— Рим боїться, аби ляхи не забунтували.

Отець Кралевич аж підскакував.

— Боїться? А того не боїться, що як тільки, latinos praeferendo[7], нас понизить, то зараз на Поділлі, на Волині та й взагалі на Вкраїні цілій усе підійметься? Нехай же боїться того і Рим, і Польща… Бо як ми почнемо шукати собі протекції, то Москва напевне більше знайде права до всього княжества Руського, як хто інший…

Це вже таки було страшно слухати. Дехто вже поглядав і на двері, щоб чмихнути в потрібну хвилину. Отець декан сидів весь червоний і не знав, що почати. А Кралевич, мов трибун який, видимався із свого не дуже високого зросту й кидав громами на притихлу аудиторію:

— Нехай Польща пам'ятає, що скільки разів поляки замишляли ritum graecum unitum у нас supprimere, завжди a Deo cladem insperatum[8] понесли. Хто читав історію, то це знає. Та й Суша, єпископ хелмінський, іще у тисяча шістсот чотирнадцятому році се говорив. Ми не мішаємося до їх церковного обряду — то чому latini мають нашому обрядові церковному опонуватися? Ми ж рівні їм у всьому! Ми ж маємо повну свободу становити й ухвалювати все, що нам здається за ліпше й не противиться правам коронним і канонам. А коли вони не можуть нас терпіти рівними собі — нехай покажуть нам декрети, чи булли, де було би вказано, що ми не повинні мати жодної дистинації від простих хлопів і жидів. Бо дійсно у поляків перший-ліпший жид є в ліпшім респекті, ніж ми, католики, в усьому їм рівні.

— Що ж, коли ся так Богу подобало, то най і в тім воля єго свята дієсі,— тихенько, перехрестившися, говорив який-небудь старенький попик, що йому ні війни, ні боротьби вже не хочеться, а просто тоскує за своїм теплим запічком.

Але отець Кралевич не давався збити навіть сим віковічним аргументом.

— Чого Бог хоче, того ми не знаємо, бо він нам своєї волі не об'являє, але у нас у самих єсть розум. А якщо його не вживати, то навіщо ж ми тоді і вчилися? Тоді краще було би нічого не знати, нічого не розуміти. Тоді би ми лише сих кривд, що тепер не винно поносимо, не відчували, а й підводи не були б нам тяжкі і панщина не була б прикрою. А коли би набридла панщина й підводи, то ми як простачки-схизматики легко могли би знайти протекцію у Москви. І певно скоріше би її там знайшли, ніж тепер у Римі.

Цього вже було занадто. Страх цілковитий заволодівав усіма пожондними русинами. Це вже було щось із політики, а політика — то була занадто таємна й страшна річ для гірського попівства: воно боялося політики гірше пекла.

Шепоти переходили в шемрання, шемрання в гудіння, отець Кралевич не піддавався.

— Лях знає тільки Москву, нас він не знає. Niema Rusi, tylko Polska і Moskwa!..[9] Хотя й усім відомо єсть, що в Венеції іще сто літ перед Росією друковано книги гражданкою; хоча всім відомо, що Петро Перший іще в тисяча сімсот першому році посилав молодих людей до Києва вчитися штуки друкарської кирилицею і гражданкою; хоча всім відомо, що канцелярія Ягайла ще писала по-нашому, а не по-польськи, — все одно ляхи кричать, що і письмо наше, і друк — то московські.

Отець декан набирався поваги, надимався, хоч не переставав очима шукати підтримки, і в найменше стосовному місці провозглашав:

— Досить… Я не можу на тоє позволити і збори за-ми-ка-ю.

Дехто зразу підскакував і починав суєтитися, мовби був придавлений нестерпучою вагою, а оце увільнився. Дехто перебільшено голосно починав говорити про погоду й кукурудзяний урожай, але більшість зоставалася прикованою до місця і, втупивши очі в мовцю, слухала того, що десь звучало в глибинах душі, але ніколи не показувалося наверх.

А отець Кралевич мов і не чув, що йому вже, властиво, заборонено говорити.

