— Сюди!

Обернувшись, я побачила Максиміліана. Досі ще ніколи я так не раділа його появі. Некромант стояв, розставивши ноги, хижо подавшись уперед, очі його блищали. Він був схожий на воротаря, а за його спиною темніла та сама пласка скеля з убитими в неї скобами.

— Давайте ключ! Заради всього святого, швидше давайте ключ!

Уйма зняв з пояса шкіряний мішечок. Мені здавалося, що людожер ледве рухається. Дуже повільно — зубами — зриває тонкий ремінець-зав’язку. На долоню йому лягає восковий відбиток — великий скарб, за яким у цьому світі було стільки мисливців…

Ключ лежав на Уйминій долоні. Максиміліан дивився на нього, як страшенно голодний хижак на рожеву ніжну дичину. І принц-деспот перестав себе контролювати — у його очах запалали жовті вогники, які наганяли жаху.

— Дай! — некромант кинувся вперед, але Уйма вчасно прибрав руку.

— Я сам.

Учепившись у скоби, він піднявся метри на два й приклав восковий відбиток до скелі.

Нічого не сталося. Запах смерті ставав усе сильнішим: напевно, принц-чума перетинав рів.

Може, ми зіпсували відбиток? Перегріли, розплющили, стерли, адже це всього-на-всього віск! Спершу я тягала його в кишені, потім Уйма на поясі, у сні й у бою, і… — у мене похололо все всередині, — і в країні вулканів! Адже там така спекота… Ключ розплавився! Усе пропало!

— Повертай, — напружено зашепотів Максиміліан. — Лінії не збіглися. Просто повертай. Вона відкриється, ось побачиш!

Волосаті пальці Уйми повільно повернули відбиток.

Я обернулася. Ще секунда — і принц-чума опиниться поруч із нами.

— А-ах!

Вони зітхнули одночасно. Принц-саламан-дра підняв до стелі зелені очі, мені здалося, він готовий заплакати. Некромант заверещав і завис на залізних скобах. А перед Уймою — над усіма нами — зайнявся вогник, побільшав, розплився веселковою плямою — і ось це вже діра в стіні, і ось уже можна в неї пролізти!

— Пусти! — Максиміліан вчепився в Уймині штани. — Пусти!

Людожер узяв хлопчиська за комір і важко перекинув його через веселковий край люка, що відкрився. Потім зістрибнув униз, підхопив принца-бранця й поволік його до скелі. Пляма світла мигнула й повільно почала скорочуватися, наче крижаніла ополонка. Уйма, рикнувши, скинув у люк принца-бранця й принца-саламандру, який саме наспів.

— Ліно!

Я побачила його простягнену волохату долоню і, зручніше перехопивши посох, ступила крок у його бік, але в цей момент принц-деспот кинувся, наче вовк, і я відлетіла назад.

Принц-деспот ухопив Уйму за руку й рвонув так різко, що людожер зірвався й гепнувся на кам’яну підлогу. Принц-деспот підлетів до отвору в скелі, обернувся й вишкірився:

— Удачі.

Щілина зменшувалася все швидше. Принц-деспот забарився, наче вичікуючи, поки вона затягнеться сильніше, а потім ковзнув на той бік; його прощальний погляд був спрямований за моє плече.

Я обернулася. Принц-чума стояв кроків за двадцять і дивився мені в очі.

— Ходи! — я виставила перед собою посох.

Він похитнувся. Відстань між нами скоротилася вдвічі. Я не зможу заподіяти йому шкоди, але, напевно, зможу затримати, поки діра в скелі не затягнеться…

— Ліно!!!

Руки людожера згребли мене за штани й куртку. Уйма закректав, просто перед моїми грудьми опинилися іржаві скоби в скелі.

— Ходи!

Стискаючи однією рукою посох, перехоплюючи скоби зубами (боляче і з присмаком металу в роті), я піднялася до віконця, що стрімко звужувалося. Перекинула ногу через веселковий край. Оглянулася.

Людожер стояв під скелею, спиною до сходів, перегородивши її власним тілом. Принц-чума був за кілька кроків від нього.

— Ні!

Я важила в п’ять разів менше за Уйму і, звичайно, за законами фізики ніяк не могла зробити того, що сталося наступної секунди. Уже провалюючись крізь Печатку, я простягнула Уймі посох. Людожер учепився в нього, і я рвонула посох на себе — саме тієї миті, коли від світлого прорізу залишилася дірочка завбільшки із супову тарілку.

