Холодний вітер пробіг над річкою, і мені здалося, що зорі на мить пригасли.

Ми довго спускалися вузькими сходами — у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві — нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладкі сходи під ногами. Час від часу вони повертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло — стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.

П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридору як слід, обов’язково зачепила б невидимий волосок, протягнутий над підлогою, або наступила на широку — ширшу за інші — сходинку, або змусила б здригнутися павутинку в кутку. Такого необережного чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу.

— Там унизу що, скарб? Схованка? Відьмина Печатка?

— В’язниця.

Я притихла.

Нарешті, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великій кімнаті під низькою стелею. На стелі темніли малюнки й написи, зроблені кіптявою свічок: «Люблю Елізу», «Тут сторожував Василько» і подібні нісенітниці. Вздовж стін горіли смолоскипи. Стояло велике крісло (як його тільки протягли по цьому вузькому коридору?) і кілька бочок, великих і маленьких.

Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів.

— О-о, — сказала я, озираючись.

— Побудь тут, — Гарольд взяв один зі смолоскипів. — Я скоро повернуся.

І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через секунду я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід — вузький, замаскований грою тьмяного світла.

Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних неприємних, лиховісних місцях, але це підземелля видалося чи не рекордсменом з моторошності й зловісності. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло.

Воно було розраховане на велику дорослу людину, чоловіка. Я спробувала прилаштувати руки на підлокітниках — лікті задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обіпертися на спинку, треба було прийняти незручну напівлежачу позу. Ноги теліпалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидіння, поклала долоні на коліна й спробувала повторити про себе правопис суфіксів «-онн-», «-єнн-».

Згадати правило мені не вдалося, але я принаймні відновила цілковите самовладання до того моменту, коли зі стіни — з вузького проходу, де зник Гарольд, — без усякого попередження з’явилися двоє.

Один був мій друг і вчитель.

Другий — здоровенний, бородатий, кошлатий, як дикун, і голий до пояса. Коричневе волосся росло в нього з вух, з ніздрів, з пахв, суцільним шаром покривало живіт і, здається, спину (я зразу не встигла розгледіти). Руки він тримав схрещеними перед грудьми, і кожна рука була, як тушка баранчика — така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтіли браслети. З бороди, що ковтунами затопила все обличчя, дивилися жовті й круглі, як у кота, очиська. Дзьобом видавався білий гострий ніс; зросту волосатий був приблизно Гарольдового, але в півтора раза ширший.

Я заціпеніла у своєму кріслі.

— Познайомся, Ліно, — сказав Гарольд буденно. — Це Уйма… Колишній племінний вождь і колишній людожер. Уймо, це Ліна — маг дороги.

Жовті очиська оглянули мене уважним поглядом, і я дуже засумнівалася в словах Гарольда. Чого це мій друг вирішив, що людожер «колишній»? Навіщо він узагалі привів сюди це опудало? З глузду з’їхав, чи що?

— Ліно, — Гарольд зітхнув. — Я не можу вирушити з тобою сам. Але й одну тебе відпускати — дурість і злочин. Ось Уйма. Він один вартий десятка бійців. І він згоден піти з тобою за Відьмину Печатку.

О так, подумала я з жахом. Він згоден, яке щастя. Це що ж, один із племінних вождів, захоплених Обероном на островах? У в’язниці поводився як зразковий вегетаріанець, «перевиховався», і тепер Гарольд не просто його відпускає — пропонує мені в супутники? Щоб першою людожерською стравою після довгої перерви стала Ліна Лапіна?!

— Дякую, — сказала я, відкашлявшись. — Але все-таки ліпше я сама.

Гарольд насупився, ніби не розуміючи. Подивився на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорні написи на стелі.

— Уймо, — сказав Гарольд напружено, — зачекай хвилиночку…

Він узяв мене за лікоть і витяг у коридор, анітрішки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.

— Лінко, я йому довіряю. І ти можеш йому довіряти. Я б ніколи не відправив його з тобою, якби хоч один сумнів…

— А чому він у вас у в’язниці сидить?

— Він не сидить. Він добровільно вирішив розділити долю своїх одноплемінників, а серед них є такі, які ковтають людей цілими.

Я поперхнулася.

— А він, отже, не ковтає?

— Він узагалі людей не їсть! Давно!

— Звідки ти знаєш?

— Відтіля! Я королівський маг чи хто?

— Не знаю, — сказала я, стримуючи злість. — Не знаю, чому, вирушаючи у небезпечне місце, мені головну небезпеку треба брати із собою.

— Він не небезпечний! Або ти йдеш із ним, або взагалі нікуди не йдеш.

— І нехай усе залишається, як є?

Бліде лице Гарольда вкрилося червоними плямами. Він випрямився, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, і відразу став суворим і чужим:

— Ти ображаєш мене недовірою, магу дороги?

— Чому недовірою, — промурмотіла я примирливо. — Чому ображаю… Я не хочу з ним іти, Гарольде, він мені не подобається.

Він якийсь час постояв, як статуя на постаменті, а потім зітхнув і посмутнів:

— Півночі позаду. Щоб відкрити Відьмину Печатку, потрібно години чотири, не менше. На світанку я виступаю на кочівників, і нікуди від цього не дінешся. Ми довго ще будемо сперечатися?

Утрьох ми піднялися нагору — Гарольд попереду, за ним Уйма і я у хвості процесії. Шкіряні штани людожера були пришиті до його м’яких чобіт. Ступав він безшумно й дуже легко — ніби величезна туша, надута повітрям.

Ми проминули першу варту, потім другу й третю. Стражники реагували на Уйму по-різному — деякі статечно кивали, наче й не було нічого. Інші витріщали очі. А один молодий солдат, напевне новачок, схопився за піку й приготувався до сутички.

Хоробрі хлопці в Королівстві.

Ми успішно оминули всі пастки (Уйма, схоже, знав їх не гірше за Гарольда), піднялися наверх і повернулися в палац довгою темною галереєю (у тому, що Уйма бачить у темряві, не доводилося сумніватись).

Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь портьєру (людожерові довелося протискуватися боком). Витими сходами, ледве не наступаючи на безтурботних пацюків, ми підіймалися так довго, що я остаточно знесилилась. Гарольд лаявся упівголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходів клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волосатий дирижабль, і дихав безшумно. А може, зовсім не дихав.

Нарешті Гарольд привів нас у велику кімнату, дуже схожу на кабінет Оберона, з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозі, з таким же захаращеним письмовим столом. Я пошукала поглядом пацюка Дору й не знайшла.

— Це мій кабінет, — сказав Гарольд. — Мій власний. Уймо, ти пролізеш в ось таку, — він розвів руками, як рибалка з анекдоту, — ось у таку діру?

— Тільки б голова пролізла, — сказав людожер. Я вперше почула його голос. Він говорив не на видиху, як усі люди, а на вдиху, і звук виходив до того моторошний, що я в розпачі сіла на лавку.

— Тоді я наводжу печатку, — Гарольд коротко зітхнув. — Ех, часу ні на що не вистачає…

Він швидко розвернув дошку, протер її рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руці довгу гостру крейду. Потім зі стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетіли крейдяні крихти.

Гарольд поривчасто зітхнув і повів крейду від центра по спіралі. Спочатку мені здавалося, що він водить по тому самому місці, і тільки через хвилин десять удалося розгледіти перші результати його роботи — візерунок, що нагадує річні кільця на зрізі дерева.