Після sederunt, вимовленого з глухим зусиллям, у великому, серафічному супокої піднялось у повітря principes. Я більше не питав себе, хто були ті вельможі, що змовлялися на мене (на нас), тінь сього воссідущого грізного видива зникла, розчинилась.

Інші видива теж розчинились, подумав я, коли, відвернувши увагу від співу, знов глянув на Малахіїне місце і побачив між іншими молільниками постать бібліотекаря, немов він завжди там сидів. Я зиркнув на Вільяма і побачив, як тінь полегші майнула в його очах, і те ж саме я помітив здалеку в очах абата. Щодо Хорхе, він знов витягнув руку, але, наштовхнувшись на тіло сусіда, швидко відсмикнув її. Та мені було невтямки, які почуття нуртували у його душі.

Тепер хор урочисто тягнув adjuva me: виразне арадісно ширилось церквою, і навіть ине здавалось похмурим, як у sederunt, а повнилось святою снагою. Ченці та новіції співали за правилами співочого мистецтва — тіло випростане, горло розслаблене, голова ледь піднесена вгору, книга майже на висоті плечей, щоб можна було читати, не схиляючи голови й безперешкодно випускаючи повітря з грудей. Але пора була ще нічна, і хоч лунали сурми ликування, поволока сонливості подекуди спадала на співців, і вони, до самозабуття тягнучи довгу ноту, віддавшись на волю хвилі співу, іноді схиляли голови, здолані дрімотою. Тоді на поміч в цю важку хвилину приходили чувальники, які освітлювали одне по одному їх обличчя, щоб повернути їх тіла й душі до чування.

Тож саме один з чувальників першим помітив, як Малахія у дивний спосіб похитнувся, загойдався, немов раптом запав у похмуру імлу сну — адже тієї ночі він, мабуть, зовсім не спав. Чувальник підійшов до нього з каганцем і освітив йому лице, привабивши таким чином мою увагу. Бібліотекар не ворушився. Чувальник торкнувся його, і він важко зсунувся уперед. Чувальник ледве встиг підтримати його, щоб він не впав зовсім.

Спів сповільнився, голоси погасли, настала хвиля сум'яття. Вільям притьмом зірвався з місця і поквапився туди, де Пацифік з Тіволі разом з чувальником саме клали на землю бездиханного Малахію.

Ми прибігли туди майже водночас з настоятелем й у світлі каганця побачили обличчя нещасного. Я вже описував Малахіїн вигляд, але тієї ночі й у тому світлі він здавався образом самої смерті. Загострений ніс, впалі очі, видовбані вилиці, білясті, скулені вуха з мочками, виверненими назовні, шкіра обличчя немов заклякла, напружилась і висохла, жовтявих щік торкнулась темна тінь. Очі його були ще розплющені, а із запалених уст виходило важке дихання. Він відкрив уста, і я, схилившись услід за схиленим Вільямом, побачив, як між рядами його зубів ворушився почорнілий язик. Вільям підніс його трохи за плечі, рукою витер сизу поволоку поту, що вкривала йому чоло. Малахія відчув дотик, чиюсь присутність, подивився напружено перед себе, але, очевидно, нічого не бачив, не впізнавав, хто перед ним. Він підніс тремтливу руку, схопив Вільяма за груди, притягнув до себе його обличчя, аж поки воно майже не торкнулося його лиця, тоді ледь чутно і хрипко вимовив кілька слів: «Він казав мені… справді… це міць тисячі скорпіонів…»

«Хто тобі казав? — спитав його Вільям. — Хто?»

Малахія знов спробував заговорити. Але його жорстоко зсудомило і голова його впала назад. Обличчя втратило всяку барву, всяку подобу життя. Він був мертвий.

Вільям підвівся. Помітив поряд абата і не сказав йому ні слова. Відтак за абатом побачив Бернарда Ґі.

«Мосьпане Бернарде, — спитав Вільям, — хто вбив його, якщо ви так спритно знайшли і взяли під варту вбивць?»

«Не питайте цього у мене, — мовив Бернард. — Я ніколи не казав, що віддав у руки правосуддя всіх лиходіїв, які тиняються по цій обителі. Я б охоче зробив це, якби міг, — і глянув на Вільяма. — Але решту я тепер залишаю на суд суворості… або надмірної поблажливості мосьпана абата». Абат мовчки зблід. Бернард Ґі вийшов.

Тим часом ми почули щось схоже на писк, якесь хрипке схлипування. То був Хорхе, він опустився на лавку для клякання з допомогою якогось ченця, котрий, мабуть, описав йому те, що сталося.

