Бхомбол підбіг до забіяк і розборонив їх. Тієї ж миті вдарили в барабан, сповіщаючи про початок вистави. Всі кинулися на звуки барабана.

Бхомбол пішов слідом за всіма і побачив, що спектакль ще не почався. Глядачі несамовито галасували й метушилися. Кожному хотілося сісти якомога ближче. Хлопчаки повмощувалися біля бамбукової огорожі.

Якийсь чоловік з блідим обличчям, у шовковій сорочці, з довгим пробором на голові, сигаретою в роті і палицею в руці, гукав:

— Пропустіть дітей наперед!

Очевидно, це був Раїв син.

Бхомбол пройшов повз дорослих і сів поряд з хлопцями. Потроху просуваючись уперед, він опинився в першім ряду. Нарешті на сцені з'явилися музиканти з фісгармонією, скрипками, барабанами і цимбалами. Деякі з них курили. Їх готуванням, здавалося, не буде кінця-краю. «Коли ж початок!» — хвилювалися глядачі. Ставало жарко.

Зненацька загриміла музика. Звуки барабана наче відлунювали в грудях.

Концерт був у повному розпалі. Схилившись над барабанами, барабанщик щодуху гамселив по них обома руками. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він зовсім знесилів. Слухачам уже от-от мав урватися терпець. Неждано музика замовкла. По майданчику прокотився стриманий гомін. Тепер уже, мабуть, появляться артисти.

Бхомбол крутив головою на всі боки, щоб не проґавити, коли вийде раджа в короні з пір'я і з ним сінніасі із жмутком волосся на маківці.

— Он іде посланець Вішну! — закричав хтось.

Всі одразу повернулися в той бік.

— Де він? — пролунав чийсь голос.

— А он, бачиш, біла борода?

— Тьху! Та це ж Нітаїв дядько — Удхоб Халдар!

Хлопчаки зареготали. Минуло ще кілька хвилин напруженого очікування. Праворуч на|^ матах і лавках сиділи поважні люди. Нарешті прийшов і пан Рай. Знову заграла музика. Біля Бхомбола сиділо кілька дорослих хлопців.

— Зараз почнеться, — сказав один із них.

— Звідки ти знаєш? — спитав другий.

— Пан Рай прийшов.

Він мав рацію. Музика звучала недовго. Не встигла вона замовкнути, як з натовпу показалися артисти. Нарада,[32] Вішну, Лакшмі і хтось іще. Мабуть, чи не сторожа.

Побачивши акторів, глядачі ще дужче захвилювалися. Господар трупи сів прямо перед Бхомболом.

— Принеси стільця для Вішну, — сказав він своєму сусідові.

Той, зігнувшись, порачкував із натовпу, потім звівся на ноги і, клацнувши пальцями, звернувся до добродія Рая:

— Хазяїне, потрібен стілець.

— Потрібен стілець, стілець для Вішну! — одразу ж загорлав хтось хрипким голосом.

— Виходить, Лакшмі повинна буде стояти? — спитав господар трупи.

— Тоді два стільці.

Над головами глядачів пропливли два стільці. В одного було очеретяне сидіння.

Вішну й Лакшмі посідали. Нарада почав говорити. Але глядачі так галасували, що слів його ніхто не чув, тільки видно було, як він розмахує руками і трясе бородою.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — пролунав знову хрипкий голос.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — закричали одразу з усіх боків.

Хвилин зо дві кожен намагався перекричати іншого, потім гамір нарешті ущух. Однак посланця Вішну — Нараду і зараз не було чути, він зовсім охрип.

— Повелителю… — прохрипів він, звертаючись до Вішну.

— Голосніше! — закричав один із глядачів, що сидів у кутку.

— Будь ласка, трохи голосніше, — підтримав його інший.

— Казав йому, — розлютився господар трупи, — щоб не їв кислого молока, бо спаде з голосу! Так не послухав! Тепер сичить, як гадюка.

