жаль?

Замість відповіді Міллер простягнув якийсь папірець.

Це був секретний лист від безпосереднього начальства Міллера при штабі корпусу, в якому категорично заборонялося передовіряти охорону об'єкта кому б там не було і підкреслювалося, що відповідальність за охорону згаданого заводу, цілковита і найсуворіша, покладається на самого Міллера особисто.

— Даремно ви написали до штабу, адже я своєї згоди ще не дав, а тепер почуваю себе в досить незручному становищі людини, яка набивалася на цю посаду і якій дали відкоша.

— Слово офіцера, що я не писав про когось персонально — про вас чи Кубіса. Я просто послався на надзвичайну переобтяженість іншими обов'язками і просив розв'язати це питання принципово.

— Не розумію, для чого розподіляти відповідальність за охорону об'єкта між двома особами! Хай би за все відповідав той-таки майор Штенгель, якого, до речі сказати, я досі й не бачив.

— Уявіть собі, і я теж! Якось дзвонив йому і пропонував встановити контакт, але він, пославшись на недугу, відмовився зустрітися в найближчі дні. Пообіцяв подзвонити мені сам, але не дзвонить…

— Це вже просто неввічливо!

— Єдиний, хто його бачив, це Еверс. Ні, брешу! Мені казали, що кілька разів він приїздив до головлікаря госпіталю в якихось справах.

— Це той напівіталієць-напівнімець? Матіні, здається? Зараз не пригадую, хто мені про нього казав, але пам'ятаю, що його схарактеризували як дуже цікаву людину і чудового хірурга. Це правда?

— Хірург він, справді, неабиякий, а от щодо його інших якостей… Якщо людина сторониться нас, працівників гестапо, то ми маємо всі підстави цікавитися нею більше, ніж вона нами. І я неодмінно налагоджу за ним нагляд. До речі, коли ви познайомитесь з цим Матіні, зробіть мені велику послугу — дайте докладну і об'єктивну характеристику цього типа.

— Боюся, що це не скоро трапиться — я не вдаюся поки що до послуг лікарів. Хіба що підстрелять партизани! Та що це ми завели розмову про цього Матіні?