Словом, куди не кинь, а без грабунку не обійдешся. А зараз, то й поготів. Треба винагородити хлопців за бездобичну екскурсію, дати їм грошей і пустити трохи погуляти. Та й сам Олекса чув потребу морального відпочинку, скучав за малим своїм. Та й ватагу треба поповнити, а для того походити по краю.

Так був розпланував. Але подумав про малого Олексика й так захотілося бачити його зараз же, що об'явив хлопцям передишку на тиждень, а сам скочив до Ясеня.

Єлена давно вже в Ясені. Це село на самій границі, але вже угорське. Олекса порозумівся з биревом, платив йому доброю монетою — і сім'я мала спокій.

Взагалі, назверх жила Єлена з хлопцем ніби спокійно, але це було тільки зовнішньо. Вічна самотність, вічна тривога, що ця самотність може стати хронічною й продовжитися до кінця життя; сум киненої жінки, жаль над безбатченком-сином — усе це в'ялило й сушило молоду женщину. В матеріальному смислі не бракувало їй нічого: Олекса постачав їй усе, давав багато грошей, дитину могла одягнути гарно, але ніщо то її не тішило, і все це вона віддала би за спокій душевний, за те, щоб Олекса перестав бути славним опришком, а був би звичайним. собі ґаздою.

— Олексику, рідний… Може-бес, кинув уже своє оте… Може, пішли би ми дес за гору, до Молдови ци де. Купив би грунтец та й жили би ми, єк люде. Нема вже в мене душі, нема в мене моці тото все терпіти. Дитина ростёт, вибігне на вулицю, а хлопчішя: «У тебе дєді нема? А де твій дєдя? У тебе нема дєді…» Та й дитина прибіжит, плаче — а му кау: «Є,— кау, — в тебе дєдя, лиш… лиш нема…» Та й таки нема.

І плаче. А Олексі боляче. Ганяєшся, щоб чужі сльози спиняти, — спини лиш оці, рідні. І в той же момент чує, що вже не міг би так мирно осісти, маржинку кутати. Вже прокинувся смак до влади, до слави, що як іде селом, а всі зглядаються, шепочуть.

— О… О… Дивиси… То Довбуш… Довбуш, ади…

Або слухати легенди про самого себе. Як прийшов раз один із легінів з дому та й оповідає, що він чув у себе в селі, у Річці:

— Єк був, каут, дес такий пан, шо у него, люде робили від досвітку до ночі. А хто спізнив трохи, тому давав пан десік буків та й казав лізти на дерево та й там кукурікати.

І кукурікав там до полудня. А з полудня зліз, дали му шє десік буків — та й вілази знов, кукурікай до вечора. А на добраніч знов єму десік відрахували.

Терпіли люде, терпіли — та й пішли шукати Довбуша, може би, він єку раду, каут, дав. Шукали єго так лісами та дебрами, може, з місєць. А єк ізнайшли, то навколішках лізли до него, кресані в руках держєли та все просє: «Ой пане наш Олексо… Вступиси за нами — такого ми пана лихого маєм…» А Довбуш лиш ізрик: «Ігіт ід'хаті — я там си єв'ю».

Пішов Олекса до того пана. А в него дім мурований, слупи та й двері залізні — не боїтси він опришків. Стоїт собі пан на горі у вікні та й мірит до Олекси з рушниці. А Довбуш вийшов проти него, простєг отак руку до пана й говорит: «Ано-ко, стрілєй! Може, мнє трафиш…»

Пан стрілив, а то лиш пшик! — не спалила пушка. Бо Довбуш слово таке знав.

А лагодилиси там, у того пана, робити стайню, та й стоєли налагоджені дуби, ланці, петлики — усєчіна. Узєли опришки найбиршого дуба, поклали на задню кічку від воза, примоцували ланцами. А Довбуш узєв розігнав тото та йк бовхне тим дубом у двері, а вни си розскочили. Прийшли на гору до пана, а Довбуш каже: «А шо, пане, будеш людей бити та аби вни кукурікали?»

Пан на коліна: «Єй, пане Олексо, змилуйси. Шо хоч бери, лиш даруй ми житє…»

Довбуш попуджів пана та й каже: «Давай дєлетку червінців».

Винесли їм дєлетку з пивници. Вічерпали їх опришки та й забралися. А Довбуш наказав пана: «Дивиси! Єк будеш людей мучити та збиткувати, то я тебе шє найду, хоч бес і в Туреччину сховавси. А тогди вже май інакше поговоримо».

