— Tabban! — вилаявся вбивця, вилізши з фонтана й побачив-ши закривавлену ступню.

Носок черевика був пошматований, а кінчик великого пальця, мабуть, відірвало кулею. Сердячись через власну необережність, він відірвав обшлаг з однієї штанини і запхав тканину в діру в черевикові. Біль стрелив у ногу.

— Ibn alkalb! — Він стиснув кулаки і заштовхав ганчірку глибше. Кровотеча поступово припинилась.

Сідаючи за кермо, убивця більше не думав про біль. Він згадав про насолоду, що його чекала. Роботу в Римі завершено. Він чудово знав, яку дістане винагороду за всі старання. Зв’язана Вітторія Ветра чекала його повернення. Убивця, навіть змоклий і наскрізь промерзлий, відчув, як у тілі наростає збудження.

Я заслужив свою винагороду.

Вітторія Ветра прокинулась від болю. Вона лежала на спині. Усі м’язи затерпли і немов скам’яніли. Вона хотіла ворухнутися, але Плечі звела судома. Вітторія не відразу збагнула, що руки її зв’язані за спиною. Спершу вона нічого не розуміла. Я що — сплю? Але коли спробувала підвести голову, різкий біль у потилиці переконав її, що це не сон.

Розгубленість переросла на страх. Вітторія розглянулась. Вона була у кімнаті з каменю — великій, гарно обставленій, освітленій смолоскипами. Якесь давнє місце для таємних зустрічей. Поряд колом стояли старовинні лави.

Вітторія відчула на тілі прохолодний вітерець. Вона побачила розчинені подвійні двері, а за ними балкон. Вітторія могла заприсягтися, що крізь щілини у балюстраді вона побачила Ватикан.

Роберт Ленґдон лежав на монетах, що товстим шаром укривали дно фонтана чотирьох рік. У зубах він і досі стискав пластиковий шланг. Повітря, що йшло від насоса, було просякнуте машинним мастилом, і в горлі пекло. Проте Ленґдон не нарікав. Головне, що кін живий.

Він не знав, наскільки вдало зімітував утоплення, але, проживши все життя біля води, безумовно, чув не раз, як саме це відбувається. Він старався, як міг. Наостанок навіть видихнув з легенів усе повітря й перестав дихати, щоб тіло пішло на дію під власного вагою.

На щастя, убивця купився на цей спектакль і відпустив йот.

Причаївшись на дні фонтана, Ленґдон вичікував так довго, як міг. Він уже мало не почав задихатися. Він не знав, чи вбивця вже забрався геть. Вдихнувши зі шланга ще раз їдке повітря, він па решті відпустив його і поплив низько над дном, доки не наткнум ся на слизький мармур центральної композиції. Безшумно під нявся на поверхню і випірнув, невидимий у тіні величезних мармурових фігур.

Мікроавтобуса не було.

Це все, що Ленґдон хотів побачити. Вдихнувши на повні гру ди свіжого повітря, він кинувся до того місця, де зник під водою кардинал Бадджіа. Ленґдон знав, що старий уже непритомний і повернути його до життя навряд чи вдасться, але спробувати він мусив. Знайшовши тіло, він став над ним, широко розета вивши ноги, нагнувся й потягнув обома руками за ланцюги. Коли голова кардинала виринула з води, Ленґдон побачив, іди очі в нього вже закотилися і вилізли з орбіт. Кепський знак. 1 її пульсу, ні дихання.

Знаючи, що нізащо не подужає підняти й перетягнути обплу тане важкими ланцюгами тіло через бордюр фонтана, Ленґдон потягнув кардинала Бадджіа по воді до розщелини в центральній брилі скульптурної композиції. Тут було мілко і камінь спускам ся у воду похило. Ленґдон витягнув голе тіло якнайвище па кам’яний виступ.

Тоді взявся до справи. Стискаючи скуті ланцюгами грудй, Леш' дон відкачав кардиналові воду з легенів. Тоді заходився робити штучне дихання. Старанно відлічував секунди. Стримувався, щоб не дути надто сильно чи надто часто. Три хвилини Ленґдон намагався повернути старого до життя. Через п’ять хвилин він зрозумів, що все скінчено.

II preferito. Чоловік, що мав стати Папою. Лежить перед ним мертвий.

Навіть розпластаний на холодному камені, голий і наполовину занурений у воду, кардинал Бадджіа зберігав вираз спокійної гідності. Вода тихо плескалася на його грудях… Здавалося, вона кається… немов просить вибачення за те, що стала його вбивцею… і намагається змити жахливу рану з її ім’ям.

