А отець Кралевич сидить сумний. Мрії Олекси розгортаються — мрії Кралевича згортаються й киснуть, як квасне молоко.

Олекса почав збиратися додому, бо то з жінкою у потемках іти… А отець Кралевич і не затримує. Сумно йому, і хоче свій сум на самоті обдумати.

Нараз Олекса хвильку затримався, подумав і спитав:

— А єк із жидами бути? Ци бити всіх, ци єк?

Кралевич мимо всього суму, мимо такого поважного настрою усміхнувся.

— Знаєш, Олексо. Як я їхав сюди, то думав собі: гірська околиця, глушина — аж тут, мабуть, жидів нема у нашім краю. І перше ж, що я побачив, в'їхавши до сеї гірської околиці,— се була коршма жидівська. І тоді я переконався і сказав собі в духу своїм: де є русин, там мусить бути і жид, його тінь. Я не сумніваю, що якби русин зоставив свою рідну землю й пішов би де до Сахари чи ще на яке безлюдне місце — кинули би жиди Галичину й повандрували за русином. І якщо талмуд, пишучи про російські втіхи та насолоди для жидів, нічого не згадує про русина, то се лиш тому, що тоді він нічого не знав за «руського гоя». Бо інакше не згадував би він ні великанського бога Шоробора, ні такої ж риби та птиці, ні того винограду, де кожда людина, як бочка, що лиш продовбай пальцем дірку та й пий вино скільки влізе…

Олекса мало слухав тої тиради. Видимо, процес власних думок у нього був занадто вулканічний і не давав можності слухати.

— Видев, так, — відповідав він на свій власний внутрішній запит. — Котре працює, шос робит на користь людєм, того би не займати. А котре п'євков лиш для людей, лихим трунком розпоюєт, здовжує нарід та гнет го, того бий разом із паном. Правда?

Бистро попрощався Олекса й швидко пішов — гнали його великі переживання. Ледве дріботіла за ним Єлена. Тільки один раз обізвався до дружини:

— Єк же тобі си гостило?..

— Гарні люде… — прошепотіла Єлена.

Так було задумано велике діло. Правда, уходив Олекса від отця Кралевича без остаточного благословенства, єгомость не сказав рішучого слова, але в основному, видимо, все рішено. Нехай отець Кралевич обдумує, а Олекса між тим буде готуватися. Насамперед люди. От де придасться довголітнє життя на полонинах, коли зустрічалося з десятками людей і була нагода пізнати їх не так собі, не зовнішньо, а до самого дна. На полонині вже не прикинешся і не вдаш, а яким ти є, таким тебе і видно. Перед пам'яттю Олекси проходять ці засмаглі, прокопчені сонцем і димом постаті. Бідняки це все. За ними полонина і маржина не стоять і не прикріпляють його до місця. У той день, в який почув поклик, — в той день і пішов. Грошей йому не треба ховати й продавати лудіння.

Але Олекса не буде брати кого з краю. Він хоче підібрати особливих. Щоб були сильні, а головне — щоб не дивилися на опришківство, як на розбишацтво. Бо як там не говори, а з усіх оповідань про опришків було ясно, що мало хто задався вищою метою та по тій меті й розподіляв свої вчинки; решта ж таки були охочі до грошей, до веселого й буйного життя, файної вбері й блискучого оружжя.

Ото і все. Красно вивберитиси, напитиси добре, почудуватиси серед людей, щоб усі завидували, щоб заглядалися дівчата, а молодиці у плай віходили…

А Олексі того не треба. Йому треба таких хлопців, аби й у них так горіла душа, як у Олекси. Треба, щоб і вони знали, як там, на далекій Україні, розправляються з панами їх брати гайдамаки; щоб не чужими були імена Верлана, Медведя, Гриви; щоб знали, хто то був Хмельницький і що він зробив для України. Я приведу їх, своїх легінів, до єгомостя, нехай і їм розкаже, як мені, щоб вони знали, куди й навіщо йдуть, щоб не кидалися у вир боротьби з закритими очима, а йшли свідомо, твердо. Тоді тільки поведемо за собою людей, люди нам повірять, візьмуть за зразок і підуть нашим слідом.

