Г. Хоткевич змальовує образ Кралевича у розвитку, — спочатку сільський священик дає Олексі початкові відомості з різних наук, згодом під впливом розмов з цим тямущим і відважним верховинцем, зрештою, і під його впливом, стає прихильником ідеї народного повстання й сам до неї закликає.
У творах, присвячених опришківському рухові, образ Кралевича виділяється нестандартністю мислення, художньою переконливістю у зображенні його думок і поглядів на минуле нашого народу, симпатією до опришківського руху.
Важливу роль в ідейній концепції повісті відіграє образ Михайла, такий незвичний серед гуцульського типажу Г. Хоткевича. Документальних свідчень про участь в опришківському русі наддніпрянців, наскільки нам відомо, нема. Але легенди про Михайла з України, який був у різних гайдамацьких ватагах, а потім втік на Гуцульщину, побутували в цьому краї. Хоткевич же увів гайдамаку Михайла в повість з метою розширити ідейний горизонт твору, ввести в нього представника антишляхетського руху на Наддніпрянщині. Михайло у зображенні Г. Хоткевича і носій революційних традицій — «міг служити живим літописом народних повстань», і вдумливий учасник опришківського руху, який прагне, разом з Довбушем, надатр йому всенародного цілеспрямованого характеру. Оповіді Михайла про героїчні сторінки історії нашого народу, зокрема про запорожців, викликали подив і захоплення опришків, вводили їх в атмосферу побуту і звичаїв українців-наддніпрянців. Він прагне прищепити на гуцульському грунті волелюбні традиції запорожців, навчає їх пісень і звичаїв рідного краю, малює перед своїми побратимами картини східноукраїнського степу: «Як вийдеш ранком у степ та оком кинеш — усе рівнина. Тільки могили стоять та з вітром розмовляють». Водночас він з великою зацікавленістю сприймає новий для себе гуцульський світ.
Повість «Довбуш» відзначається широким охопленням явищ громадсько-культурного минулого. Письменник робить екскурси в історію України і Польщі, торкається взаємин між ними в XVII–XVIII ст., релігійної боротьби між православ'ям і католицизмом, показує сваволю польської шляхти на українських землях, посилення кріпосницького гніту, національних утисків. Разом з опришками на чолі з Довбушем у творі діють і смоляки — наймані воєнізовані загони для боротьби з народними мес никами, і оборонець шляхти полковник Пшелуський, і польські магнати, корчмарі, купці, бідний посполитий люд. Змальовані письменником події розгортаються і на Гуцульщині, і на Закарпатті, на Покутті, на Україні і в Польщі. Г. Хоткевич вводить у твір історичні події і постаті, часто відштовхується від достовірних фактів і документів, географічних назв, вводить у тканину повісті багато легенд і пісень. Фольклорний елемент надає творові відповідного локального характеру, служить одним із засобів характеристики образів. Однак, порівняно з «Камінною душею», тут фольклорна основа повісті підпорядкована розкриттю основної лінії твору — показу сповненого тривог і небезпек життя опришків. Повість зацікавлює колоритно змальованими картинами з життя польської шляхти, побуту пастухів на полонинах, глибоким розкриттям долі опришків, насамперед Олекси Довбуша та його родини. Твір Г. Хоткевича розкриває творчу потужність автора як знавця народного життя Гуцульщини, самобутнього художника, який тонко відчував характер, звичаї і психологію верховинців, красу їхнього краю.
Активним художнім компонентом повісті є її мова. Г. Хоткевич майстерно використовує гуцульський діалект для відтворення особливостей народної мови своїх героїв. Мовна палітра твору відбиває характерний лексичний склад діалекту, його фонетичні та морфологічні риси. Тільки дуже тонкий знавець діалекту міг так точно відтворити його багатство, причому практично не користуючись ним у побуті, а тільки в художній практиці. Загалом мова персонажів твору індивідуалізована: отець Кралевич говорить мовою інтелігента, Довбуш і його опришки — натуральною говіркою, шляхта і панство — по-своєму. Повстанець з України Михайло, який виступає у повісті носієм козацько-гайдамацьких традицій, репрезентує й східноукраїнський мовний колорит. Мова Г. Хоткевича в повісті «Олекса Довбуш», як і в інших його творах, відзначається багатим розмаїттям, є важливим елементом його оригінального і самобутнього художнього стилю. Крім того, в історичній прозі та драматургії вона допомагає письменникові глибше передати колорит епохи.
