— Нелю, я нічого не розумію, — знехтувавши її останні, сказані багатозначно слова, рвонувся через терни у її очах Борозна. — Чого ти втікаєш? Що я лихого тобі зробив?

— Мені, може, й нічого. Але ми живемо не на піратському кораблі, — звела на переніссі брови Рибченко, знову приховуючи страх, який опанував її.

— Слово честі — я нічого не розумію, — розгубився Борозна. — Може, й справді… Ти скажи… Я не такий уже твердолобий…

— Облиште, Вікторе Васильовичу, — кинула вона в урну недоїдене морозиво, звільняючись од страху, який обіймав її. — Я не кінчала педагогічних вузів, щоб перевиховувати дорослих дядів. Та й є дяді, яких уже не перевиховаєш.

Борозну од тих слів мовби обвіяло холодом. Він несамохіть зім'яв у кулаці й відпустив бороду, терпко потер перенісся.

— Нелю, ви на щось натякаєте. Щось приховуєте од мене. Ви повинні сказати все до кінця.

— Що я приховую од вас? — сказала вона, і те її «о» пролунало так здивовано, що на мить вернуло його кудись назад, і. він аж здригнувся. Але тільки на мить. Бо далі Неля мовби загасила щось у собі — отой наївний порив, отой порух, і на її чоло знову лягла тінь. — Мені нічого вам більше сказати. Та й немає коли.

— Я чекатиму вас після роботи. — В його очах світилася надія. Вона була зовсім маленька, і під Нелиним холодним поглядом швидко погасла.

У цю мить Неля вповні почувалася спокійною, їй удалося притлумити відчайний крик, що рвався з грудей, і страх, і пекучий жаль.

— Я не знаю, коли скінчу роботу сьогодні, — сказала вона. — А завтра ми приступаємо до експерименту… Того самого експерименту, який, за вашим прогнозуванням, покаже марність наших зусиль. — Неля помовчала, її обличчя з суворого, майже гнівного стало задумливим і милим, таким милим, що в Борозни стислося серце у передчутті найбільшої втрати. — Що ж, може, й на ваше вийде. Але тепер ваша наукова прозірливість буде для мене ще тяжчою. — Її обличчя враз спалахнуло рішучістю, і вона докінчила: —Ви… не чекайте мене більше. Ніколи.

Вона повернулася й пішла до інституту. Борозна відчув, як у ньому щось рвонулося, він ступив навздогін, навіть хотів ухопити Нелю за руку, повернути до себе, а тоді зупинився. Щось йому підказувало: в нього в душі немає сили, яка може зупинити її. Та враз йому в скроні вдарила кров, він чомусь стиснув кулаки й гукнув навздогін чи то з погрозою, чи то з відчаєм:

— Я чекатиму. Чуєш, я таки чекатиму!

Дмитрові Івановичу снився сон. Нібито він сидить у великій залі, а в ній зовсім немає вікон, і не ввімкнено жодної лампочки, і взагалі туди не пробивається жоден промінчик світла. Стеля десь високо, але він її не бачить і стін теж, він тільки бачить блідувату пляму попереду. То — екран. Він то пригасає, то повільно розжеврюється червонуватим світлом, і тоді на ньому з'являються контури якихось облич, обриси химерних будівель і дерев. Коли дуже напружитись, то можна побачити цілісну картину. Проте Дмитро Іванович не напружується. Він увесь якось дивно розслаблений, обезволений. У залі багато стільців, але Дмитро Іванович знає, що тут він сам.

Зненацька екран погас. І в ту мить Дмитро Іванович відчув на своєму плечі чиюсь руку. Він потягнувся своєю лівою рукою, хотів скинути руку того, хто стискав йому плече, але не зміг. Пальці були неначе залізні. І вся рука була важка, нещадна, ворожа. Дмитро Іванович хотів оглянутись, але й це йому не вдалося — він не міг навіть поворухнути плечем. Йому стало страшно. Він спробував закричати, але почував, що тільки зяпає ротом, а звідти не вилітає жодного звука. І в цю мить знову засвітився екран. Рука поволі відпустила його, коли він мацнув за плече пальцями, її не було. А на екрані проступали обриси якихось химерних — зубцями і шпилями — гір, і над ними маяло щось схоже на велетенські крила.

