— Від цього повітря мені хочеться спати.

— Мені теж, Аліно, — озвався Пепе, позіхаючи.

Маркос сказав, що ніхто їх не змушує товктися допізна.

Тож діти вирішили вкладатися. Та Пепе запропонував випити по склянці молока, бо вони вже давненько їли. Він підняв запону, зайшов до Карликової печери й приніс кухлі та молоко. Діти підвечеряли.

— А тепер спати, — сонним голосом промовила Аліна.

Усі повкладалися. У наметі стало більше місця і можна було зручніше влаштуватись. Пако підійшов туди, де лежало цуценя.

— Забирайся, Мочіто! — наказав він. — Йди в той куток.

Але цуценя незворушно гризло собі червону палицю.

— Дай мені лягти, — гримнув на неї хлопчик і вирвав палицю, щоб викинути її геть. Але щось у ній привернуло його увагу. «Та тут якісь малюнки, хоча Мочіта не випускає її з зубів. Дивно…»

Пако замислився. Він підніс палицю до ліхтаря і пильно оглянув. Потім обережно поклав на землю.

— От, погляньте! — прошепотів він.

— Що таке?

Діти оточили хлопчика.

— Що сталося? — спитав Пепе.

— Річ у тому, що це… — промовив Пако, показуючи покусаний і погризений предмет, — кістка. Кістка, пофарбована в червоний колір!

Цуценя, що примостилося біля Пако, нашорошило вуха й підняло голову. Було вже за північ. Діти любісінько спали. Пепе розповів їм на ніч, як індіанці розмальовували в червоний колір кістки, і пояснив, що означає ця нова знахідка Мочіти…

Після дощу повітря посвіжішало. Це відчувалося навіть у наметі. Спалося дуже добре. А втім, цуценя було чимось стривожене. Раптом воно стало на передні лапи й загарчало.

— Що таке? — кинувся спросоння Пако.

Мочіта знову загарчала й ступила до виходу з намету.

— Що сталося, Мочіто? — спитав Пако, остаточно прокинувшись.

Мочіта вийшла з намету й загубилася в темряві.

«Що змусило її вийти надвір?» — здивувався хлопчик.

Він і собі вийшов з намету. Подивився навкруги і не побачив нічого підозрілого. Ніч була така тиха й лагідна, як після дощу.

— Мочіто, — покликав він тихенько, щоб не розбудити решту дітей.

Цуценя підбігло до нього.

— Що з тобою, Мочіто? Чому ти вибігла?

Хлопчик саме нахилився до неї і не запам’ятав, де блимнуло світло. Але він бачив його! Він не мав сумніву. Це було таке саме світло, як і тієї ночі, коли він виходив з намету. Мочіта знову загарчала.

«Дивно», — подумав хлопчик.

Раптом світло спалахнуло ще раз.

Пако вже знав, що мандрівний вогник блукав над риб’ячими недоїдками. Але цього разу світло блимало на скелі Корсара. Проте якщо він розповість про це вранці друзям, то йому знову не повірять. Скажуть, що помилився.

Ні. Цього разу він і не подумає залишити цю загадку просто так. Треба піти на гору й з’ясувати, звідки береться те світло. Може, то ще один смітник. Та хай там що буде, а треба подивитись.

Хлопчик зайшов до намету, намацав черевики і, взувшись, схилився над братом.

— Пепе! Пепе! — покликав тихенько і поторгав його.

Пепе прокинувся.

— Що таке — озвався він.

— Я йду на скелю Корсара. Там блимає якийсь вогник. Хочу подивитись, що там.

— Але ж ми обіцяли не виходити вночі,— нагадав йому брат сонним голосом.

— Я не обіцяв. Хіба ти забув? Отож, якщо й вийду, то не порушу слова.

— Гаразд, — позіхнувши, сказав Пепе.

Лампу й ліхтарик Маркос поклав коло себе, в глибині намету, тому Пако вирішив їх не брати, щоб не розбудити нікого.

— Ходімо, Мочіто, — покликав він цуценя, і вони подалися.

Маленький серп місяця тьмяно мерехтів у височині. Пако був уже під горою, але зупинився й постояв. Коли очі звикли до темряви, рушив угору.

Було слизько. Він не раз падав, піднімався, але йшов далі. Мочіта нечутно бігла за ним. На півдорозі до вершини хлопчик вирішив зачекати, поки знову з’явиться світло. Невдовзі на вершині гори блимнуло.

