І тут я відчув, що мене ніби здвигнуло: у густій темені сидів. Зникло заціпеніння, і сила повернулась у тіло. Зіскочив з ослінця, поклав у кишеню кільце запашної ковбаси, взяв слоїка, який і досі світився дивним сяйвом, загорнув його у рушника, щоб те світло не зрадило мене, і тихо виступив із хати.

Став на ганкові і прислухався. Спокійно було довкруж, валували тільки собаки. Мені здалося, що найбільше й найгустіше брехав пес із Юстининого двору. Рушив крадьки з двору: вулиця порожня, на небі ані зір, ані місяця — саме так, як і треба. Ніде в хатах не світилося, бо магістрат через часті пожежі видав заборону світити після сутінків, всю вулицю покривали сонні хвилі, ніби незриме море накотило на неї. Але вулицею я не пішов, а звернув у завулок, щоб дістатися на задню вуличку, з якої можна було б потрапити на город та в садок Юстининого обійстя: до речі, тут на паркані цвяхів набито не було. Я виліз на паркана, але стрибати в обійстя не поспішав: пес почує мене й так. Уже він біг, хекаючи й погаркуючи, і стукочучи величезними лапами, і поблискуючи вогняними очима. Я відламав кавалка ковбаси й кинув у темряву: коли їжу пес візьме, мене не зачепить. Так воно і сталося: пес жадібно пожер ковбасу і почав стрибати до мене на паркана — я ж згодовував малими дольками. Але він не заспокоївся, а коли пожер усе і помітив, що більше ковбаси йому не даю, почав загрозливо гарчати. Тоді щаслива думка прийшла мені до голови: а що, коли збризнути його рідиною з горняти, чи не полюбить він мене, адже несу любасне зілля? Всунув руку у горня й бризнув просто в морду, що вискочила аж до мене. І сталося диво: пес принизливо й солодко заскавчав. Тоді я сміливо зістрибнув на город, пес обнюхував мене, лизав одежу, терся й лагідно матиляв хвостом. І ми пішли разом до Юстининого будинку, як брати-спільники. Усе, що треба було, я зробив швидко й ретельно: обкропив хату, ґанка і бризнув на горішнє вікно, в якому часто стриміла дівчина. Від пряного духу, який струмував од настою, паморочилася голова; пес біля мене повискував, намагався злизувати накраплене, а тоді пристрасно кидався обіймати мене, тицяючись мордою мені в лице. Тепер треба було звідсіля тікати, але ноги не несли, мабуть, перехвилювався. Тоді сів біля хлівця, обпершись спиною об стіну, обійняв пса, який тісно притулився до мене, щось намагаючись по-собачому мені сказати, але я на нього зважав найменше, бо почав дивитися на вікно Юстининого покою, горішнє під самим дахом, де не раз її бачив. І чи я заснув тоді разом із псом на короткий час, чи мав привидження, здалося мені, що стіна Юстининого дому спрозоріла чи розсунулася, побачив там Юстину в білій сорочці, і сорочка та, ніби місячним світлом облита, зламувалася й світилася. Дівчина звелась із ложа і вклякнула, звівши руки догори. І так само, як сорочка, засвітилося її обличчя, таке гарне, таке чарівне, таке чудове, таке прекрасне, що гарнішого в світі не бачив. І зашепотіла вона молитву, але настільки голосно, що почув її всю аж до останнього слова.

— Чому про нього все думаю, Господи? Спаси мене від непостійних вітрів та лихої бурі тілесної, та від розпаленого вогню геєнського! О, думки в мене лихі, о, сором мене з’їдає, бо не можу викинути його з голови. Кров у мені, ніби у конові, кипить, Господи, нестерпно бажаю його! О, хочу, і тіло мені млоїть і розривається! Вабить мене те, чого досі як скверни боялася — чи не від диявола мені ця брань? Господи Боже мій, Ісусе Христе! — заволала вона. — Це вороги мої постали на мене, сіть уготувавши ногам моїм, і зморюють душу мою! Хай не порадіє, Боже, ворог мій щодо мене, знай, Господи, що я раба твоя, і чистоту тіла для тебе бережу, і душу свою тобі я вручила! Збережи-бо вівцю свою, добрий пастирю, не віддай на з’їжу звірові, який шукає, аби мене проковтнути, дай подолати лихе бажання плоті моєї — віджени від мене того пса шолудивого, якого не люблю, а лише жадаю!

