«Пора б уже комусь прийти», — подумав і зрозумів, що вже давно дослухається до кроків за дверима. Він відчув, що якесь велетенське, ніколи досі не знане напруження сковує його зсередини, тисне, аж стає важко дихати. І враз відчув, що він страшенно розсмиканий, нервово виснажений. Що страх гнобить його неймовірно. Розумом начебто й не вельми панікував. Але в душі залягла тиша, яка була майже зловісна. І раптом закололо під серцем, і жилка на лівій руці забилася, неначе натягнена сталька під вітром: тінь — тінь — тінь. Він уловив тонке тремтіння десь усередині й відчув, що в нього навіть тремтять під колінами ноги, що вони ослабли, і коли він підведеться, може не встояти. Він ніколи не думав, що такий розбитий.

Це злякало в свою чергу. Що отак сточені нерви, надірване здоров'я. Чому? Ніби ж нічого подібного донедавна за собою не помічав.

У коридорі почулися кроки, він несамохіть напружився, вп'явся руками в бильця крісла. Кроки потупотіли далі, а він усе ще сидів закам'янілий. «Ну, це не годиться зовсім», — подумав Дмитро Іванович і підвівся. Ступив до лабораторного стола і враз відчув, що в нього в горлі мовби щось запекло, заклекотіло, здавалося, хтось стиснув його пальцями. Водночас його залила гаряча хвиля, але вона не була схожа на ту, яка заливає при соромі чи ніяковості, вона була занадто пекуча й важка, здушувала зсередини й накочувалась на серце. Воно обкипіло жаром. Дмитро Іванович пам'ятав цю хвилю — так само вона накочувалась на нього, коли він чотири роки тому, упавши, зламав ногу і двоє ребер. То була передшокова хвиля, слідом за тим йому червоно засвітилося в очах і погас світ.

Наступної миті у Марченка хлинула з рота кров. Він злякався страшенно, але, як і завжди в такі хвилини, мовби весь стиснувся, — стиснув кулаки, стиснув мисль, волю, — сів на куценький, з металевими нікельованими бильцями диванчик. Хотів лягти, а тоді подумав, що так може захлинутися, й лишився сидіти. Він боявся поворухнутися, розумів, що ворушитися, мабуть, не треба, що найліпше посидіти отак і спробувати заспокоїтись, погасити важку гарячу хвилю в грудях. В ту мить майнула думка про можливу смерть. Собі на подив, зовсім тверезо відкарбував, що цією думкою він здавна мовби прип'ятий до чогось, що ця думка взагалі не дає рвонутися. Але щось одразу й заперечило: смерть є подвійним гальмом, якби її не було, не було б краси життя. Оцього сонця, отих кленів і яблунь.

Оця несподівана тверезість і холодність розмірковування про щось стороннє просигналізували йому, що він не помре, інакше б він не зміг отак мислити. Життя — то стрічка, яку намотує барабан машини; мелькнув останній шматочок — і все. Але, видно, його стрічці ще не прийшов кінець. Та й надто прикро буде, якщо він сам укоротить її. «Ми й так іноді витрачаємо її не на те, що треба».

Носова хустинка аж хлипала од крові. Воднораз Дмитро Іванович відчув, що пекти в горлі перестало, що дихати теж стало легше і що важка гаряча хвиля відступила. Він зачекав ще хвилину, повільно підвівся. Так повільно, що знову мало не звалився на диванчик. Якась сила, а може, антисила, сила руйнації, ламала його. Але тепер він свідомо вирішив не піддаватися їй. Він боровся затято, майже зі злістю. Тримаючись за стіл, пройшов до вікна, тремтячою рукою налив з графина в склянку води й виполоскав рот. Потім намочив у воді аркуш паперу й витер обличчя. Цими розважливими діями сподобався собі, відзначив у думці, що таки здолав страх і панічність, що обійшовся без сторонньої допомоги й без виклику медиків. Тепер треба було подумати, як замити плями на підлозі і що робити з сорочкою. Хусточку він просто викине в кошик…

У цей час до кабінету увійшов Євген. Дмитро Іванович чи не вперше пошкодував, що привчив співробітників заходити без стуку. У Євгена з переляку трохи не вискочили з орбіт очі, він штовхнув ногою двері й щосили закричав у коридор:

— Сюди, сюди. На поміч!

А тоді кинувся до Марченка, хотів підтримати його, але Дмитро Іванович уже зовсім спокійно і впевнено відвів його руку, сказав з досадою:

— Ну, чого ви кричите? Зачиніть двері.

