Пако присвітив і легко знайшов тунель. Поминувшії місце, де стеля знижувалась, він дістався до отвору. Потім причепив ліхтарик до пояса і міцно вхопився за мотузок, збираючись вилазити.

Зненацька хлопчик почув якийсь шерхіт і поглянув угору. В отворі печери він побачив невиразну постать людини. До нього тяглася чиясь рука.

Пако зойкнув і випустив з несподіванки мотузок.

— Гей! — озвалася тінь. — Це я.

Близнюк здригнувся, та відразу ж упізнав голос Маркоса. Мочіта загавкала. Вона знудьгувалася за своїм другом.

— А я збирався лізти шукати тебе. Кликав-кликав, та все марно. Я подумав, що ти заблукав. Ходімо! Там усі на тебе чекають. Стільки новин!

Коли вони прийшли в табір, Пепе саме переповідав Аліні свою розмову з археологами, які вирішили не марнувати часу й покинути узбережжя.

— Я їх провів до машини й бачив, як вони поїхали, — сказав близнюк.

Четверо друзів посідали півколом перед наметом, щоб послухати Пако. Коли хлопчик розповів про свою знахідку, Аліна вся аж затремтіла.

— Як страшно! — сказала вона, широко розплющивши очі.

Потім Пако показав їм шліфований камінь. Пепе вихопив його у брата з рук.

— Та це справжнє відкриття! Такими каменями індіанці користувались під час своїх ритуалів.

— Отже, що ви на це скажете? — спитав Пако, скінчивши розповідь.

Друзі були збентежені. їм було ясно, що про скарб не могло бути й мови, бо ж ящики зовсім нові. Але що тоді в них? Ніхто не мав ані найменшого уявлення. Аж тут Пепе, який розглядав камінь, клацнув пальцями.

— Знаю! Слухайте! — сказав він. — Якщо ящики нові, це означає, що їх поставили недавно. А хто зараз на узбережжі? Ми, Хасінто та археологи. Ящики не наші. Та й Хасінто, мабуть, не подужав би занести їх до печери. Хто ж тоді? Виходить — Ірма та Енріке.

— Хай так, — погодився Маркос. — Але що в ящиках?

— Ось це, — відповів близнюк і показав шліфований камінь. — В ящиках індіанські старожитності, що їх знайшли Ірма та Енріке.

Друзі мусили визнати, що Пепе має слушність. Тим паче, що його брат знайшов шліфований камінь біля самісіньких ящиків. Але для Пако не все було настільки ясно.

— Але чому вони ховають ящики? — спитав він.

— Річ у тому, що ти погано знаєш, як поводяться археологи в таких випадках, — сказав Пепе з виглядом знавця. — Певний, що вони хочуть зберегти все в таємниці, поки не скінчать роботу. Там їм ніхто не заважатиме.

— Отже, усі ці дні ти їм заважав, — озвався Пако й додав: —Може, тому вони сказали, що від’їжджають, а самі повернуться згодом. Бо, поки ти ходитимеш за ними слідом, вони не можуть по-справжньому працювати.

— Це легко перевірити, — втрутився Маркос. — Якщо Пепе має рацію, то завтра вони мають повернутись. Якщо ж не повернуться — значить, ящики не їхні.

Усі підтримали Маркоса і вирішили, що завтра підуть до печери подивитись на ящики і підземне озерце.

— Так, але насамперед — скарб, — вигукнула Аліна і розповіла про свою пригоду з Маркосом.

Близнята напружено слухали, коли дівчинка розказувала, як вона впала і їх мало не викрив Хасінто. Що далі Аліна розповідала свою історію, то більше всі, навіть вона сама, хвилювались. Дівчинка понижувала голос, а наприкінці перейшла майже на шепіт.

— Отже, Аліно, — сказав Пако. — Скарб, мабуть, у Хасінто.

— Як то «мабуть»? — обурилась дівчинка. — Ми ж його бачили. Кажу тобі, що він у нього.

Спалахнула суперечка. Близнята допускали, що Хасінто переховує скарб, але стверджувати напевне не могли. Аліна ж була цілковито переконана, що скарб у хатині, і закликала діяти.

— Ви ж бо прийшли по скарб, — говорила вона розгнівано, — а возитеся з тими ящиками.