Потерпаючи, що екран погасне знову й тоді на плече ляже та сама рука, Дмитро Іванович підвівся. Він пам'ятав, де були двері, знайшов їх навпомацки й вийшов у фойє. Фойє було звичайне, як і всі інші фойє кінотеатрів, тут горіло яскраве світло і висіли на стінах портрети кіноакторів, щоправда, жодного з них він ніколи не бачив на екрані. Дмитро Іванович повернув ліворуч, широкий коридор привів його до дверей, і він вийшов на вулицю. Світило сонце, гуділо місто, десь зоддалік долітав голос молочаря: «Молоко є. Мо — ло — ко. Є мо — ло — ко!» Зовсім як у їхньому дворі, хоч вулиця була незнайома, вузенька, з високими готичними вікнами будинків, нестеменне така, які він бачив у старій частині югославського міста Спліт, де побував позаторік. Щойно він хотів рушити праворуч, де по гомону вгадувалася магістральна вулиця, як з дверей кінотеатру вибігла маленька сухенька жіночка в окулярах і вхопила його за рукав піджака.

«Пробачте, — сказала вона, — оддайте ваш квиток». «Нащо він вам?» — здивувався Марченко. «У нас такий порядок», — багатозначно сказала жіночка. Він хотів повернутися й піти, але замість того почав шукати квиток. Обмацав усі кишені, деякі навіть повивертав — квитка не було.

«Я, мабуть, його викинув», — трохи розгублено казав Дмитро Іванович.

«А як ваше прізвище?» —швиденько запитала жіночка.

«Нащо це вам?.. Марченко…»

«Ми не можемо випустити вас», — сказала жіночка, намагаючись налити в свій голос якомога більше твердості. Адже вона розуміла, що ніяким чином не зможе втримати цього дебелого чоловіка. Ще краще це розумів Дмитро Іванович. Ось він повернеться й піде, і що йому зробить оця общипана синиця в окулярах? Але він натомість запитав:

«Що ж мені робити?»

«Підіть нагору, попросіть дозволу у Вінга».

«Яке дивне прізвище», —подумав Дмитро Іванович. йому дуже не хотілося вертатися в цей підступний будинок, але він таки пішов. Крутими сходами піднявся на другий поверх, зайшов у великий просторий кабінет. Там стояла парка задуха — вікна чомусь були зашторені — товчія, гармидер, у густому диму поміж столиками з келихами в руках сновигали чоловіки (тільки чоловіки) в чорних костюмах, про щось розмовляли, сміялися, на столиках, підвіконнях, просто на підлозі поблискували пляшки з напоями і сифони з водою. «Хто тут Вінг?» — запитав Дмитро Іванович витрішкуватого молодика, який опинився найближче до нього.

Молодик стенув плечима.

«Не знаю».

«Хто тут Вінг?» —пройшовши трохи далі, звернувся Дмитро Іванович до опасистого чоловіка з пляшкою в руках.

«Не знаю, — сказав той. — Пройдіть у кімнату напроти».

Дмитро Іванович вийшов на площадку сходів, попрямував до вузеньких, оббитих жовтим дерматином дверей. У тій кімнаті сиділо тільки четверо людей, гортали якісь журнали, один приміряв перед дзеркалом парик.

«Є тут Вінг?» —знову запитав Дмитро Іванович.

Ніхто довго не відповідав, аж нарешті одгукнувся чоловік, котрий приміряв парик:

«Він, мабуть, у підвалі. — Натягнув парик, одним вправним рухом приліпив вуса (борідка була своя) і враз став страшенно схожий на Мефістофеля. А може, й справді він збирався грати Мефістофеля. — А взагалі на землі все тлін, справжнє тільки одне — одвічні ілюзії людей», — кинув він через плече.

Хоч його слова, як здогадався Дмитро Іванович, призначалися не йому, а комусь із тих трьох за столом, у нього чомусь лякливо стиснулось серце. Він увібрав голову в плечі й поспішливо вийшов на площадку сходів. Спустився на перший поверх, пошукав очима сходи до підвалу й побачив довгий вузенький коридорчик, а в кінці його прочинені на вулицю двері. Мабуть, це був чорний хід. Дмитро Іванович хотів вийти через ті двері, а тоді пригадав, що сказав жінці в окулярах своє прізвище й тепер без дозволу піти не може. Передадуть на роботу, можуть бути неприємності. Звичайно, він нічого не порушив, а тільки загубив квиток, до того ж уже тоді, коли виходив із залу. А все?таки… І хоч його манили прочинені на вулицю двері й змагало бажання швидше покинути цей підозрілий будинок, почав шукати сходи до підвалу. І в ту мить з прочинених дверей до нього долетів протяжний поклик: «Молоко. Є мо — ло — ко. Мо — ло — ко є!»

Од того поклику Дмитро Іванович і прокинувся.