А для того треба приготуватися. Треба довго і солідно підбирати дружину, намітити план і круг діяльності, роботу першої черги і другої черги. Треба заготувати зброю, припаси, місця для сховку. Щодо цього, то…

Олекса усміхнувся. Він знає такі ізвори, такі дебри і печери, про які ніхто й поняття не має… Гуцул, природний гуцул-чорногорець не знайде туди стежки, а не то поліція чи яке там восько.

Але то все треба виготовити, наладнати. Взагалі роботи багато. Зрештою й час є. В такім ділі спішити не треба. А тим часом отець Кралевич нав'яже зв'язки з Україною, дасть туди знати, що держіться, мовляв, хлопці, бо й у нас уже щось зачинається. Іде вам, браття, допомога з високої Чорногори, від братів гуцулів — опришків. Бийте ви там, а ми тут — десь зійдемося на середині.

І ріс Олекса при тих думках. Брала його нетерплячка. Скоріше би все ж перейти цей підготовчий організаційний період та взятися до справжнього діла. Але чоловік гадає одно, а життя приносить йому в дар несподіванки. Так трапилося і тут.

Пан Кшивокольський ніколи не випускав Олекси Довбуша з поля зору. Це не була одкрита війна — це була партизанщина. З вилазками, засідками, несподіваними випадами в тилу. Вже сто разів робив Олексі всякого роду прикрості, сто разів надуживав, хоч і злегка, правда, своєї влади, але все не вважав іще себе помщеним досить, все рахувалася якась заборгованість. Тому ловив кожну нагоду, аби дошкулити ненависному хлопові, не пропускав нічого. І ось побачив можливість зробити велику пакість — і що вже зовсім добре — самому зостатися на боці.

Знайшов собі пан ловчий нового економа, якогось пана Болсуновського. Молодий чоловік, він приїхав недавно, в області економіки ще цілком не встиг себе виявити, зате виразно й одразу виявив себе як любитель прекрасного полу. Ще не розглянувся добре на селі, ще не знав, хто, де і що, а вже міг розпочати рахунок своїх побід одразу з досить поважної цифри, яку невпинно й замалим не щоденно збільшував. Правда, це не було вже так трудно. Не ходив сам, не вишукував, не полював, а просто зганяв дівчат і молодиць на двірську роботу, робив побіжний вибір і велів одній іти до покоїв ніби мазати, чи в печі палити, чи ще там що — та й авс.

І от пан ловчий курський надумав використати малу обізнаність нового економа з людьми й стосунками та натравити його на Довбуша. Не на Олексу персонально, а на його жінку. Мисль подобалася. Відкладати було не треба, бо кожного дня пана Болсуновського могли просвітити, що таке Довбущук Олекса, і тому раз по обіді пан ловчий курський розпочав:

— Пане Болсуносю! Буде з пана хлоп до дівчат, я бачу. Коби такий і до роботи, то кращого би й не треба.

Пан Болсуновський посміхнувся, підкручуючи свої шовкові, тонкі вуса.

— Але дивно мені, що пан вибирає чи, властиво, зовсім не вибирає собі кращих яких об'єктів для своїх… пригод. Я би на панськім місці — ого! Я би не годувався січкою й половою, а самими ягодами.

— Може, пан знає які «ягоди» та мені закомунікує?

— І овшім. От тут єсть одна молодиця…

— Як ся називає? Завтра ж буде моя.

— Її чоловік називається Довбущук Олекса. Зрештою, не маю наміру ставати на куплєрку — то ж досить. Краще скажіть, як наші сіна цього року.

— Маємо вигляди, маємо вигляди, — і пішла звичайна ділова розмова.

Назавтра пан економ в число жінок, що мали йти на двірську роботу, вставив ім'я Єлени й загадав іще гайдукові, щоб конче була.

Гайдуки, які знали напруженість стосунків між «домами» Довбуша й Кшивокольського, переглянулися.

Єлена особливому натиску гайдука — «але щоб була конче» — не надавала особливого значення. Це була звичайна приспівка до всіх панських приказів. Хоч і чула, що новий економ вибирає собі молодиць до покоїв, то це її не лякало. Була певна, що без жіночої згоди в таких випадках нічого не буває. А як сама йде — ну то вже таке…