Далі він роз'єднував і приєднував проводи зовсім навмання.

А під кущем верболозу стояв Гнат і злостиво посміхався в щіточку рудих вусів, якими прикривав розсічену колись давно у бійці губу.

— Тут ніде немає машини? — майже в безнадії запитав Борозна.

— Немає, — сказав сторож, хоч і бачив, як півгодини тому на загороджене штахетом подвір'я сусідньої туристської бази «Світанок» заїхала продуктова машина. Вона досі закінчувала розвантажуватись. — Та й чи треба ото так телесуватися? Баришень тепер на руб по три штуки.

Борозна нічого не сказав, од'єднав клеми, бо провід високої напруги знову почав диміти, почекав, поки він потухне, опустив капот, вийняв з замка запалювання ключі й замкнув машину. Він робив усе те майже несамохіть, порався зовсім так, як пораються на попелищі погорільці. Тільки в погорільців ще є надія збудувати нову хату. Одразу після пожежі вони не живуть нею, але вона живе в них.

Він прийшов у намет і ліг на ліжко. Він більше не міг ні хвилюватися, ні переживати, на мить йому навіть здалося, ніби лежить на дні глибокої прірви, з якої вже ніколи не вибратися. У наметі стояла гаряча задуха — він не попіднімав бічних стінок, — її відчував, але не міг зрозуміти, що йому заважає.

Так лежав з півгодини. Його ніхто не турбував — його мало знали в інституті, а з їхнього відділу і взагалі зараз ніхто не відпочивав на Бережку, хоч біля намету часто шелестів пісок і лунали голоси — тут пролягала центральна стежка до води. Він фіксував голоси, фіксував диркотіння моторок на річці, але якось так, мовби те не стосувалося його зовсім. Це було схоже на те, коли людина чує голоси кіно, якого не бачить на екрані.

Несподівано він подумав, що його неначе переслідує щось. Мовби бере в тісні щимки й відсовує од усього, до чого поривається. А з цією думкою знову вернувся біль і гостре переживання того, що сталося в аеропорту. Він бачив, як вийшла з автобуса Неля, як вона оглядалася, як шукала його; як потім пішла до аеровокзалу й ще стояла на сходах, розглядалася на всі боки. її все дужче й дужче поймало розчарування, врешті вона потиснула плечима й пішла у вокзал.

Борозна мав міцні нерви, але й він не міг докрутити в думці тієї плівки до кінця. Прикро підійшовши до розгаду, що зараз може думати про нього Неля, відчув, як його мовби щось шпортонуло зсередини, й сів на ліжку, його думка знову працювала ясно, хоч він і далі почував, що вона болісно стискається й втікає од тих видив, які малює уява. Неля, мабуть, уже сидить у літаку. І дуже погано думає про нього. Але що б там вона не думала, він мусить її знайти. І пояснити все. Якщо вона повірила йому в отому найприкрішому, то повірить і в оцю випадковість. Хоч і тяжко пережила оцей його мимовільний обман. А не повірить… Так чи так, а він мусить її побачити. До дідька Бережок. До дідька все. Нічого не втрачено. Він не вмер і не захворів невиліковно. Він сьогодні ж поїде в інститут, до Нелиних подруг, до Нелиних батьків, дізнається, де вона відпочиває. І поїде до неї. Так, попереду в нього чимало турбацій, багато кілометрів доріг і важкі останні метри недовіри, але він пройде їх, чого б те йому не коштувало.

До кінця літніх канікул, коли Ірина Михайлівна мала розпочинати в школі роботу, а Маринка навчання (Андрієві дали в інституті на півроку академічну відпустку), залишалося два тижні, і Марченки вирішили використати хоч їх, і всі разом виїхали до Соколівки. Мабуть, то була найкраща поїздка в їхньому житті. І не лише для дітей, для Ірини Михайлівни, а й для Дмитра Івановича. Він тільки тепер по — справжньому відчув, як страшно втомився, й насолоджувався кожною годиною відпочинку. Позаду залишилися інститутські клопоти та неприємності, хірургічне відділення лікарні, суд — він думав про них, як про величезний, залишений десь позаду тягар. Ще мліє спина, ще тремтять ноги, але вага вже он, на горі. Суд відбувся три дні тому. То теж були не тільки клопітні, а й неприємні дні. Особливо зустрічами з родичами підсудних, котрі просто?таки не давали ступити кроку. Дмитро Іванович за ті дні зрозумів, якою м'якою і всепрощенською є людська душа. Тоді, коли він сидів біля ліжка сина, коли ловив хулігана, був готовий власноручно виконати найсуворіший присуд. А от минув час, і його душа відм'якла, і вже йому й справді було шкода отих матерів і батьків, і молодики, котрі сиділи на лаві підсудних, вже не здавалися лютими бандюгами, а звичайними, хоч трохи й розбещеними хлопцями. Він не вимагав суворої кари, не сперечався з адвокатами, всі троє хуліганів одержали по півтора року ув`язнення.

