Ян-Казимир певен був, що Радзивілл не підійметься сеї ролі, але на всякий випадок закидав вудку.

— Я гадаю, вистарчило би двох правників. От когось з секретарів вашої королівської мосці.

— То пан згоджується? — жваво сказав Ян-Казимир.

— Я ще того не сказав.

Бистро обдумав Радзивілл, що справу може повести без найменшого ущербку для себе, а виграти, все при тім щось виграє.

— Ні, я вже дуже прошу пана канцлера… Преці ж я сам… я не чекав про економію Кобринську, але сам…

— Я є дуже вдячний вашій королівській мосці за сей дар, але ж пан не потребує йти сам. Я згоджуся, що можна, і то навіть буде ліпше — послати двох правнуків. Менше галасу… А їм можна сказати, аби вони добре слухали. То вже ваша королівська мосць самі упімнуть.

— Ні, ні… Як же я можу? Ні, я вже прошу пана канцлера. Преці ж ми ще не умираємо, ще доведеться разом жити, мати спільні інтереси… Ще ж, може, й король на що здасться.

— Але ж бо я не знаю, що говорити навіть!

— Но-но-но! — король потріпав Радзивілла по плечу. — Преці ж князь не дитина. Ми порозуміємося, ми порозуміємося. Радзивілл чув, що може тепер топтатися по сему королеві як хоче довго. І нахабно вставив:

— Добре жінкам. Не треба ні булавою воювати, ні дипломатикою. Вистарчить трохи за берло королівське потриматися — і щастє само спадає на голову.

Ян-Казимир хіхікав.

Радзивілл замкнувся знов у свою нічим не взрушену повагу. Преці ж він завше такий штивний, зверхньо спокійний. От тепер лише не міг утриматися, аби не шпигнути короля.

— Що ж до справи, то добре. З мандату вашої королівської мосці вишлю завтра ж когось з секретарів… Може… може, пана Купцевича яко нотаріуса. Так… Так буде найліпше. Він піде до хорого пана маршалка, аби розпорядив, коли може, своїм маєтком ще при житті, щоб не було відтак завіклань і безпотрібного шуму. Результати будуть облятовані в книгах городських, може, таки завтра ж.

— Ні, ні, ні. Я просив би пана канцлера доконче дати мені знати перед тим. Бо се для мене надзвичайно важно.

— Добре. Коли ваша королівська мосць собі того зичать.

Розпрощалися.

Зовсім тихо стало в королівськім кабінеті. І темно. Довго ще ходив Ян-Казимир по покою і радів. А як радів, то в нього чомусь завше починала селезінка грати.

«Часом добрі концепти так несподівано приходять у голову. Коби ж я подумав о тім раніше. Ми би удвох з Гальшкою щось би вдіяли. І обійшло би ся без сего проклятого литовця. Тепер він гадає, що тримає мене в руці. Ого! Зачекай ще…»

А потім сів у фотель і замкнув очі. Як жива, стала пані Казановська і сміялася тим своїм сміхом, від котрого завше гострі колючки починали брати короля. Бачив він жінок на своїм віку доста, але такої пишної, такої потягаючої не пригадує другої. І, згадуючи при тім перестарілі wdzicki[73] своєї жінки, аж спльовував король Ян-Казимир.

Коли роздумую над життєвою і творчою долею Гната Хоткевича, гортаю сторінки численних його творів — завершених і тих, що дійшли до нас в уривках, мене охоплює почуття подиву й радості: скільки корисного зробив для свого народу цей непересічний письменник, театрально-музичний діяч, який глибокий слід залишив він в історії нашої культури, а з другого боку, мучить мою душу його трагедія, що є частиною трагедії української радянської літератури, переслідуваної, гнаної і розстрілюваної в страшні часи сталінщини. Серце стискається від болю над його трагічною долею. В'язень царських тюрем став жертвою беріївських таборів смерті! Скільки міг він ще дати своєму народові, скільки його творчих планів у тих антилюдських умовах не змогли стати реальністю, в тому числі й найбільший твір письменника «З сім'ї геніїв» — тетралогія про Шевченка.

