Перехрестився він бистро кілька разів і бочком, бочком підійшов до Олекси.

— Що ти мав за справу… що ти мав за рацію на життя Дзвінчука Штефана й на його дім находити?.. Чи тебе хто намовив до того…

Олекса згірдно поглянув на священнослужителя, що мішається не в своє діло. Міг би не відповідати зовсім, але з ґречності до сану відповів твердо:

— Ци намовляв, ци ні, а така мені смеркь прийшла.

Піп і ще щось хотів питатися з судового порядку, але дяк смикнув його за реверенду. Це був старий гуцул з потомственої сім'ї одвічних дяків.

— Занехайте тото, отче! — досить голосно сказав він. — Ви би краще, шо належит до крискенцької душі…

Піп схаменувся. Справді, личило би більше виступити в своїй власній ролі. Тому спокійнішим уже голосом, ніби урядово, запитав:

— Потребуєш сповіді й прагнеш прийняти найсвятіший сакрамент?

Пролинула перед очима Олекси та пам'ятна ніч, коли так урочисто, з таким глибоким почуттям причащав його отець Коалевич в сапогівській церкві темною ніччю. І розгрішив від усіх минулих і будущих гріхів, поповнених ради свободи рідного люду.

Олексі стало легко від тої згадки. Може, не всі гріхи були простимі, може, не одне й таке зробилося, чого не розгрішив би й отець Кралевич, але най… гуртом обрахуємоси. Там і отець Кралевич буде, і Злотніцький із жінков і дитинов, і Д і душко, і всі… Там поговоримо. А цему попикові клишоногому нема що коло мене робити.

І Довбуш Олекса ізрік отакі слова:

— Сповідав-сми-си й законював-сми-си в той час, у котрий поступав-сми на. цесу дорогу. Бирше не потрібую[25] Сильно сказав оце Олекса Довбуш. Відступився в страху попик. Уперше в житті чув він такі слова. Який же сміливий сей Довбуш, коли йде в таку путь і сам, без Бога.

І всяке хотіло чогось від цієї сили. Он якась вертлява юрка фігурка виховзнулася з товпи.

— Пане ватажку… пане ватажку, — і норовила так, щоби мало хто чув. — А ци не сказали би ви, де ваші скарби? Чомунь мают пусто-дурно в землі гнити? Може бе-сте, сказали, а де… В котрім місці… А я би за вашу душу пацєж змовив…

І тремтіла дрібненька душа. Насмілився, аж вухом нахилився над самі вуста Довбуша, але уста ті були замкнені.

Перед очима Довбуша проповзли ті ночі темні, коли, ховаючися від усіх, прокрадаючися, ішов до відлюдних, самому йому відомих печер, відсував якісь плити і клав там заповідні бордюжки… Навіщо так робив? Не знав… Усі так роблять…

Життя здавалося довгим-довгим. Ще тисячу разів прийдеш сюди здоровий, сильний і забереш. А життя от перервалося несподівано. Виходить, рабував і клав, і в пам'яті держав усього лиш по те, щоби передати оцій миршавій фігурці… Неварт.

А той нетерпеливився: а той тремтів… і ждав… і шепотів, шепотів:

— Так де?.. Скажіть… я піду… я знаю…

— У Чорногорі в полонинах. А де — Бог знає та я. Земля з того скористає, не люди.

І твердо так, чеканно це сказав — і то були останні його слова на землі. Повернув голову й замовк, не хотів більше ні на що відповідати.

Почувся кінський тупіт. То скакав пан Колендовський.

— Здох! — ще здалеку крикнув.

Йому ніхто не відповідав. Усі дивилися, як конає великий опришок. А він хапав уже повітря зеленими губами, здригалося останнім дрожем усе могутнє тіло. Якось довго застогнав крізь зуби, витягнувся — і вмер…

XXXII

Тихо стояли люди довкола. Коли хтось один зняв кресаню й перехрестився — за ним пішли всі, і замелькали у повітрі десятки рук у білих рукавах… Десь почувся тихий жіночий плач.

І нараз серед тої тиші почувся голос старого дяка. Твердо і певно, з великим почуттям і щирістю підняв він голосом те, що мав найкращого, — молитву!