З того часу пан мнєкший став. Куда-а…

Сміявся Олекса, то слухаючи, а було приємно, що люди навіть краще думають, як воно в дійсності є. Отже, вважав свою місію ще не викінченою — ще ж бо не підняв усього народу. Правда, поки ще не видно й близько, щоб таке всенародне повстання було можливим, але-бо й засоби до того не випробувані всі. От, може, хіба великі події, великі напади на міста — може, там буде можна зрушити маси.

І слухає скарги дружини, бачить її сльози, серце рветься від них, а в голові укладаються плани великих нападів на чолі кількохсот душ. І двоїться душа Олексина, і не знає він, як то все погодити.

А тут малий Олексичок. Так уже лащиться, так піддобрюється… Вже виріс, втішний такий став. Все проситься, щоби дєдя взяв його з собою.

— Узніт, дєдю… Я вже великий — не му плакати.

Скребуть за серце слова такі і погляд, отой погляд діточий, що пролазить тобі в саму душу, а мусиш від нього відвертати очі. Так хочеться заспокоїти оце маленьке серденятко, що рветься до тебе, і сказати:

«Нікуди я вже бирше, дитино, не піду, а все буду з тобов. Млинок ті поставлю на потоці, печеру вікопаю глибооку, глибооку».

В теперішній прихід особливо якось лащиться дитя до батька. Прямо не відходить. А Єлена погляне-погляне на ті пестощі, та одвернеться, й гірко заплаче.

— Ти би хуч не плакала, Єленочко… Я все розумію, але…

Але що? Що він їм скаже? Про повстанців? Про гайдамаків, що там десь грабують панів на велику міру? І лепече:

— Видиш… шє не чєс… Шє мені треба ізробити багато… А витак, май позгоді, то я таки зроб'ю так, єк ти говориш. Куп'ю грунт, та й мемо ґаздувати.

— Позгоді… А тебе не раз, а сто раз на ннину можут убити. Твої ж хлопці можут убити зрадов. Можут сомного.

— Но… Треба хіба дуже футкого. Мене не так легко підійти.

— Тобі си здає. Трійло йкес дадут, шо…

І як напророчила.

Але Олексі пора вже йти. І хочеться побути дома, побалакати з Олексиком — і тугою дише тут кожний день. Спати в хаті Олекса не сміє, бо хоч і заплачено биреву, хоч і нічого не помічала Єлена, а все ж… Від Олекси обманом треба уходити. Обманювати малу дитину… Як це легко і як боляче. Воно дивиться на тебе своїми оченятами, вірить кожному твоєму слову — а ти брешеш.

Впрочім, обіцяв Олексику, що візьме його з собою на полонини.

— Ци діправді хочеш узєти? — питалася тривожно Єлена.

— А чому би ні? Віберу такий спокійний чєс… Та й він там побігаєт. Він ше не видів полонини.

Олекса був певен, що полонина і на хлопця зробить таке глибоке враження, як колись на нього самого. І якби це спокійно, без опришківства, як би гарно було пожити на полонині. Олекса оповідав би своєму синові про таємниці полонини, про всі ті печери страшні, що їх фантазія народна населила всякими смоками, жертвами, драконами, а там нічого нема. Про відлюдні гори високі, де луна відбивається від скал тисячу разів на різні голоси, про прекрасне Шибене озеро, до якого сім потоків несуть дари свої, а воно, царствено спокійне, ніколи не каламутить дерзкою хвилею дзеркальної поверхні своєї.

Все би показав Олекса синові. Повів би в глибокі ліси, де стоять перед віками викуті з каміння фігури старих богів, кам'яні жертовники із слідами ще вогню на них… Показав би — та що о тім говорити.

Обдурив хлопчика, що завтра йому щось покаже, тужно попрощався з Єленою й побіг.

Це він біг до Путилова. Там-ка знав такого легіня — старий парубок був, уже літній, що міг піднятися задачі навербувати хлопців багато. Другого такого знайшов Олекса в Довгополі-Волоськім — і от доручив їм набор.

— Берит бирше — я витак ізбракую.

Призначив місце сходин і побіг до своїх.

По дорозі цілком випадково стрів Джамиджуків. Іти стало веселіше.

Олекса турбувався, що у хлопців, які вже певно на нього чекають, вийшли запаси їди, взяті з собою, й хлопці певно голодують. Вирішив піти полонинами й узяти декілька овець.

В першій же отарі, яку стріли, відлучили вісім овець. Пастух питає:

— А шо му говорити ватагові?

— Скажеш, шо був Довбуш та й забрав.

Пастух видивився на славного отамана. Потім труснув головою.