— Чому ви так, отче декане, боїтеся, що я накликаю до Москви? Ні!.. Я тільки кажу, що коли Москва би давила наш обряд, — це було б зрозуміло, бо ми від них відщепилися. Але коли opprimimur propter ritum catholicum a catholicis[10] се будить жаль незносний і направду до десперації приводить. А там, де шукаємо persecutionum medellam[11],— знаходимо наших гнобителів вислуханих і апрегендованих, а нас ледве-ледве за сотворіння боже признають. Зрештою — так нам і треба!.. Бо ми ледачі! Бо ми нічого не варті! Бо нам не треба жити на світі, а скоріше вже уступатися геть і дати місце ліпшим та вірнішим від нас. Шкода, що нас б'ють, б'ють і ніяк до решти не виб'ють.

Мов після лазні доброї, вилазили попики із такого соборчика. І коли таке повторилося і раз, і другий, то скінчилося на тім, що отець декан сам! рахуйте… заїхав до Сапогова і просив, просто-таки по-товариському просив Кралевича не їздити більше на соборчики.

— Ой, то знаєте… Всі ми бачимо, всі ми розуміємо — ну коли ж несила наша. Що ж ми поробимо? Ми всі душею з вами, вірте, але не в кожного є стільки сміливості. Вам то добре, бо у вас немає дітей. А наші священики здебільшого нарід многосімейний, нам наражатися на неласку власті не приходиться. Тому будьте добрі і не приїздіть більше на соборчики.

Отець декан просили. Але нараз отцеві деканові починало здаватися, що така просьба ніби ущербляє якось деканське достоїнство, що сапогівський піп може, чого доброго, подумати, ніби він і справді яка велика цяця, коли його сам отець декан просять.

Тоді отець декан прибирав урядову міну, яка, до слова приточити, так мало пасувала до його круглого і трохи, вибачте, свинуватого обличчя.

— Воно я міг інакше поступити… Ви ж мене розумієте… Але я не хочу. Я хочу, щоби у мене в деканаті все було тихо, спокійно, щоби на мене люди не нарікали.

Отець Кралевич обіцяв і дійсно більше не їздив на соборчики. Так і закінчилася на ні чім спроба вселити в духовенство своєї округи почуття незадоволення і, логічний висновок звідти, — протест. Почуття незадоволення, може, й існувало, але нахилу до протесту священство не проявило.

Правда, логічно мислячи, й трудно було сподіватися протесту від убогих сільських батюшок, але, на біду (чи на щастя), люди типу отця Кралевича не мислять логічно в певних окресах людської діяльності. Або, вірніше сказати, у них логіка своя, що ходить цілком іншими шляхами, ніж звичайна людська, і ті шляхи рідко зходяться з тими, що їх нормують будні.

Завдяки тому, що на тлі провінціальної мізероти отець Кралевич виділявся особливо, до нього ніхто не їздив із батюшок.

— Бог з ним, — говорив не один з видимою скромністю і з внутрішнім далеко складнішим почуттям. — Куди нам! То нарід учений, а ми на мідні копійки вчилися. Він засипле тебе латиною, а ти стій як баран. Бог з ним!

І, наче умовившися, не їздили до Сапогова. Хіба на храм.

Попробував було отець Кралевич їздити до колег, але мусив припинити. Бо, кажуть, його приїзд приймався по меншій мірі як наїзд мирно успособленого розбійника, що ото йому годи та годи, бо інакше добрий гумор з нього спаде й він може тебе зарізати. В попівськім домі, куди загостив отець Кралевич, підіймалася така суєтнява, обличчя всіх були такі вистрашені, попадя виходила вся тремтюча й не могла зв'язати трьох слів. З очей не менше переляканого господаря била, очевидь, ота «упшейма» гостинність, яка, будучи перекладеною на слово, звучала би більш-менш так: «І за яким чортом ти оце до мене явився? І коли тебе вже винесе нечиста сила з мого двора?..»

Поїхав отак отець Кралевич раз, два й скінчив. Бог з ними, із тими сусідами, коли вони такі… Так і жив якимось відлюдком. Ні він ні до кого, ні до нього ніхто.

Він то, може, не так се відчував, бо затоплений був у свої книжки, писав щось, але матушка… та, мабуть, відчувала самотність більш діткливо. Рятувалася хатньою роботою, чистотою покоїв, доведеною до крайніх степенів, близькими стосунками з жінками села, які побачили в їмості рідну доброзичливу істоту, але часом того всього бувало замало. Хотілося хоч іноді товариства рідних, трохи ширшої бесіди. Не було ще тоді Ніцше на світі, а то матушка залюбки повторяла б його афоризм: «Втомилася вже я все давати й давати поради. Як хотілося би й мені узяти щось».