— Я вас розумію, — тихо сказав Дмитро Іванович. Він уже не помічав, що на сигареті нагоріло на півпальця попелу й що він ось — ось впаде разом з жаром на штани. — Тільки…

Юлій зблід і нахилився вперед:

— Вас непокоять розмови в лабораторії? І все інше, пов'язане з ними?

Дмитро Іванович кивнув головою, хоч йому й було неприємно, що Юлій відгадав його думку.

— Вам треба моя заява? — підвівся Юлій. Але в його словах не було виклику. Навпаки, в них уловлювалися радість і внутрішня свобода. — Я її зараз напишу.

— Ну, для чого ж так, — знітився Марченко. Юлій ступив до дверей, відтак вернувся й сказав проникливо, розважливо, аж було не схоже, що це каже він:

— Мабуть, я сам не напишу. Бо ви подумаєте, що я тікаю через оте… через невдачу… Чи хтось там подумає. Ви скажіть, як буде краще для вас. Зачекайте трохи, і як воно складатиметься — скажіть.

— Мені, Юлію, не треба твоєї жертви, — вже й справді в серцем сказав Дмитро Іванович. — Мені треба твоє щастя. Я… я радий за тебе. І за Віру. Передай їй. І розумію вас. І йди звідси геть, а то я… заплачу.

— Спасибі, — тихо сказав Юлій і вийшов з кабінету. А Дмитро Іванович ще довго сидів, підперши голову рукою і дивлячись у вікно. Його ошелешила Юлієва поведінка. Він пригадував усе сказане ним, пригадував вираз обличчя, з яким той відповів йому, і все дужче й дужче дивувався силі, сміливості, твердості, які крилися в цьому інфантильному, завжди розгубленому, завжди покірному хлопцеві. Він не міг відгадати, чи вони в ньому жили одвіку, чи ними його повнило те нове почуття, що заволоділо його серцем. Він пригадав власні, двічі повторені слова: «Я вас розумію». Ні, він ні дідька не розумів. Йому було незбагненне, як може хлопець, котрий має ось — ось захистити дисертацію, котрому в першому кварталі наступного року обіцяли дати квартиру, котрий має роботу по серцю, покинути все й піти в світ, зігрітий тільки отим теплом. Яке ж могутнє, мабуть, те теплої І дається, либонь, воно не всім, а тільки людям цільним, щирим, здатним безкорисливо пожертвувати собою для інших. В ту мить Дмитро Іванович подумав, що ті його розмірковування непевні. Кохають і корисливці, й негідники, і навіть бандити. По — своєму, але кохають.

Просто йде воно невідь од чого, як сон, як сонячне проміння, як спів соловейка. Воно — життя. І тому йому треба довіряти найбільше.

Дмитро Іванович відчув, що він заздрить Юлію. Бажає йому щастя, добра і заздрить.

І він знову вірив у оцей широкий, обсипаний сонячним промінням світ, який уміє народжувати такі дива.

«То сонце рухає ними, — подумав розчулено. — Юлієм. Вірою, їхньою любов'ю».

У великій кімнаті з трьома вікнами, у якій працювало четверо молодших і двоє старших наукових співробітників, Неля залишилася удвох із Зоєю — решта були у відпустці. Через чотири дні у відпустку йшла і Зоя, а ще через три мала піти й Неля: досліди, які вони проводять, комплексні, одному чи двом тут робити нічого. Вони й не робили: читали книжки, правили теревені або ж тихцем по черзі втікали з інституту й штовхалися по промтоварних крамницях.

Вони розмовляли й зараз, зручно обсівшись у кутку кімнати під величезним оранжево — червоним кущем бегонії, що росла у обгорнутому кольоровим папером ящику. Зоя поклала на другий стілець ноги, перешивала ґудзики на блузі, Неля схилилася підборіддям на поставлений на підвіконня кулак, дивилася в сад.

Зоя допитувалась у неї про Борозну. Він двічі приходив сьогодні до Нелі, вони шепотілися про щось у кутку, потім кудись ходили, і Неля потому вернулася чи то злякана, чи стривожена. А ще ж кілька днів тому вона казала Зої, що в неї з Борозною нічого немає, що вона й слухати про нього не хоче. Зоя в те не вірила, та й хто б повірив, адже Борозну бачили біля Нелиного дому, й чого тоді він, коли вони ходили по морозиво, так рішуче відтрутив її від Нелі, й чого вони шепотілися сьогодні. Певно, він добивався Нелиної приязні, а Неля…

Про Нелю вона не могла сказати нічого певного. Проте вона приховано й гостро заздрила їй. Дарма що Рибченко вже невдало побувала замужем, дарма що й з Борозною в них не ладнається (та й як могло ладнатися, коли він виявився отаким підступним і нечесним). А все одно він чоловік… сильний і звабливий, і в них з Нелею вже щось було.

