«Хіба нема кращих аргументів, — спитав я учителя, дивлячись, як альбореєць сіпає єпископа Каффи за бороду, — щоб довести або спростувати тезу про убогість Христа?»

«Але ж можна твердити і одне, і друге, любий мій Адсо, — мовив Вільям, — бо на основі Євангелій неможливо точно встановити, наскільки Христос вважав своєю власністю туніку, в яку був одягнений і яку потім викидав, коли вона зношувалася. Якщо хочеш, доктрина Томи Аквінського про власність навіть сміливіша від нашого, міноритського вчення. Ми твердимо: ми не володіємо нічим, усе маємо в користуванні. А він твердив: можете вважати себе власниками, але коли комусь бракує того, чим ви володієте, ви маєте надати йому це в користування, і це ваш обов'язок, а не акт милосердя. Та річ тут не в тім, чи Христос був убогим, а радше в тім, чи має бути убогою церква. І убожество тут значить не так те, чи має церква право володіти чимось, як те, чи повинна вона претендувати на право втручатися в мирські справи чи ні».

«Так ось чому, — мовив я, — імператор так підтримує тези міноритів про убогість».

«Аякже. Мінорити грають по боці імператора проти Папи. Але для нас з Марсилієм це подвійна гра, бо ми б хотіли, щоб імператор теж грав по нашому боці і допоміг втілити нашу ідею про людяне правління».

«І ви це скажете, коли вам дадуть слово?»

«Якщо я це скажу, то виконаю свою місію, яка полягає в тому, щоб викласти погляди імперських богословів. Але якщо я це скажу, я провалю свою місію, бо мені треба дбати й про те, щоб відбулася друга зустріч в Авіньйоні, а я не думаю, шо Йоан погодиться, аби я приїхав туди з такими твердженнями».

«І що ж?»

«А те, що я опинився між двома протилежними силами, наче осел, який не знає, з котрого із двох мішків йому скубти сіно [262]. Річ у тім, що не настала ще пора. Марсилій марить про переміни, які тепер неможливі, а Людовік нічим не ліпший від своїх попередників, хоч поки що залишається єдиною нашою опорою проти такого нікчеми, як Йоан. Мені, мабуть, доведеться-таки говорити, якщо вони до того не повбивають один одного. В кожному разі ти, Адсо, нотуй усе, нехай принаймні якийсь слід залишиться від того, що нині тут діється».

«А Михаїл?»

«Боюсь, він марнує час. Кардинал знає, що Папа не хоче посередників, Бернард Ґі знає, що має провалити зустріч; а Михаїл знає, що поїде до Авіньйона за будь-яких умов, бо не хоче, щоб орден остаточно розірвав стосунки з Папою. І поставить під загрозу своє життя».

Поки ми так перемовлялися — і мені аж невтямки, як нам вдавалося чути один одного, — сварка досягла своєї вершини. На знак Бернарда Ґі втрутилися лучники, щоб перешкодити супротивникам остаточно вхопитися за чуби. Але вони, наче осаджені та осадники по обидва боки фортечних мурів, обсипали один в одного докорами і лайками, які я тут переказую без жодного ладу, бо неспроможний був розрізнити, хто що казав. До того ж слід пам'ятати, що фрази ці висловлювалися не за порядком, як це буває під час диспутів у моїх краях, а на середземноморський манір, коли один вислів набігає на другий, немов хвилі при збуреному морі.

«Євангеліє каже, що Христос мав калитку!»

«Та помовч ти зі своєю калиткою, ви ж її навіть на розп'яттях малюєте! А що ти скажеш на те, що Наш Господь, бувши в Єрусалимі, щовечора вертався у Витанію?»

«Якщо Наш Господь захотів ночувати у Витанії, хто ти такий, щоб критикувати Його рішення?»

«Ні, цапина ти бородо, Господь Наш повертався у Витанію, бо не мав грошей, щоб заплатити за нічліг в Єрусалимі!»

«Сам ти цапина борода, Бонаграціє! А що ж їв Наш Господь в Єрусалимі?»

«Може, ще скажеш, що кінь, якому господар дає овес, щоб прогодувати, володіє цим вівсом?»

«Ти ба, то ти порівнюєш Христа з конем…»

«Ні, то ти порівнюєш Христа з прелатами-святокупцями з вашого двору, ти, мішок з лайном!»

«Так? А скільки разів святий престол мусив провадити судові процеси, щоб захистити ваші дібра?»