Про те Дмитро Іванович більше не думав. Намагався не думати про роботу, хоч останні відвідини Борозни забути не міг. Десь він отут, неподалік, на Бережку, теж загоряє й вудить рибу. Шкода, що їм не доведеться разом попрацювати. Звичайно, Борозна б попсував йому чимало нервів, але й зробили б вони удвох багато.

Марченко загоряв, купався, ходив у ліс і на луг. До нього навіть вернулося бажання ловити рибу. Воно не було таке непогамовне, як раніше, а все ж майже кожен ранок зустрічав на річці.

А сьогодні навіть вирішив спробувати щастя на нічній риболовлі. Він ішов на яму, де колись упіймав сома, й де, як казали місцеві рибалки, соми таки водилися. Звечора накопав черв'яків — вибирав великих і живучих, вони звивалися, як змії, — налаштував дві закидушки, вудку (не впіймає вночі сома, наловить уранці дріб'я), наварив каші. Верещала, просилася з ним Маринка, але він її не взяв.

Дмитро Іванович таки сподівався наловити риби. І не стільки для того, щоб погамувати рибацьку спрагу, скільки здивувати сім'ю, зробити для неї назавтра подарунок. Щоб зварити на березі справжню рибальську, подвійну, а то й потрійну юшку і запросити до неї діда Олексу та бабу Варку — господарів. До юшки в нього прихована пляшка «Старокиївської», а для дітей — лимонад і медок. Завтра в нього день народження, він думав, що за клопотами, за переїздом усі забули про те, і він не нагадає теж, але отаку приємність для них зробить. Немає нічого кращого, як робити комусь приємність у свій день народження.

Вечоріло, коли Дмитро Іванович добувся на луг до ями. Давно вже були скошені на лузі трави, рибалки та мисливці пообтоптували береги озерець, шорсткіше, сумніше шуміли очерети й осоки, але тиша й зараз була така ж глибока, і так само панував над лугом німий чар вічного спокою, вічного оновлення, сну й пробудження. Зараз луг засинав. Дрімав на високому стозі посеред лугу коршак, стишено, по — вечірньому попискували кулички на піщаній косі під тим берегом, низько, над самою водою просвистів табунець чирят — поспішав на нічне пасовисько.

Дмитро Іванович наживив обидві закидушки й позакидав у темну ворухку глибінь, а сам виліз на кручу й сів перепочити. Він намагався зануритись у тишу, але не міг. Йому заважав стрижиний писк і джеркіт, їх тут було безліч, стрижів, чи як ще їх називають, щурів, юрків, серпокрильців — усіх тих назвиськ він назнав за життя, у їхньому селі їх називали ластівками, як і справжніх ластівок. Вони гніздилися в кручі, дірки були повидовбувані так густо, що круча скидалася на бджолині стільники. Прудкокрилі птахи літали понад самою водою, вони переганяли один одного, раптом повертали назад, шугали прямовисно вгору — жили своїм, не зрозумілим для людей життям. Там, мабуть, були свої трагедії і свої радощі, щось то змушувало одні чорно — білі грудочки ширяти вільніше, швидше, вище, інші літали малими колами, а були й такі, що мовчазно сиділи на грудді під кручею.

І раптом Дмитрові Івановичу пригадалося, що саме отут минулого літа він бачив незвичайного птаха. Серпокрильця — альбіноса. Він був білий, як грудка першого снігу, і такий же ніжний, і надзвичайно веселий та прудкий. Він літав, як біла блискавиця, й чомусь було дуже гарно дивитися на нього. Правда, не раз доводилось бачити, як інші птахи нападали на альбіноса, біленький стриж ніколи не вступав у бійку, він якось легко зміняв напрям польоту й знову мчав з веселим джеркотом понад річковим плесом. Дмитро Іванович пам'ятав, що йому була вдивовижу веселість птаха. Адже хіба не відав, що не такий, як інші, що позначений білістю навіки, що ця білість може принести йому чимало біди і в своїй зграї, і од інших птахів! А може, саме вловлюючи це, він якось особливо почував власну чистоту, сліпучу білість крил, і те наливало серце п'янкою бентежністю, він пив життя великими ковтками, щоб за короткий час спити те, що інші будуть пити довго.