Десь у глибині змученої душі письменника в ті чорні, страшні дні жевріла надія, що, може, епопея про Шевченка врятує його від трагедії. Цькований і переслідуваний, Г. Хоткевич 1937 р. звертається до президента АН УРСР з листом допомогти йому вижити, дати змогу завершити працю над великим полотном про Шевченка. Але що міг зробити в тих умовах навіть президент АН УРСР?! І покотилася голова козацька, і випало з чесних рук перо…

Чверть століття його ім'я не з'являлося в пресі, не друкувалися твори. Та хіба тільки його? Після реабілітації письменника виходить кілька книжок українською та в перекладі російською мовами. 1966 р. з'являється двотомне зібрання спадщини Г. Хоткевича — найповніше з післявоєнних видань, — і знову настає перерва в освоєнні творчого доробку письменника… Тому-то не може не радувати задум видавництва «Дніпро» випустити п'ятитомне зібрання художніх творів Г. Хоткевича в 1992–1994 рр.

Слобожанщина із таким центром, як Харків, дала багатьох визначних діячів української літератури, культури і науки. Згадаймо імена письменників, вчених — Г. Сковороду, Г. Квітку-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, А. Метлинського, Х. Алчевську, О. Потебню, М. Сумцова, Д. Багалія та багатьох інших. Тут були тривкі традиції української журналістики, виходили журнали «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», альманах «Сніп», «Молодик» та ін. Хоч, звичайно, в умовах царату публікація такого роду видань була справою складною, нелегкою і — не зовсім безпечною: офіційні власті пильно стежили за всім, що стосувалося України.

Г. Хоткевич (народився 31 грудня 1877 р. в Харкові) замолоду перебував у селянському середовищі: щоліта його батьки наймитували у купця П. Михайлова і разом з його родиною жили в селі Дергачі біля Харкова. Звідси він виніс свої перші враження про життя трудового люду, а від кобзарів-бандуристів, співом яких захоплювався, дізнався про визначні події і славетні імена української національної історії. Потім було навчання в Харківському реальному училищі (1890–1894), але ще тут, а поза його стінами він уперше познайомився з творами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, з деякими збірками І. Франка, з театральним життям.

Потяг до інженерного конструювання приводить Г. Хоткевича до Харківського технологічного інституту. Перед юнаком, який любив точні науки, розробляв цікаві технічні проекти, стелився шлях інженера-винахідника. Та в його душі жило ще й захоплення рідною літературою, культурою, зокрема театром. Так студент-технолог прилучається до культурницького руху: разом з учасниками студентського аматорського гуртка ставить по селах Харківщини п'єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцеві волю, заведе у неволю» М. Кропивницького, «Бурлаку» І. Карпенка-Карого та інші вистави, вчиться грати на бандурі, а зрештою, в середині 90-х рр. береться за перо. Як громадянин і письменник, він значною мірою формується під впливом передової української та російської літератур, народної культури, поступово втягуючись у громадське, а згодом і політичне життя.

1897 р. Г. Хоткевич опублікував у львівському журналі «Зоря» своє перше оповідання «Грузинка». Коли 1898 р. починає виходити «Літературно-науковий вісник», письменник стає одним з активних співробітників: тут з'являються його оповідання, нариси, критичні статті. 1899 р. під псевдонімом Гната Галайди у Харкові виходить окремою книжечкою оповідання Г. Хоткевича з киргизького життя «Добром усе переможеш».

Людина великої енергії, Г. Хоткевич поєднує письменницьку й культурну діяльність з громадсько-політичною. Проходячи студентську практику на Харківсько-Миколаївській залізниці, знайомиться з революційно настроєними робітниками. Коли наприкінці 90-х рр. у промислових центрах України, особливо в Харкові, під впливом боротьби робітничого класу Росії посилюється революційний рух, Г. Хоткевич разом з передовою частиною студентства бере активну участь в майовках і політичних демонстраціях. Це привело до того, що 1899 р. він був висланий з Харкова «без права вступу у вищий учбовий заклад протягом двох років».

«Проскрибованого» студента взяв у свій хор, що саме тоді гастролював по Україні, відомий український композитор М Лисенко. З виступів у цьому хорі й почав Г. Хоткевич свій шлях бандуриста-професіонала.