«Церковні дібра, не наші! Ми ними лиш користувалися!»

«Аякже, користувалися, щоб тринькати, будувати розкішні церкви із золотими статуями, ви, лицеміри сякі-такі, вертепи беззаконня, гроби поваплені, клоаки пороку! Ви добре знаєте, що любов, а не убожество є основою досконалого життя!»

«Це сказав той ваш Тома, ненажера останній!»

«Уважай, поганцю! Той, кого ти звеш ненажерою, канонізований святою римською церквою!»

«Теж мені святий! Та ж це Йоан канонізував його, щоб зробити на злість францисканцям! Ваш Папа не має права канонізувати, бо він єретик! Ба навіть єресіарх!»

«Ці чудові слова ми вже чули! У заяві того баварського опудала в Захсенгавзені, яку підготував ваш Убертин!»

«Уважай на свої слова, плюгавче, виплодку блудниці Вавилонської і всіх інших шльондр! Знай, що того року Убертин був не при імператорі, а в Авіньйоні, на службі в кардинала Орсіні, і Папа якраз посилав його з місією до Арагону!»

«Аякже, знаю, знаю, що він складав обітницю вбогості за кардинальською трапезою, а тепер цю вбогість він відстоює у найбагатшій на цім півострові обителі! Убертине, якщо тебе там не було, хто ж тоді підказав Людовікові скористатися з твоїх писань?»

«То хіба я винен, що Людовік читає мої писання? Він же не може читати твоїх, ти ж бо останній неук!»

«Я неук? А великим ученим був ваш Франциск, який балакав з гусьми?»

«Блюзниш!»

«То ти блюзниш, блудливий ченче!»

«Я ніколи не блудив, ти це добре знаєш!!!»

«Ще й як блудив, коли разом зі своїми кумпанами, братчиками, залазив під ковдру до Клари з Монтефалько!»

«Хай спопелить тебе Господь! Я в той час був інквізитором, а Клара вже була переставилася у пахощах святості!»

«Клара, може, й пахла святістю, але тебе інші запахи цікавили, коли ти утреню черницям виспівував!»

«Ну ж бо, говори, говори далі, і гнів Божий спопелить тебе, як і твого хазяїна, який дав притулок таким єретикам, як той остгот Екгарт і той англійський чорнокнижник, якого ви звете Брануцертоном!»

«Превелебні браття, превелебні браття!» — гукали кардинал Бертранд з настоятелем.

Сварка все ще лютувала, коли увійшов один з новіціїв, які чатували на дверях. Пробравшись через цю зам'ятню, немов через поле під градопадом, він підійшов до Вільяма і шепнув, що Северин хоче терміново з ним поговорити. Ми вийшли на паперть, де човплися цікаві ченці, які з криків та гамору намагалися зрозуміти, що діється всередині. Серед перших ми побачили Аймара з Александрії, який зустрів нас своєю звичною посмішечкою презирства до глупоти цілого світу: «Ясна річ, відколи з'явилися жебрущі чини, християнський світ став куди доброчеснішим», — сказав він.

Северин був чоловіком розсудливим і міг сам подбати про свою безпеку і нікому не відчиняти. Я не мав уже більше що тут робити, а насамперед мені страх як цікаво було побачити, що ж відбувається в капітулярній залі. Тому я вирішив вернутися і доповісти про виконане завдання. Та я, певно, зле вчинив, мені треба було ще повартувати, і це заощадило б нам багатьох інших нещасть. Але я це знаю тепер, та не знав тоді.

Вертаючись, я майже зіткнувся з Бенцієм, який по-змовницькому всміхався: «Северин знайшов щось, що залишив Беренґарій, правда?»

«Що ти про це знаєш?» — нечемно відповів я, трактуючи його як свого ровесника, почасти через гнів, а почасти через його юне обличчя, на якому зараз вимальовувалось сливе дитяче лукавство.

«Я не такий дурний, — відповів Бенцій, — Северин прибігає, щоб сказати щось Вільямові, ти ж слідкуєш, щоб ніхто за ним не пішов…»

«А ти щось забагато уваги приділяєш нам і Северинові», — роздратовано мовив я.

«Я? Звичайно, що я приділяю вам увагу. Я ще від передучора не спускаю з ока ні лазні, ні лічниці. Якби я лиш міг, то давно б уже туди пробрався. Я б дорого заплатив за те, щоб довідатися, що ж Беренґарій знайшов у бібліотеці».