«Більше схоже на ліхтар, — подумав Пако. — Отже, це Хасінто. Збирається ловити раків? Але навіщо тоді він його вмикає й вимикає?»

Хлопчик рушив далі. Раз він спіткнувся й подряпав коліно. До вершини було вже недалеко.

— Ш-ш-ш-ш-ш, Мочіто, — прошепотів він на вухо цуценяті, і воно принишкло.

Тепер лишалося визначити, де той ліхтар, і з’ясувати, хто подає сигнали. Почекав. Минуло кілька хвилин — світло не з’являлось.

«Що таке? — подумав хлопчик. — Невже не повториться?»

Як на Пако — ніч була досить тиха. Вимушене очікування повернуло його думки до того, над чим треба було замислитись раніше. Якщо то Хасінто вмикав ліхтар, то навіщо він це робив? Певне, не для того, щоб світити собі під ноги, бо світив тільки спалахами. А якщо це не Хасінто?.. То хто?

Нарешті Пако усе збагнув. Ліхтарем, звичайно ж, подають якісь сигнали. І дуже підозріло, що це робиться вночі, крадькома.

«Не треба було діяти самому», — подумав хлопчик.

Він нараз усвідомив, на яку небезпеку наражався. Усе говорило про те, що той невідомий — ворог. А як він спіймає Пако? Цілком імовірно, що тут криється щось серйозне. У такому разі хіба випустять його змовники зі своїх рук? Авжеж ні. А що вони з ним зроблять?

Хлопчикові стало моторошно.

«Треба йти назад», — подумав він.

Пако вже випростався, коли Мочіта раптом загарчала. Хлопчик знову нагнувся. Невже неподалік хтось є? Він напружено вслухався у тишу. Та чути було тільки цвіркунів і звичні нічні звуки.

«Треба повертатись, бо якщо мене спіймають…» — Він аж здригнувся на таку думку.

Пако повільно рушив, пригинаючись і роззираючись довкола. Мочіта бігла поруч, плутаючись під ногами. Хлопчик крався від куща до куща, уникаючи відкритого місця. Кожен горбочок, брила чи кущик ставали йому в пригоді по дорозі до табору. Він обережно спускався з гори.

«Коли прийду в табір, розбуджу всіх, — вирішив він. — Піду через ті кущі».

Він пішов до чагарника, що виднівся попереду.

Мочіта зненацька люто загавкала. Пако зупинився, нажаханий. Кущ ворушився і наближався до нього. Зі страху він хотів тікати, але чиясь рука схопила його за плече. Хлопчик розгубився, відчувши на собі цупкі пальці. Спробував випручатись, але чоловік стиснув його плече ще дужче.

— Пустіть мене! — закричав Пако, силкуючись вирватися.

— Замовкни! — гарикнув чоловік і заломив йому руку за спину.

Пако стало страшно — то був голос не Хасінто. Та за мить, як не дивно, страх минув. А натомість виникло невтримне бажання звільнитись. Він рвучко обернувся. У цю мить Мочіта вкусила чоловіка за ногу. Той скрикнув від болю. У слабкому місячному світлі хлопчик розгледів нападника. Він був у капелюсі й мав великі вуса.

Чоловік вилаявся і дригнув ногою.

Мочіта відлетіла убік і заскавучала.

— Мочіто! — стривожено вигукнув Пако і спересердя копнув незнайомця ногою в коліно.

Чоловік з несподіванки похитнувся. Хлопчик висмикнув руку і ось-ось утік би, та чоловік вхопив Пако за ногу і повалив на землю. Він насів на хлопчика і притиснув йому Дужою рукою потилицю.

— Рятуйте! Рятуйте! — встиг крикнути Пако, перш ніж йому затулили рота.

— Що таке? — кинувся зі сну Маркос.

Він сів і безтямно вдивлявся в темряву, що панувала в наметі. Спросоння хлопчик забув, де він. Але за мить згадав і стривожився. Міг би присягтися, що його розбудили якісь крики. Хтось кликав на допомогу. Тоді він увімкнув ліхтар. Біля нього спала Аліна, трохи далі близнята. Але… Маркос переліз через Пепе і впевнився — Пако зник.

— Пепе! Пепе! — покликав він стривожено.

Хлопчик прокинувся. З голосу Маркоса він зрозумів, що сталося щось надзвичайне.

— Що? Що трапилось? — спитав він.

— Де Пако?

— Що там таке? — сонно спитала Аліна.

— Пако немає,— відповів Маркос, взуваючись. Він вирішив не казати, що чув якісь крики, щоб не налякати товаришів.