«Головне, щоб пролізла голова»…

Навряд чи все це втнула я. Це зробив посох Оберона.

Уйма перевалився через веселковий край, просочився, як кисіль, крізь діру, і всією вагою впав на мене. А з того боку, крізь Печатку, що затяглася, проникла рука з відшліфованими довгими нігтями… Завмерла перед моїм обличчям…

І зісковзнула назад.

Проріз закрився.

Через кілька хвилин весь замок гудів і мерехтів вогнями. У кімнаті, колишньому кабінеті Гарольда, юрмилися й заважали один одному стражники в кольчугах і кальсонах, напіводягнений комендант і скуйовджений канцлер. Дошка, на якій Гарольд колись намалював Відьмину Печатку, валялася на підлозі, поруч лежала я, не маючи сил підвестися, а неподалік від мене, на відстані витягнутої руки, зчепилися Уйма і принц-деспот: намагалися задушити один одного.

— Допоможіть йому! — закричала я що було сили.

Стражники Оберона не зрозуміли, кому треба допомагати (впізнавши серед новоприбулих людожера, вони в першу секунду взагалі розгубилися). Якийсь хлопець у шоломі, але без чобіт, узяв моє прохання надто близько до серця: не довго думаючи, він стукнув Уйму рукояткою меча по потилиці. Той ослаб, і залізні пальці принца-деспота впевнено зімкнулися на його шиї.

— Ні! Не того! Хапайте…

Тут підскочив принц-бранець і по-братськи уп’явся деспоту в горло.

Я на секундочку знепритомніла. А коли опам’яталася, принца-деспота вже в’язали, принца-бранця вгамовували, Уйму приводили до тями, саламандрі допомагали підвестися, і було багато світла, наче сонячної днини.

А у дверях стояв Оберон.

У мене наче гора з плечей звалилася: кляті принцеси ще не посивіли! Оберон живий, усе не марно, є надія!

Через секунду на короля дивилися всі, хіба що крім Уйми, який ще не отямився. Принц-деспот — сумно. Принц-бранець — прикривши обличчя долонею, крізь розчепірені пальці. Принц-саламандра — із цікавістю. У кімнаті стало тихо, тільки сичав крізь зуби переможений деспот, важко дихав Уйма та подзвякувала чиясь кольчуга.

Оберон обвів очима кімнату й зупинив погляд на мені. Я не витримала й потупилася. На мить мені схотілося повернутися за Печатку — навіть в обійми принца-чуми. Але в цей момент з-за спини короля вигулькнув Гарольд, і я знову задихнулася від радості: мого друга не розжалували й не стратили, його не вбили кочівники, і він не в опалі, через те що відправив нас із Уймою за Печатку!

Радість минула. Залишилися побоювання і щось схоже на каяття.

Оберон мовчав.

— Ваша величносте, — почала я, хоча мій голос зрадливо дрижав, але ж не мовчати все життя під цим поглядом. — Дозвольте представити вам… Коротше, це наречені. Принц-деспот, принц-бранець, принц-саламандра…

Я затнулася. Чогось не вистачало. У кімнаті панував безлад, голова моя йшла обертом, ось чому я не відразу помітила відсутню деталь…

— А де Максиміліан? — запитала я пошепки. — Тут був хлопчисько. Де він?

І настав світанок.

Я сиділа в Обероновому кабінеті й чекала на нього, дивлячись на море. А король не з’являвся.

Мені не хотілося спати. Перше, що сказав Оберон, звертаючись до мене: «Оживи», і це означало, що втому днів минулих замінила нова енергія. Король передав мені частину своєї чималої сили, і от я сиділа перед розчиненим вікном і дивилася, як блідніє небо.

Тут, у Королівстві, й повітря було іншим. І тиша — не лиховісна, а умиротворена. І я була б абсолютно щасливою, навіть під страхом королівського гніву, що чекав мене попереду. Ех, як добре було б, якби ми з Уймою примудрилися висмикнути з-за Відьминої Печатки не трьох принців, а п’ятьох!

Утім, я вже знала, що скажу королю. Тільки б він нарешті прийшов. Оберон так і сказав: зачекай у мене, я незабаром прийду. А тут уже світанок…

Скрипнули двері. Я підскочила. Увійшов Гарольд. Я хотіла зіскочити з підвіконня, але Гарольд не дав: мовчки підійшов і обійняв мене. І я обвила руками його незвично широкі плечі, й так ми завмерли хвилини на дві.