І знову, як того першого разу, мені здалося, що не вона сказала ті слова, а гримнули вони з неба, як у грозу, і я скочив уражено на ноги, аж пес відстрибнув од мене і загарчав. І обличчя моє запалало із сорому, як мідний казан чи як місяць, і все в мені забурунило й закипіло, й омивали щоки мої вогняні язики, адже був я для неї й тепер лишень пес шолудивий, і не любов у ній запалив, а лише нечисте похотіння. І кинувся я притьма в сад, а за мною метнувся, весело погаркуючи і хапаючи, але не кусаючи мене за литки, пес, ніби грався я з ним чи він зі мною, але не до гри мені було тепер: відчай, і біль, і туга мене гнали, бо чому, чому, горлав я подумки, вона для мене — вінець бажань моїх, а я для неї лише пес шолудивий?! І я справді ніби ставав у цій ночі шолудивим псом, стрибнув і перелетів паркана, а в обійсті заволав і забухкав гавкотом пес справжній, в якого вже, очевидно, минуло запаморочення; я ж біг у ніч із беззвучно роздертим, ніби в крику, ротом, із вибалушеними очима, із роздутими, як у коня, ніздрями, біг чи летів, і не було в грудях повітря, і мені здалося, що це я волаю і б’ю гавкотами ніч, а ноги мліли, а серце розривало груди, а сльози ринули з очей і покрили щоки вже не вогняними язиками, а шкарубкою кіркою криги.

— Пес шолудивий! — кричало в мене за спиною, і я стишив біг, і ввібрав зі свистом повітря, і обтер мокре лице; зрештою, зупинився й прислухався.

Голосно лящав і ридав неподалік соловей.

Цієї ночі довго не міг заснути, мав-бо схвильовану і скаламучену душу, а коли заснув, приснився малий, і шмаркатий, і голий бісик, що повертався від Юстининого двору, перелізши перед тим паркана. І хоч ніч сьогоднішня була безмісячна і беззоряна, обливало бісика світло, від якого тіло його грало смарагдовими переливами. Ішов він на курячих лапках і вряди-годи видавав із себе: „Ах-ах, охи-ох! Бідний я бідний, бідний і нещасний!“ І так сильно жалів себе бісик, що з величезних очей його котилися сльози. Через це він здер із власних грудей клаптя переливно-осяйної шкіри й перев’язав собі очі. А ще тримав бісик у руці лука, в якого трісла тятива, а за вухо йому закладено зламану стрілу. А ще в бісика були за спиною невеликі білі крила, і вряди-годи він ними стріпував, ніби хотів злетіти, але вчинити того не міг. І сльози, які котилися з його очей, хоч і перев’язав їх стьожкою, були перламутрові й застигали на щоках у перлини, а тоді скочувались у траву й перетворювались у фіалки, саме ті, про які співав я у своїй пісні, бажаючи, щоб їх Юстина позбирала. І кожна із тих новонарослих фіалок перетворювалася в крихітний ліхтарик, котрий світив фіалковим світлом. А там, де було здерто для перев’язки шкіру, на грудях, видно було отвір, в якому обливалося кров’ю подовгасте бісикове серце. Отак бісик ішов і плакав, а тоді став, зв’язав порвану тятиву на луці, приклав його до підборіддя, другою рукою взяв з-за вуха зламану стрілу і заграв печально, ніби на скрипку. І мелодія зазвучала ніжно й тонко, а високий тонкий хлоп’ячий голос високо знісся і ніби заридав:

При цьому бісик притупував курячою лапкою по дорозі, і від того виникав дивний звук: „Бум, бум, бум!“ — ніби у тимпана бив.

І тут перед ним виросла раптом величезна постать, одягнена у хламиду, довжелезні вуса в неї здіймалися й опадали, як у сома, коли пливе він у морі тьми. Бісик ледве сягав до коліна тій постаті, і я впізнав у ній дядька Кипріяна. Постать нагнулася, взяла двома пальцями бісика за крильця, ніби метелика, й піднесла собі перед очі.

— Чого зав’язав очі? — спитав глухий голос.

— Бо соромно, — пропищав бісик. — Хіба не бачиш, плачу я?!