Ленґдон м’яко провів рукою по обличчю кардинала і прикрив над закоченими очима повіки. І в цю мить він відчув, що назовні рвуться сльози. Це його вразило. І вперше за багато, багато років Ленґдон заплакав.

Ленґдон нарешті відійшов від мертвого кардинала знову на глибше місце. Туман утоми поволі розсіювався. Спустошений і самотній, Ленґдон думав, що зараз упаде. Але натомість він несподівано відчув новий приплив енергії. М’язи налилися силою, а мозок, тимчасово забувши про біль у серці, відкинув минуле і зосередився на єдиному відчайдушному завданні.

Треба знайти сховище ілюмінатів. Я мушу визволити Вітторію.

Ленґдон повернувся обличчям до велетенського творіння Бер-ніні і, зібравши рештки надії, почав шукати очима останній вказівник ілюмінатів. Він знав: десь, серед цієї химерної купи фігур криється ключ, що вказує на храм Просвітлення. Проте надія швидко згасла. У дзюрчанні води йому вчувалися насмішкуваті слова segno: Хай янголи у пошуку ведуть. Ленґдон у відчаї дивився на вирізьблені фігури перед собою. Цей фонтан поганський! На ньому немає жодних клятих янголів!

Коли Ленґдон оглянув скульптурну композицію і не виявив нічого вартого уваги, його погляд мимоволі ковзнув угору на височенну кам’яну колону. Чотири вказівникидумав він, розставлені по Риму у формі велетенського хреста.

Розглядаючи ієрогліфи, що вкривали обеліск, він застано вився-, чи не криється бува підказка десь у єгипетських символа к, Але одразу ж відкинув цю ідею. Ці ієрогліфи з’явилися на баї л то століть раніше від Берніні, а розшифрували їх тільки післн того, як знайшли Розетський камінь. Хоча, наважився припу< тити Ленґдон, може, Берніні вирізьбив на обеліску якийсь До датковий символ? Такий, що був би непомітний серед інших ієрогліфів?

З новою надією Ленґдон обплив фонтан іще раз, уважно огля даючи всі чотири грані обеліска. Це зайняло дві хвилини, і коли він дійшов до останньої грані, надія згасла. Серед ієрогліфів не бу ло нічого такого, що скидалося б на більш пізнє вкраплені їм Янголів, звісно, не було теж.

Ленґдон подивився на годинник. Була рівно одинадцята. Піп не знав, летить час чи повзе. Він брів у холодній воді фонтана, і його почали переслідувати страхітливі сцени з убивцею і Ві ї торією. Укотре обійшовши обеліск і знову нічого не побачивши, Ленґдон остаточно впав у відчай. Стомлений і зневірений, він мало не валився з ніг. Закинув голову назад і був готовий голосно закричати з відчаю.

Але крик застряг у нього в горлі.

Ленґдон дивився вгору на обеліск. Те, що стриміло на його вершечку, він уже бачив раніше, але не надав цьому значення Тепер же він вкляк на місці. Це був не янгол. Аж ніяк. Насправді спочатку Ленґдон навіть подумав, що це взагалі не є частиною фонтана Берніні. Вирішив, що це — жива істота, птах, що при мостився на вершечку величної піраміди.

Голуб.

Ленґдон примружився, придивляючись крізь підсвіченни туман до об’єкта на вершечку піраміди. Це ж голуб, хіба ні? 11а тлі зоряного неба чітко було видно голову з дзьобом. Однак відтоді, як Ленґдон прийшов сюди, птах навіть не поворухнув ся, попри те, що внизу під ним точилася бійка. Він сидів точ нісінько так само, як і тоді, коли Ленґдон тільки-но прийшов па і (ей майдан. Птах вмостився на самому вершечку обеліска і спокійно дивився на захід.

Якусь мить Ленґдон поспостерігав за ним, а тоді занурив руку у воду і витягнув жменю монет. Щосили жбурнув монети вгору. Вони дзвінко вдарились об граніт і полетіли вниз. Птах не зреагував. Ленґдон повторив експеримент. Цього разу одна з монет влучила в ціль. Метал брязнув об метал, і слабка луна пішла порожнім майданом.

Клятий голуб був із бронзи.

Тобі потрібний янгол, а не голуб, почув він внутрішній голос. Але було запізно. Ленґдон уже все зрозумів. На вершечку обеліска сидів не голуб.