Але — до кабінету вже бігли люди. Дмитрові Івановичу було невимовне прикро, адже всі здогадаються, з чого все це сталося, він несподівано розсердився, почав виганяти всіх з кабінету, не дозволяв дзвонити в швидку допомогу. Його не послухали, знову посадовили на диван, але в швидку допомогу таки не дзвонили.

А тим часом за дві кімнати добігав до кінця останній акт інтуїтивно передбаченої Дмитром Івановичем драми.

— Ну як, як ми йому скажемо! — гарячкував Юлій, і його худорляве обличчя з великими, широко поставленими очима палахкотіло жаром. — Ти б побачив його; я тільки на хвилинку заглянув, і то злякався: сорочку хоч викрути, а на обличчі ні кровинки.

— А що ж робити? — похмуро казав Вадим. Його красиве обличчя посіріло од утоми, під очима залягли сині підкови. — Він сам запитає.

— Треба якось обдурити… Принаймні на якийсь час. Може, Світлано Кузьмівно, ви…

Хорол навіть не обізвалася. Вона все ще тупо й безпомічно дивилася на рентгенівську плівку, немов сподівалася, що від її бажання, від її тужного погляду на ній проступлять чорні плями.

— Ти це придумав, ти й роби, — знову сказав Вадим. — Прояви свої акторські здібності.

Він зрозумів, що сказав дурницю, але не покаявся навіть поглядом. Сидів на ріжку стола, обхопивши руками коліно, і, було видно, розмовляючи з Юлієм, думав ще про щось. Біля вікна, спершись ліктями на лутку, стояла Неля. Почувши про те, що сталося а їхнім шефом, вона було рвонулася до дверей, але її зупинив і завернув назад Юлій, тепер вона зосереджено — болісно чекала розв'язки.

Юлій оглянув їх усіх, його очі зайнялися рішучістю, й він сказав:

— Ну й… це ж не фарисейство.

По його обличчю пройшла судома, було видно, як він щосили переломлює щось у собі, настроюється на фальшивий оптимізм.

Він забіг до кабінету Дмитра Івановича, коли той, знову відсторонивши руни тих, хто хотів йому допомогти, підвівся з дивана.

— Шеф, усе о'кей! — надміру голосно вигукнув Юлій, намагаючись невідривне дивитися в очі Марченкові, адже тільки так, здавалося йому, той може повірити. — Наші ще там кінчають…

Дмитро Іванович подивився на Юлія довгим, проникливим поглядом, сказав, здавалося, зовсім спокійно, тільки дуже тихо:

— Ви не вмієте брехати, Юлику. Той змигнув очима, опустив голову:

— Пробачте… Ви не навчили.

— Спасибі, за… приємний каламбур, — посміхнувся Дмитро Іванович.

Він справді був спокійний. Мабуть, тому, що пережив невдачу наперед. Йому було соромно від того, що сталося, і тепер він намагався бодай чимось компенсувати свій недавній страх і панічність.

У ту хвилину, тихі й пригнічені, до кабінету зайшли Світлана Кузьмівна, Вадим, Неля. Вони чули з коридора Юліїв провал, критися далі було нічого. Дмитро Іванович відчув, як його кольнуло в серце. У подиві відзначив, що той біль був не за себе, а за них — Світлану, Нелю, Юлія, Вадима. Ще подумав, що дорого б дав, аби зараз забрати його в них. Але… що він міг?

— Ви що… Наче в траурній процесії, — змусив себе осміхнутися. — Го — го, ще й не такі невдачі бувають. Згадайте… Ну, чого там… Та всі відкриття в науці не приходили легко. — І, щоб не пустити їх далі у песимізм, не дати розлізтися по кутках сумнівів, сказав: — Загальмувати могла тисяча причин. Не спрацювали хлоропласти, не та концентрація дигітоніну, неякісна обробка… От ми взяли для обробки дитирген ікс сто…

Він почав захоплюватися, і, щоб утримати його од хвилювання, Корецький, котрий теж прийшов сюди і дивився на нього розумними й трохи сумними очима, взяв його під руку:

— Потім, потім. Відпочиньте. Мій шофер зараз відвезе вас додому.

Дмитро Іванович не заперечував. Він тільки бадьористо подивився на колег (принаймні йому здавалося, що подивився так) і сказав:

— Експеримент ми повторимо. Готуйте нову суспензію.

Удома він одімкнув двері сам, хотів, непомітно пройти у ванну, щоб скинути й попрати сорочку, але Ірина Михайлівна почула, перестріла його в коридорі. Вона злякано зойкнула, але одразу ж оговталася, допомогла перевдягтися, постелила йому на дивані постіль. Хотіла викликати лікаря, але він не дозволив.