— Владико! Господи вседержителю!.. Отче Господа нашого Ісуса Христа. Молимося — душа раба твоего Олексія од всякія узи розріши і од всякія клятви освободи. Остави прегрішення йому, яке од юності, відомая і невідомая, в ділі і в слові. Ти-бо єдин єси могутній оставляти гріхи всякому чоловіку, на тя уповающому…

І підняв уверх руки, мов бачив там, у хмарах, Бога свого й кричав йому туди:

— Ей, Господи! Повели — да одпуститься од уз плотських і гріховних, і прийми в мирі душу раба твоєго Олексія і покой ю у вічних обителях со святими твоїми.

І так гарно, так чуло говорив цей старий дяк, що заплакали, заголосили молодиці й дівчата за великим своїм заступником. Потупивши голови, стояли космацькі громадяни і думали: це ж ми, ми його вбили… Не вміли оцінити, не вміли шанувати, не вміли помогти… не встерегли від зрадницької кулі. Ну що ж… От і маємо, що зробили. Замість Довбуша — он пан Колендовський сидить на коні, замість свободи — панську косовицю, замість опришків — панських гайдуків із нагаями. Попик сообразив нарешті, що дяк узурпує його, попове право й обов'язок читати молитву «на сход душі». Мотнувся було перервати, але чиясь дужа рука взяла його за плече й так пришполила до місця, що попик і не ворухнувся.

Стояв пан Колендовський, не смів порушити урочистої хвилі. І тільки дяк, старий гуцульський дяк, взивав до небес, випрошуючи помилування й благостині для угасшого заступника народного. Кликав матір господню. Вона, як женщина, скоріше відчує, ближче прийме до серця.

— Владичице! Каплями, подобно дождевим, злий й малії дніє мої, літнім обхожденієм оскудлівающе, помалу іщезают уже. Предстани ми, помошнице, в сей час ужасний, внегда ізити душі од тілесе, і бісовския ізбави мя руки, яко же бо псі мнозі оступиша м'я.

Обступили Олексу всякі люди… Он гайдуки панські прибігли за Колендовським… Он піп стоїть і здвигає плечима… Чи не ото все будуть пси, згадані в молитві? А може, це й про нас, панове громадо, сказане, бо прийшли ми не живого рятувати, а на мертвого дивитися.

— Обидоша мя мисленні ї рикающіє скімни іщут возхитити і розтерзати мя…

Всі очі звернулися на гайдуків панських. Оце вони й єсть — «скімни рикающіє». Зараз звелить пан — і будуть «возхитити і розтерзати» безсилого вождя.

— Приклони ж вухо твоє ко мні. Христа, Бога моєго, мати, од висоти многія слави твоєя благая і услиши стенаніє конечное і руку ми подаждь.

А потім високо і сильно, не як на свої старі літа, затяг оте одвічне, що під плач починається й під плач же закінчується — «Житейськое море, воздвізаємое зря напастей бурею».

Гримнула гуцулія сотнями голосів, покотився спів понад горами — і така панахида вийшла всенародна, що вже всі плакали. Першим схаменувся Колендовський. Він скочив з коня й підійшов до батюшки.

— Проше єгомостя! Припиніть же це нарешті. Як ви дозволяєте? Розбійник — а ви…

Попик не знав, що робити. Припинити — то правильно. Але що припинити? Це молитва. Якби люди лаялися або билися, а то ж моляться.

І піп оглядався, не знаючи, кого йому слухати. Чи приписів земного начальства, чи гласу своєї духовної совісті.

Колендовський уже цілковито знайшов себе.

— Гей, гайдуки! Обшукать мерлого. А те, он що блищить, подати мені.

Се була та знаменита позолочена ладівниця. У пана Колендовського аж очі загорілися, побачивши таку прекрасну й дорогоцінну річ.

— Псякрев… На дубленім сардаку, хам, таку річ носив, що її на срібнім панцирі тільки класти.

Гайдуки обшарювали мерлого. Грошей знайшли мало, але один з гайдуків намацав зашитий у полу сардака хрестик. Зробив це необережно — його товариш помітив.

— На двох, — шепнув.

Гайдук рванув сукно, ніби не можучи розстебнути. Потім, ніби чухаючися, поклав здобич за пазуху.

Пан Колендовський організував провіз тіла по всій околиці. Приїздив, віз ставав коло церкви, а в містечку — на базарній площі, глашатай кричав:

— Ось проклятий Олекса Довбуш!.. Розбійник і лотр!.. Він пожерав людей, а тепер і його самого зніс і згладив з сього світу меч господень… Дивіться всі й кайтеся по ньому. І знайте, що всім те буде, хто підіймає руку розбійницьку на ближнього свого і на панів, самим Господом Богом установлених.

вернуться

25

Історичний факт. (Приміт. авт.).