Голос, що лунав із динаміка, був холодний і металічний, з нотками зверхності. Усі слухали, затамувавши подих.

Ленґдон намагався визначити акцент. Мабуть, із Близького Сходу?

— Я посланець давнього братства, — повідомив голос із чужоземною вимовою. — Братства, яке ви століттями кривдили. Я посланець ілюмінатів.

Ленґдон весь напружився. Рештки сумніву розвіялись. На якусь мить його знову охопило те дивне змішане відчуття захоплення, тріумфу і водночас смертельного жаху, що його він пережив уранці, коли вперше побачив амбіграму.

— Чого ти хочеш? — запитав камерарій.

— Я представляю людей науки. Людей, що, як і ви, шукають істину. Про долю людини, про її призначення, про творця.

— Хто б ти не був, — сказав камерарій, — я…

— Silenziol Краще слухай. Дві тисячі років ваша Церква утримувала пріоритетне право на істину. Ви знищували противників за допомогою брехні та пророцтв про Страшний суд. Ви маніпулювали правдою, дбаючи про власні інтереси, убивали всіх, чиї відкриття суперечили вашій ідеології. То Чи варто дивуватися, що ви стали мішенню для просвітлених людей на всій землі?

— Просвітлені люди, щоб досягти мети, не вдаються до шантажу.

— Шантажу? — Незнайомець розсміявся. — Це не шантаж. Ми нічого не вимагаємо. Знищення Ватикану — справа вирішена й обговоренню не підлягає. На цей день ми чекали чотириста років. Опівночі вашого міста не стане. І ви нічого не вдієте.

Оліветті кинувся до телефону.'.

— Це місто для вас недоступне! Ви ніяк не могли закласти тут пибухівку!

— Ти говориш з тупою відданістю швейцарського гвардійця. А може, ти навіть начальник? Тобі, безумовно, відомо, що ілюмінати століттями проникали в елітні організації по всьому світу.

І Іевже ти й справді вважаєш, що Ватикан такий неприступний?

О Боже, подумав Ленґдон. Вони мають когось тут, усередині. Нін знав, що ілюмінати традиційно здобували владу, проникаючи в інші впливові організації. Свого часу вони проникли її товариство масонів, у найбільші банківські мережі, у державні установи. Черчилль навіть якось сказав журналістам, що якби англійські шпигуни проникли в лави нацистів такою ж мірою, як ілюмінати в англійський парламент, то війна закінчилася б:іа місяць.

— Це відвертий блеф, — роздратовано сказав Оліветті. — Наша влада не може сягати аж так далеко.

— Чому? Тому що ви, швейцарські гвардійці, такі пильні? 1 стережете кожний клаптик свого приватного світу? А як же самі швейцарські гвардійці? Вони що ж, по-твоєму, не люди? Ти й справді вважаєш, що вони життя готові покласти за байку про чоловіка, який ходив по дод^Запитай себе сам, як інакше цей контейнер міг потрапити до вашого міста. Або як сталося так, що чотири ваші найбільші цінності цього вечора зникли.

— Наші цінності?¹ — Оліветті насупив брови. — Ти про що?

— Один, два, три, чотири. Ви що й досі не помітили, що їх немає?

— Якого дідька ти торочиш!.. — Оліветті змовк на півслові:і таким виразом, наче дістав удар між ребра.

— Ну от, схоже, до тебе починає доходити, — сказав незнайомець. — Назвати їхні імена?

— Про що він говорить? — запитав збентежений камерарій.

Незнайомець розсміявся.

— Командир тебе ще не поінформував? Який гріх! Не дивно. Така пиха. Уявляю, яка це для нього ганьба — розповісти правду… що чотири кардинали, яких він заприсягся оберігати, взяли та й зникли…

Оліветті вибухнув.

— Звідки ти про це знаєш?

— Камерарію, — тріумфував незнайомець, — запитай свого командира, чи всі кардинали зібралися в Сікстинській капелі.

Камерарій запитально подивився на Оліветті.

— Сеньйоре, — прошепотів Оліветті камерарію на вухо, — це правда: четверо кардиналів іще не з’явилися до Сікстин-ської капели, але немає причин хвилюватися. Кожен із них сьогодні вранці зареєструвався, отже, ми знаємо, що вони в місті і їм нічого не загрожує. Та ви самі кілька годин тому пили з ними чай. Вони просто запізнюються. Ми їх шукаємо, але я впевнений, що вони просто десь загулялися й забули про час.