«Цьому ніколи не буде кінця… — сказав він надтріснутим голосом. — О Господи, прости нас усіх!»

Вільям ще на мить схилився над трупом. Він взяв його за зап'ястя і повернув долоні до світла. Пучки перших трьох пальців правої руки були темні.

Чи була вже пора хвалитен? Було це до того чи опісля? Від тієї миті я втратив усяке відчуття часу. Проминуло кілька годин, чи, може, менше, і за той час тіло Малахії поклали в церкві на катафалку, а братія півколом стала навколо нього. Настоятель розпоряджався щодо майбутнього похорону. Я почув, як він прикликав до себе Бенція і Николу з Морімондо. Менш ніж за один день, сказав він, обитель позбулася бібліотекаря і келаря. «Ти, — сказав він Николі, - візьмеш на себе обов'язки Ремиґія. Ти добре знаєш роботи по господарству, які ведуться в обителі. Доручи комусь замість себе наглядати за майстернями, а сам подбай про насущні потреби нинішнього дня, розпорядись в кухні та в трапезній. Ти звільнений від обов'язку присутності на богослужбах. Іди. — Тоді мовив до Бенція: — Вчора ввечері тебе якраз було призначено помічником Малахії. Подбай про те, щоб відчинили скрипторій, і пильнуй, щоб ніхто самовільно не піднімався до бібліотеки. — Бенцій боязко зауважив, що його ще не втаємничено у премудрості того місця. Абат глянув на нього суворо: — Ніхто не сказав, що тебе втаємничать. Наглядай за тим, щоб праця не зупинялася і щоб її сприймали як молитву за померлих побратимів… і за тих, хто ще помре. Кожен працюватиме лише з тими книгами, які вже має; хто хоче, може дивитися в каталог. Більш нічого. Тебе звільнено від вечірні, бо о тій порі тобі доведеться все зачиняти».

«А як я вийду?» — спитав Бенцій.

«Справді, тоді після вечері я сам зачиню двері внизу. Іди».

Він вийшов разом з ними, уникаючи Вільяма, який хотів поговорити з ним. На хорах залишився невеличкий гурт ченців — Алінард, Пацифік з Тіволі, Аймар з Александрії і Петро з Сант'Альбана. Аймар криво посміхався.

«Дяка Господеві, - мовив він. — Після смерті цього німця була небезпека, що за бібліотекаря стане ще більший варвар».

«Як гадаєте, кого призначать на його місце?» — спитав Вільям.

Петро з Сант'Альбана загадково посміхнувся: «Після всього того, що сталося цими днями, проблема вже не в бібліотекарі, а в настоятелі…»

«Помовч, — сказав йому Пацифік. Алінард, зі своїм звичним неуважним поглядом, сказав: «Вони вчинять ще одну несправедливість… як у мої часи. Їх треба зупинити».

«Кого?» — спитав Вільям. Пацифік довірчо взяв його під руку і відвів подалі від старого, до дверей.

«Алінард… ти ж знаєш, ми його дуже любимо, бо для нас він — уособлення давньої традиції і кращих днів обителі… Та іноді він сам не знає, що говорить. Усі ми стурбовані, ким буде новий бібліотекар. Він має бути мужем достойним, зрілим і мудрим… Ось і все».

«Він має знати греку?» — спитав Вільям.

«І арабську, за традицією — цього вимагає його уряд. Та серед нас багато хто обдарований цими вміннями. Моя скромна особа, і Петро, і Аймар…»

«Бенцій теж знає греку».

«Бенцій надто молодий. Не знаю, чому Малахія обрав його вчора своїм помічником, але…»

«Адельм знав греку?»

«Думаю, що ні. Ні, таки напевне ні».

«Але Венанцій знав. І Беренґарій. Гаразд, дякую тобі».

Ми вийшли і пішли до кухні, щоб знайти щось поїсти.

«Навіщо ви розпитували, хто знає греку?» — спитав я.

«Бо всі ті, хто загинув з почорнілими пальцями, знали греку. Отже, наступного трупа варто чекати з-посеред тих, хто знає грецьку мову. Включно зі мною. Тебе ж це не стосується».

«Що ви думаєте про останні слова Малахії?»

«Ти чув їх. Скорпіони. П'ята сурма, між іншим, проголошує нашестя сарани, яка катуватиме людей жалом, подібним до жала скорпіона, ти це знаєш. І Малахія сказав нам, що хтось його про це попередив».