У неї ж, хоч їй недавнечко сповнилося двадцять сім років, ніколи не було нічого, її навіть не провів жоден хлопець (зрозуміло, вона не рахувала шкільних і студентських товаришів, котрі проводжали з чемності), хлопці не казали їй двозначних жартів і не намагалися притримати в темних коридорах. Тільки раз до неї причепився на вулиці молодий кавказець, красивий, смаглявий, але він був п'яний, і вона втекла од нього, хоч в ту мить щось у ній радісно й болюче тремтіло й навіть зупиняло од втечі. Але й таке сталося тільки раз. Широкі, по — чоловічому зрослі на переніссі брови, великі витрішкуваті очі — чоловіки відводили погляди, ледве мацнувши по ній очима. Коли б ще вона мала гарну фігуру. А то ж плечі худенькі, талії майже немає…

Проте вона щодалі частіше марила дужою чоловічою рукою На своєму стані, й бачився їй жаский погляд, і чулися гарячі й ніжні слова. І, мабуть, саме через те, залишившись наодинці з Нелею, на її погляд вельми досвідченою в коханні, вона щоразу зводила розмову на непевні стежки.

— І Борозна не був у тебе дома? І ти не приходила до нього на квартиру? — допитувалася вона й червоніла при тому.

— Знаєш, роблять трохи інакше, — чомусь розсердившись, гостро відповіла Неля. — Тих, кого хочуть прив'язати до себе, на кого покладають серйозні надії, на квартиру не водять. Водять інших. А з тими вдають цнотливість.

Вона відчула, що відказала не тільки Зої, а й ще комусь, і спалахнула. Вона зрозуміла, що мислено сперечається з Борозною, відповідає на його докори, на його звинувачення. Вона сама не знала, чому весь цей час сперечається з ним, чому і в чому виправдовується. Адже все, що було між ними, давно поховано. І сьогодні вона шепотілася з Борозною зовсім не про те.

Тиждень тому Борозна нагнав її по дорозі до трамвая. Вона пам'ятає, як злякалася тоді, оглянувшись на тверді чоловічі кроки, як щось мовби рвонулося в ній, як їй в одну мить пригадалася їхня перша зустріч, коли він так само наздогнав її після сабантуя, їй стало чогось шкода, вона відчула, що ці кроки й досі мають над нею силу, і твердо сказала собі, що вони не повинні мати над нею сили. Мабуть, він помітив лякливу переміну на її обличчі і тому сказав насмішливо:

— Нелю, не лякайтеся. Я більше не буду вам набридати собою. Може, я й справді винуватий… Ну, одне слово, я не за тим прийшов. Я хочу попросити вас, щоб ви з лаборантками приготували для мене суспензію. Я сам уже не встигну та й не зумію, як треба. А гороху там наросло…

Вона здивовано й пильно подивилася на нього, він не опустив очей, хоч і зблід на виду.

— В мене є одна думка… Ви мені повірте, що нічого поганого вже не буде. Слово честі… — він важко передихнув, виказавши тим і своє хвилювання, — в яку, тобто мою честь, ви, звичайно, не вірите. Але ж, буває, вірять навіть злочинцям. — Борозна посміхнувся гірко, тільки очима. — Вважайте, що це саме такий випадок. Злочинець розкаявся… Пробачте, я не те кажу. Але в ім'я того… кращого, що було між нами, ви зробіть. А зашкодити я вже й справді не зможу, коли б навіть хотів, чи… з дурості. Я залишаю інститут… Виїжджаю звідси зовсім.

Вона тоді враз відчула, як кров відлила від серця, вона боялася, що видасть своє хвилювання й новий, вже зовсім інший страх, нахилила голову й тихо сказала:

— Добре, я зроблю.

І от сьогодні вона передала Борозні суспензію. І тепер не знала, що їй робити, їй було надзвичайно тривожно, так тривожно, що хотілося кудись утекти, десь забутися чи попросити чийогось захисту. Або бодай поради. Вона вчинила дурницю й мусить чекати, чим усе скінчиться. Отак само, подумала, мимовільний злочинець чекає кари за вчинене зло. її опанував майже містичний страх, позасвідоме передчуття якоїсь великої біди. Вона ще не знала, з якого боку постане біда, але вчувала її, як вчуває мисливець присутність хижого звіра, хоч і не бачить його. Щоправда, це передчуття було не тільки містичне, воно починалося з того, що Борозна не пішов у лабораторію радіоактивних ізотопів, де мав би виконати всю подальшу роботу. Він залишався у своїй кімнаті, десь після обіду вона не витримала й заглянула до нього, він сидів за столом і щось писав. День збігав, і Борозна з суспензією нічого не робив. Вона почала здогадуватись, що він не робив заявки в ізотопну лабораторію і не мав паспорта, і все це сповнювало її тривогою. «Тоді для чого йому суспензія?» —запитувала вона себе. Вона згадувала це, а розтривожена власними словами й думками Зоя намагалася випитати, чи був у неї на квартирі Борозна. І тому вона відказала так гостро. І Зоя розсердилася й пішла до свого столу. Невдовзі вона пішла зовсім. Неля провела п вниз, до столу вахтера — по дорозі попросила пробачення за грубість — послалася на болі голови, подивилася на щит: ключа од тридцять восьмої кімнати, кімнати, в якій працював Борозна, ще не було.