— Від початку, але не так! — енергійно сказав Климентій.

Вони зайшли до покою, де лежала зв’язана Тодосія. Вона тихо спала.

— Розв’яжіте її! — наказав Климентій.

— Але ж, панотче! — мовив отаман.

— Розв’яжіте її! — повторив Климентій нетерпляче.

Її розв’язали, а відтак і збудили. Тодосія зморено звелася й почала розтирати замлоєні ноги й руки. Тоді безсило плюхнулася на услона.

— Знову прийшли мене мучити? — спитала упокорено.

— Ні, коли скажеш: хочу, щоб з мене вийшов нечистий дух і ніколи не повертався до мене.

Дівчина отямлювалася. Очі зблисли вогнем, але була виснажена, тому понурилася.

— А коли не вийде? — спитала.

— Вийде! — твердо мовив Климентій.

— Хай буде по-вашому, — протягло мовила Тодосія. — Хочу, щоб з мене вийшов нечистий дух і нехай ніколи не повертається до мене. Не мучте більше!

Тоді Климентій уклякнув перед нею, схилив покірливо голову, тобто вчинив так само, як і кдлись давно великий воїн, а потому чернець-мандрованець Иоаникій.

— Поклади, дитино, руку на шию мою, — сказав.

І коли вона те вчинила, помолився щиродушно, з великим поривом, але подумки, Господу своєму Климентій Зіновіїв:

— Господи! Бачиш моє старання й покірливість мою! Не бісові улягаю, що побив цю невинну душу, а тобі, щоб переміг його не я, але ти, мої ж гріхи тим самим покрив та вибачив, бо усвідомив я їх. Нехай не переходить твоя помста нам, грішним, у роди наші і нехай ця дочка моя в дусі буде тобою люблена, а не збриджена, нехай увійде у природжене собі, тобто тобою накреслене, й виконає собі призначене, а не впаде в муку відторгнення та нечестивості. Коли бажаєш, Господи, побий мене замість неї, нехай збавиться це дитя від спокуси диявольської, а тягота битви отієї хай буде на моїй шиї. І нехай усі плотські пристрасті у мене перейдуть через милосердя моє до дитини цієї. Мене ж бо настановив на чин духовного воїна, отож хай я битимуся з нечистим, а не ця квола й немічна душа, її ж, Господи мій, обережи!

І коли сказав він це, відчув, що гаряче дихнула йому на шию Тодосія, і хоч нічого не бачив, схилений бувши, але пізнав, що шию йому ніби обпекло, а в шкіру начебто увіп’ялися гострі пазурі — вбились у неї, як цвяхи в дерево, ще й позагиналися, як ті ж таки цвяхи, потрапивши на залізо. І відчув на плечах своїх важкий і морочний тягар, котрий причавив його. І тільки потому звів покірливі очі, щоб подивитися на дівчину. Вона ж ридала. Великі сльози котилися з її величезних, таких знайомих і рідних йому очей, і вимивалися отак із неї рештки скверни, були-бо ті сльози спершу чорні, а тоді спрозоріли, посиніли, нарешті зовсім стали безбарвні. І схлипнула вона, пройшов тілом її дрож, а тоді подивилася на Климентія із жахом.

— Боже мій, панотче! — прошепотіла. — Це ж ви забрали його собі? Але ж чому?

— Так, доню, — сказав Климентій також пошепки. — З милосердя до тебе. Чи вільна тепер ти?

— Легко стало на душі, — сказала дівчина, все ще плачучи. — Господи, що це зі мною чинилося?

— Тепер ти вільна, доню моя, — тепло сказав Климентій.

— А як же ви, панотче? — зойкнула вона.

— Я — духовний воїн! — твердо мовив він. — І мені буде легше подолати його, як тобі. А ти живи у світі і радій! Утішайся й щаслива будь!

Було в цьому покої ще троє: літня жінка, яка дивилася на все це голубими очима і беззвучно й покірливо оплакувала те, що бачила, з її очей котилися теплі сльози, а оплакувала вона своє життя, гріхи свої, нещастя свої, які відходили з її дому, ніби вилаштувані повітряні істоти; був тут бик-чоловік, міський отаман, котрий стояв, ніби величезне барило, налите відшумілим трунком, і нетямковито лупав здивованими і враженими очима; був тут другий бик-чоловік, подобенство першого, але цей уражений не був, а мирно й байдуже спав, бо недоспав перерваних післяобідніх снів, а тепер біг за ними слідом, аби їх наздогнати, щоб знову його солодко й утішно поколисали.

— А тепер, — сказав Климентій, — поки є мені ще сила, прочитаю заключну молитву, щоб той, котрий покинув тебе, Тодосю, ніколи більше в тебе не повернувся.