Пако образився: хоча скарб його цікавив не менше за інших, але ж він знайшов ящики! Пепе довів суперечку до критичної точки, коли заявив:

— Аби ти знала, Аліно: ці ящики, наповнені каменями та черепашками, що їх відшліфували індіанці, набагато важливіші від того «скарбику» в скриньці.

Маркос змушений був нагримати на них, щоб угамувались. Табір огорнули сутінки, на узбережжя насувалась ніч. Хлопчик розпалив вогнище. Діти посідали навколо нього і дійшли згоди.

Маркос добре знав, як хотілося його сестричці побачити ящики й тунель і як близнятам кортіло з’ясувати, чи справді скарб у хатині Хасінто. Нишпорити у чужому домі негарно — це зрозуміло. Єдине, що можна вдіяти — це зазирнути у вікно і пересвідчитись, за якоюсь ознакою, що коштовності таки там. Тому вирішили йти зранку до хатини і розгадати, якщо пощастить, цю загадку. А потім оглянути Лійкувату печеру.

Наближалася ніч, і діти заходилися готувати вечерю, Коли майже все було готове, з’явився Артеміо. Мочіта загавкала, бо не знала його, але коли побачила, що діти заговорили до чоловіка, підійшла і навіть дозволила Артеміо погладити себе.

Попоївши, Артеміо й діти знову зібрались коло вогнища. Пако стурбували братові висновки щодо ящиків. Його охопило занепокоєння: а що як вони вже скінчили свою роботу і тільки зробили вигляд, що їдуть, а насправді повернуться згодом і заберуть усе з печери?

Цілий вечір його непокоїла ця думка. Тим часом друзі розповідали різні кумедні випадки, жартували, гралися з Мочітою.

Пепе, пригадуючи книжку, розповідав про ареїто — танок сібонеїв, про те, як індіанці робили барабани з лункого дерева, обрубували кінчики великих морських скойок, щоб вони звучали як сурми. І здивував усіх твердженням, що цс індіанці винайшли маракаси[9].

Хлопчик балакав би без кінця-краю, та Аліна підвелась і призналася, що хоче спати.

— Вибач, Пепе. Завтра докажеш.

Всі погодилися і вирішили вкладатися спати. Пако ж придумав ось що: лягти біля виходу і, коли всі поснуть, вибратись тихенько, пройти переліском і…

Пако пройшов переліском і попростував далі. До нього долинав шум моря. Неподалік від печер він зупинився. Хлопчик побоювався, що світло ліхтарика, тепер уже з новими батарейками, хтось може помітити. Було дуже темно, але крізь хмари іноді світив місяць, і він вирішив зачаїтися й почекати, доки знову стане видно.

«Усе йде добре, — подумав Пако. — Пошукаю якусь схованку».

Через кілька хвилин місяць вийшов із-за хмари, і хлопчик побачив перед собою невеликий чагарник та брили каміння. Підійшов, розвів руками гілля й примостився поміж кущем та скелею.

— Тут я добре замаскований, — сказав він сам до себе. — А тепер — чатувати.

З його схованки вхід до печери був як на долоні.

— Що сталося, Мочіто? — прошепотів у наметі Пепе після того, як цуценя вдруге загарчало.

І майже відразу почув, як луснула суха галузка. Тиша. Потім шерех! Схоже на кроки! А його брат був далеко. Чатував.

Біля табору хтось є!

Пепе прислухався. Може, це знову Хасінто. Якщо шерех повториться, доведеться розбудити Артеміо, хоч він і сваритиме їх за те, що Пако немає в наметі.

«Але гірше буде, коли щось станеться з братом», — подумав Пепе.

Цієї ночі не тільки цвіркуни не спали. На узбережжі не спали ще троє.

Розвиднялося. Удосвіта Пако повернувся до табору. Хлопчик мало не засинав на ходу.

— Потім розповім, — сказав братові й ліг. Він прокинувся, коли Артеміо вже подався на роботу, і діти посідали навколо Пако послухати його розповідь.

— Нічого я не побачив. — Це було єдине, що хлопчик міг сказати. Він цілісіньку ніч провів не склепивши очей у засідці. Проте нічого незвичайного не помітив.

Поки Пако снідав, Аліна та Маркос встигли збігати на Соснову гору і повернутися зі звісткою, що Хасінто вдома. Зазирнути до хатини вони не наважились,

— Отже, ящики чекають на нас! — вигукнув Пако, і гурт рушив до скелі Корсара.