Повість «Довбуш» тематично й стилістично пов'язана з дореволюційними творами Г. Хоткевича про Гуцульщину, зокрема з «Камінною душею», а надто з досі не опублікованою драмою у семи діях «Довбуш» та з великим оповіданням «З легенд гуцульських. Про славного й преславного втамана Довбуша».
На жаль, повість дійшла до нас у пошкодженому вигляді, а опублікована з багатьма скороченнями. У даному виданні твір публікується в новій текстологічній підготовці, з відновленням пропусків.
У літературній спадщині Гната Хоткевича особливе місце займає повість «Авірон», яку він написав 1910 р. Видати свою повість в Галичині письменник не зміг. Вона побачила світ тільки після лютневої революції 1917 р.
Звернення Гната Хоткевича до біблейського сюжету — після того, коли він опублікував цикл гострополітичних нарисів, оповідань і п'єс на тему революційної боротьби народу на барикадах 1905 р., — на перший погляд може видатись дещо дивним. Та справа в тому, як витлумачує письменник міф про Мойсея та Авірона. Відштовхнувшись від давнього джерела, від Біблії, Хоткевич, подібно до інших великих художників, створює оригінальні художні образи, наповнює їх новим, не канонічним змістом. Саме тому царська цензура заборонила друкувати «Авірон». Повість звернена до розуму й серця сучасників Г. Хоткевича і наступних поколінь. Вона примушує задуматись над важливими проблемами життя і віри людини. Релігія і народ, віра і мистецтво, догмат і розум — ось коло проблем, які хвилюють письменника.
В центрі повісті — біблейська постать Мойсея. Великий пророк, помазаник божий, він тримає віруючих у смиренності, безсловесній покорі, у страху. На противагу міфові про Мойсея, письменник наділяє цей образ рисами звичайного властолюбця, сила якого — у сліпій вірі ізраїльтян у те, що цей лжепророк посланий їм самим Богом.
Мойсеєві в повісті протистоїть Авірон — головний персонаж твору. В біблейському сказанні згадується про те, що юнак Авірон, разом з кількома іншими вільнодумцями-ізраїльтянами, виступив проти Мойсея. Г. Хоткевич розгорнув цю лінію в повісті, сфокусувавши свою увагу на зародженні в серці Авірона сумніву, що, зрештою, приводить його до зневіри в Бога, до звільнення від духовних пут: «Я ж не вірю більше в тебе, Боже, і в пророка не вірю твого. Оману я бачу в голосі твоїм, і хитрість бачу в силі твоїй!.. Порожні твої небеса! Облуда — царство».
Цікаві й інші персонажі повісті, зокрема Корей та Веселіїл. Серед віруючих Корей — безбожник, бунтівник. Він знаходить в собі силу звинуватити у фарисействі всесильного Мойсея, збуджує в душах ізраїльтян сумнів щодо його непогрішності, правдивості віри, яку він проповідує. Художник Веселіїл — з одного боку, також бунтівник, з іншого — цинік, який приховує брехливість поведінки Мойсея і його пророцтв. Підкорившись бажанню розлюченої юрби, яка втратила надію побачити свого духовного кумира, що затримався на горі Сінай, старий прославлений майстер Веселіїл відливає статую Бога в образі золотого тельця, чим накликає на себе смертельну небезпеку з боку Мойсея, який мечем і кров'ю викорінює ідолопоклонство. Але той же великий майстер Веселіїл прикрашає скинію — святилище Мойсея, кидаючи йому в обличчя ущипливі слова. І все ж в характері Веселі їла переважає дух гордого і неповторного художника, всією душею відданого мистецтву.
Слід відзначити високу художню майстерність твору письменника, його багату й самобутню мовну палітру.
Заснована на біблейському сюжеті, повість «Авірон» спроектована на духовне розкріпачення людини, засудження тиранії; саме цими прикметами вона близька нам і сьогодні, коли наше суспільство сміливо скидає з себе тяжкі вериги минулого, осуджує тиранію, духовне поневолення особистості.