І він, усе ще клякнучи, звів очі горі й проказав співним речитативом десь так, як проказував перед людьми навчительні вірші свої, щоб ліпше дійшли вони до їхніх сердець: Дякуємо тобі, співаєм, славим і величаємо,

Кріпку й вельми чудовну силу держави влади твоєї, Господи Боже,

Бо завдяки пребагатьом щедротам твоїм великим І людинолюбного твого милосердя Зволив ти збавити і звільнити рабу твою Тодосію Від того, хто захопив був тебе і хто мучив був тебе —

І смиренно й по-рабському припадаючи,

Старанно твоє доброутроб’я молимо,

Тодосею цією,

Аби бігши, щоби біг і далеко віддалився І до неї не повернувся.

Хай вселиться у тебе, Господи всемилостивий,

В тебе, доброзволяючого,

У благість та мир твого єдинородного Сина,

Господа ж нашого Ісуса Христа,

Яким ми відкупилися від рабства ворожого.

І ніякого зла не злякаємося,

Бо з нами Господь.

І благодать Святого Духа хай нас укріпить.

І утверди її в усякому ділі доброму,

Щоб творила волю твою добрую, доброгідну і досконалу в усі дні життя свої.

І тебе з усіма вірними славити й величати

Із єдиносущним твоїм Сином будемо,

Із святим, і благим, і животворящим Духом,

Тепер, і завжди, і навіки-віків.

Амінь.

І Климентій відчув величезне вичерпання, таке велике, що ледве звівся, додибав до лави під вікном і звалився на неї. Той, що ввійшов у нього від Тодосії, не подавав ніяких ознак, а ніби принишк і затих, начебто й сам був уражений тим, що сталося, адже вчинив оте Климентій зовсім не забувши застереження сьомої сибіли, щоб не переймати на себе нечистого духа. Може, тому біс випустив із себе трохи синього диму, який заповнив Климентія, і дим той називався печаль світова.

— Трохи віддихну, — сказав кволо, — й піду собі.

Та ми вас нікуди не пустимо, — сказала гаряче Пелагія. — Зараз нагодуємо, й відпочивайте в нас, скільки душі заманеться.

— Таки так, — сказав міський отаман. — І без віддяки не залишитеся… Скільки за таку роботу берете, панотче?

— Це робота свята, — мовив Климентій, — і грішми не оплачується. А поїсти не відмовлюся, як милостиною, бо від учорашнього ранку ріски в роті не мав.

Тодосія сиділа на услоні і вже не плакала, тільки дивилася на все широкими очима, і вряди-годи по тілові в неї проходив спазм, як у дитини після великого ридання.

Залишитися відпочити в отамановому домі Климентій рішуче відмовився, тільки поїв, притому скільки міг; Пелагія танцювала біля нього унадливо, присовувала ласі шматочки й припрошувала, а коли більше не міг, звівся, перехрестився, наклав на плече торбу і попрощався з господарями. Пелагія пішла відчинити перед ним ворота, а дорогою через двір тихо сказала:

— Не забуду тобі, Кириле, добра, що його мені учинив, довіку. Недарма колись тебе любила.

— А ти продовжуй любити, хоча ми, може, більше ніколи й не зустрінемося, — відказав Климентій. — Люби мене духовною любов’ю, так тебе любитиму і я. Як брат і сестра!

— Гаразд, Кириле, — сказала вона зворушено. — Але любитиму тебе більше, як сестра.

— Лишайся з Богом, — промовив смутно.

— Завдяки тобі, — мовила вона.

Люди за ворітьми все ще стояли. Дивилися на нього, коли виступив із хвіртки, вже інакшими очима: в цьому містечку новини й справді переносилися повітрям: вони вже знали. І той самий голос із юрби, котрий раніше насміхався над ним, тепер сказав:

— Здолав ти його, Климентію!

— Таки здолав! — мовив той, зносячи голову. — Але одне попрошу у вас, люди: не пригадуйте Тодосії лихого, бо коли хто пригадає, біс у такого ввійде. Невинувата вона, як невинуватий і хворий, що хвороба його посіла.

Йому відповіла глуха тиша, і в тій тиші, розрізавши юрбу навпіл, він перейшов повз розтикані тут і там обличчя, тесані із каменю, на яких не вичитати жодної думки ані чуття. Відтак розбито рушив вулицею, яка й цього разу жила звичайним життям, але люди, що раніше ховалися поза парканами, тинами та вікнами, вийшли на видноту: хто в дворі стояв, хто з-за заслони виглядав, а хто й на вулицю вийшов. І всі німо проводжали Климентія, а з-поміж усіх була й молодичка із рум’яними щоками та палахкими очима, яку примітив у корчемному дворі вчора під час понеділкування. І здалося Климентієві, що від тих палких очей випущено було блакитну стрілу, яка безшумно й швидко перелетіла простора і впилася йому в серце. І він відчув, що той, котрий перейшов до нього від біснуватої Тодосії, той, котрий досі не подавав жодних ознак присутності, той, проти якого постав аж так дуже, ожив у ньому раптом, і тіло Климентієве з того затремтіло.