Лакшмі сіла на стілець з очеретяним сидінням. Приблизно за хвилину вона почала соватись, потім почухала ногу. Бхомбол одразу здогадався, що її кусають блощиці. Вистава йшла на повний хід. А Лакшмі сиділа ледь жива. Блощиці, видно, давно не куштували людської крові. Лакшмі нахилилася до Вішну й прошепотіла:

— Мене так покусали блощиці, що напухло все тіло. Я більше не можу сидіти.

— Сиди.

Бхомбол був зовсім близько і, хоч актори перемовлялися пошепки, чув кожне слово.

— Спробував би сам…

— Тоді встань.

Вішну не міг далі розмовляти з Лакшмі: зараз була його репліка. Лакшмі, скривившись, залишилась сидіти. Час від часу вона щось бубоніла — мабуть, благала богиню Дургу. Нарешті вона промовила кілька слів і мерщій схопилася з місця.

Після цього трапився ще один кумедний випадок. Бхомбол дивився в той бік, звідки виходили актори. Неждано в натовпі зчинилася страшенна тиснява. Почулися звуки ляпасів. Це поверталися люди з ярмарку. Серед них було чоловік вісім молочників. Засперечавшись за щось, вони схопилися за свої коромисла. Добре ще, що вистава відбувалася в господі пана Рая, інакше намет давним-давно б підпалили. Кінець кінцем стражники пана Рая втихомирили бешкетників.

Знову почалася вистава. Потроху вона захопила всіх. Пісні були гарні, а гра артистів просто чудова!

Дія однієї сцени відбувалася в тюрмі Канси, де мучились батько й мати Крішни. На грудях в обох лежало важке каміння, і їм доводилося грати лежачи. Їхні голоси було чутно, але самих не видно. Для того, щоб розглядіти їх, Бхомболу, як і багатьом іншим, довелося стати навколішки і витягнути голову, як чаплі. Ось вони лежать — Девакі і Васудев. Ще добре, що каміння було не справжнє, а просто футляри від скрипок. Але в Девакі і Васудева на обличчі був вираз такої муки! Коли б каміння було справжнє, їх би сплющило, як зернятка рису під млиновим каменем. Але Бхомбол все-таки розсердився на Кансу. От негідник!

Господар трупи, випустивши дим із рота, штовхнув у бік людину, що сиділа поруч з ним.

— Ганеше, давай хор! — наказав він.

Ганеш дав знак, і з усіх боків неждано появилися співці в костюмах, які звичайно носять адвокати в суді, і заспівали пісню високими і низькими голосами, а вслід за ними вийшла група смаглявих юнаків. На головах вони мали гаптовані золотом шапочки, схожі на кам'яні чаші, а зодягнені були в простору червону з чорним оксамитом одежу, всипану блискітками. Рукава в них звисали мало не до самої землі. Розмахуючи руками, хор заспівав:

Серед співаків стояло двоє скрипалів у мусульманському «одязі. Припавши до скрипок і зажмурившись, вони водили смичками.

— Насувається буря, стережіться! — зненацька пролунав чийсь хрипкий голос.

Майже в ту мить велетенське шатро разом з ліхтариками зірвалося з вірьовок і спробувало полетіти до неба. Огорнуті густим димом, затанцювали ліхтарики. Небо розпанахала блискавка, вдарив грім…

Буря, буря йде! Налетів холодний вітер. Бхомболові було так жарко, що тепер він відчув велике полегшення. Хлопець любив грозу.

Глядачі миттю зникли. Тільки шатро, лопочучи, підстрибувало за кожним поривом вітру. Невдовзі почався дощ. Та Бхомбол був уже на веранді в пана Рая.

На ніч він влаштувався там же на маті. Виспався хлопець чудово.

Настав ранок. Ворона, закаркавши, збудила тих, що спали на веранді. Одні повставали, інші й далі лежали собі, позіхаючи і похрускуючи пальцями.

Бхомбол підвівся й побачив, що надворі вигодинилось. По всьому небу неначе хто розкидав легенькі хмарки.

Бхомбол вийшов на дорогу, яка вчора привела його сюди. Край села йому стрівся селянин.

— Я дійду цією дорогою до станції? — спитав хлопець.