— Загулялися? — Камерарій підвищив голос. — Вони мали бути в Сікстинській капелі годину тому!

Ленґдон перезирнувся з Вітторією. Зникли кардинали? То ось, виявляється, що вони шукали!

— їхні імена, — сказав незнайомець, — справлять на тебе враження. Це кардинал Ламассе з Парижа, кардинал Ґідера з Барселони, кардинал Ебнер із Франкфурта…

Із кожним новим іменем Оліветті неначе меншав.

Незнайомець помовчав, ніби відтягуючи задоволення, пов’язане з останнім іменем.

— Із Італії… кардинал Бадджіа.

Камерарій весь обм’як, неначе корабель, що з натягнутими вітрилами раптом потрапив у повний штиль. Його сутана заколивалась, і він упав на стілець.

— I preferiti, — прошепотів він. — Чотири улюбленці… Бадджіа в тому числі… найімовірніший наступник… як таке можливо?

Ленґдон достатньо прочитав про сучасні вибори Папи, щоб зрозуміти відчай камерарія. Теоретично Папою може стати будь-який кардинал, якому не виповнилося вісімдесяти років, однак насправді тільки декілька мають достатній авторитет, щоб зібрані дві третини голосів у цьому надзвичайно упередженому голо-гуманні. Цих небагатьох називають preferiti.

І всі вони зникли.

У камерарія по обличчю котився піт.

— Що ти збираєшся з ними зробити?

— А ти як думаєш? Я нащадок шанувальників гашишу.

Від цих слів Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Він чудово зро-іумів, що вони означають. За віки Церква нажила кількох заклятих ворогів, зокрема так званих «шанувальників гашишу» і тамплієрів. Одних Ватикан переслідував, інших зрадив.

— Відпусти кардиналів, — попросив камерарій. — Хіба недостатньо погрози знищити Святе місто?

— Забудь своїх чотирьох кардиналів. Уважай, що їх уже немає. Ллє затям: їхню смерть запам’ятають… мільйони. Про що ще може мріяти мученик? Я їх прославлю на весь світ. Кожного по черзі. До півночі про ілюмінатів почують усі. Навіщо змінювати і піт, якщо світ про це не знає? Публічні вбивства жахають і водночас збуджують, ти так не вважаєш? Ви довели це давним-давно… інквізиція, тортури над тамплієрами, хрестові походи. — Він па мить замовк. — І звісно ж, la purga. — Камерарій мовчав. — І Іригадуєш la purga?. — запитав незнайомець. — Куди там, ти ж іще дитина! Священики загалом погано знають історію. Може, і (є тому, що історія їх ганьбить?

— La purga, — машинально сказав Ленґдон. — Тисяча шістсот шістдесят восьмий рік. Церква випалила розпеченим залізом чотирьом ученим-ілюмінатам на грудях хрест. Щоб очистити їх під гріха.

— Хто це говорить? — поцікавився незнайомець не так стур-оовано, як зацікавлено. — Хто там іще є?

— Як мене звуть, немає значення. — Ленґдонові стало моторошно, але він намагався стримати тремтіння в голосі. Розмовляти з живим ілюмінатом було дивно… Все одно, що розмовляти і Джорджем Вашингтоном. — Я науковець, вивчаю історію вашого братства.

— Чудово, — відповів голос. — Приємно чути, що є ще люди, які пам’ятають про злочини, скоєні проти нас.

— Такі люди вважають вас покійниками.

Хибне уявлення. Братство доклало немалих зусиль, щоб усі вважали саме так. А що ще ти знаєш про lapurga?

Ленґдон завагався. Що я ще знаю? Що вся ця вистава — суцільне божевілля, ось що я знаю!

— Після того, як кожному з учених випалили тавро, їх убили, а тіла покидали в людних місцях у Римі як пересторогу іншим, охочим приєднатися до ілюмінатів.

— Точно. Ми зробимо те саме. Око за око. Вважайте це символічною відплатою за наших загиблих побратимів. Ваші четверо кардиналів помиратимуть по одному щогодини, починаючи з восьмої. До півночі весь світ буде в захваті.

Ленґдон зробив крок до телефону.

— Ти що, справді збираєшся випалити цим чотирьом чоловікам тавра і вбити їх?

— Історія ж повторюється. Звичайно, ми діятимемо вишукані-ше й сміливіше, ніж Церква. Вони вбили потайки і підкинули тіла, коли ніхто не бачив. Це так боягузливо.